5 червня 2019 року
м. Київ
Справа № 823/269/18
Провадження № 11-255апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - уповноважена особа Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» Ірклієнко Юрій Петрович (далі - уповноважена особа Фонду, Банк відповідно), про визнання протиправними дій
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 13 червня 2018 року (суддя Гаврилюк В. О.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року (судді Парінов А. Б., Беспалов О. О., Губська О. А.),
23 січня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 2 травня 2018 року просила визнати протиправними дії Фонду щодо продажу права вимоги за кредитним договором від 23 серпня 2007 року № 1039-ЧД, укладеним між Банком та ОСОБА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначила, що призначення Фондом торгів з продажуправа вимоги за згаданим вище кредитним договором направлене на безпідставне та подвійне стягнення кредитних коштів за належно виконаним зобов'язанням, адже в ході виконання рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 7 липня 2009 року у справі № 2-2946/09 за позовом Банку про дострокове повернення кредиту заборгованість перед ним ОСОБА_1 була повністю погашена, про що свідчить постанова про закінчення виконавчого провадження у зв'язку з повним фактичним виконанням судового рішення.
Черкаський окружний адміністративний суд ухвалою від 13 червня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року, закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цю справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що спір у цій справі виник поза межами публічно-правових відносин та віднесений до юрисдикції цивільного суду.
ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені цими судами рішення щодо закриття провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
Незгода скаржника з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для закриття провадження у справі мотивована тим, що під час здійснення заходів із виведення неплатоспроможного банку із ринку, зокрема, щодо збереження активів банку, запобігання втраті майна та збитків банку, Фонд здійснює владні управлінські функції. Тому незгода ОСОБА_1 з рішенням Фонду щодо продажу права вимоги за кредитним договором, укладеним нею з Банком, спричиняють публічно-правовий спір, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
У відзиві на касаційну скаргу Фонд заперечує проти її задоволення та вказує на те, що публічно-правові функції Фонд в особі уповноваженої особи Фонду виконує лише при здійсненні повноважень, пов'язаних з відшкодуванням гарантованої державою суми вкладу за рахунок Фонду. У цій справі між сторонами виник спір щодо дій відповідача як органу управління Банком, а тому він є приватноправовим і належить до юрисдикції цивільних судів.
Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 та абзацом другим пункту 2 частини першої статті 4 КАС передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС).
За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Відтак помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 4452-VI) визначає правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цей Закон також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема, здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків.
Водночас у розумінні Закону № 4452-VI неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність». Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI).
За змістом частин першої та п'ятої статті 34 Закону № 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
Частиною першою статті 36 Закону № 4452-VI передбачено, що з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку.
Відповідно до частини першої статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку, приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку, здійснює відчуження активів та/або зобов'язань банку, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках, передбачених цим Законом.
Частиною сьомою статті51 Закону № 4452-VI передбачено, що порядок реалізації майна банку під час проведення ліквідаційної процедури регламентується нормативно-правовими актами Фонду. Виконавча дирекція Фонду приймає рішення, зокрема, про: затвердження переліку майна банку, що не підлягає продажу; затвердження умов відкритих торгів (у тому числі аукціонів, що проводяться за методами підвищення та/або зниження ціни і без обмеження мінімальної ціни продажу майна), зокрема, розмірів гарантійного внеску, лота та кроку аукціону, порядку зниження ціни, встановлення або відмови від встановлення мінімальної ціни продажу; проведення відкритих торгів (аукціонів) уповноваженою особою Фонду або торговельним посередником, біржею тощо, у тому числі у разі продажу пулів активів, сформованих за рахунок майна кількох банків.
Системний аналіз наведених нормативних приписів дозволяє дійти висновку, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Такий правовий статус Фонду, визначений Законом № 4452-VI, дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що визначений статтею 3 Закону № 4452-VI правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, - не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій.
У цій справі спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням Фондом дій щодо продажу прав вимоги Банку до ОСОБА_1 згідно з укладеним між ними кредитним договором, зобов'язання за яким, як стверджує позивач, виконані нею у повному обсязі.
Оскільки ОСОБА_1 оскаржує рішення Фонду, прийняте ним не як суб'єктом владних повноважень, а як органом управління банком, який здійснює заходи щодо продажу майна банку, що ліквідується, такий спір не є публічно-правовим.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 826/1781/17.
Згідно з частинами першою, другою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до статті 12 ЦК особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом.
За статтею 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 19 ЦПК передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Зважаючи на суб'єктний склад та характер спірних правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Ураховуючи наведене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 13 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року - без змін.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 13 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко
Судді: Н. О. АнтонюкВ. С. Князєв
С. В. БакулінаЛ. М. Лобойко
В. В. БританчукН. П. Лященко
Ю. Л. ВласовВ. В. Пророк
М. І. ГрицівЛ. І. Рогач
В. І. ДанішевськаО. М. Ситнік
Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук
О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич
О. Р. КібенкоО. Г. Яновська