Справа № 129/54/19
Провадження № 2/140/334/19
13.05.2019 року м. Немирів
Немирівський районний суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Науменка С.М.
при секретарі Затишняк А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Немирів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Гайсинської міської ради Вінницької області про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та про визнання незаконними державних актів на право власності на землю ,
ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовною заявою, в якій вказує, що він є власником квартири АДРЕСА_1 ., що підтверджується договором купівлі-продажу від 01 липня 1992 року, посвідченого державним нотаріусом Гайсинської державної нотаріальної контори та зареєстрованого за №1-1289. Вказана квартира зареєстрована за позивачем на праві приватної власності, що підтверджується реєстраційним написом Тульчинського БТІ від 02 липня 1992 року та зареєстрована за №4115.
Земельна ділянка для обслуговування будинку АДРЕСА_1 ., в розмірі 1358, була розподілена між співвласниками будинку згідно з актом від 15 червня 1998 року.
За змістом акту від 15 червня 1998 року в користування ОСОБА_1 було виділено у користування земельну ділянку розміром 643 кв. м., а іншому співвласнику ОСОБА_3 виділено земельну ділянку у розмірі 715 кв. м.
Статтею 19 Земельного кодексу України 1990 року передбачалося, що міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста.
Положеннями ст. 30 цього ж Кодексу передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених ст. 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.
Отже, ОСОБА_1 був користувачем земельної ділянки розміром 643 кв. м., що відповідало змісту положень ст.ст. 19,30 Земельного кодексу 1990 року.
Поряд з цим, рішенням Гайсинської міської ради сьомої сесії 24 скликання від 23 грудня 2003 року передано безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 , вищевказану земельну ділянку розміром 643 кв. м., з яких 0,0473 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, та 0,0171 га для ведення особистого селянського господарства.
На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування було видано державні акти на право власності на землю ВН 165836 від 10.04.2004 року на земельну ділянку розміром 0,0473 га та НОМЕР_1 від. 10.04.2004 року на земельну ділянку розміром 0,0171 га.
Однак позивач вважає, що рішення Гайсинської міської ради сьомої сесії 24 скликання від 23 грудня 2003 року є незаконним, а державні акти на право власності на землю НОМЕР_2 від 10.04.2004 року та НОМЕР_1 від 10.04.2004 року недійсними.
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився, надав суду заяву в якій просить справу розглянути без його участі, позовні вимоги підтримав, просить їх задоволити з підстав, наведених в позовній заяві.
Відповідач ОСОБА_2 , в судове засідання не з'явилася, надала суду заяву в якій просить справу розглянути без її участі, позовні вимоги визнає не заперечує проти їх задоволення.
Представник відповідача Гайсинської міської ради в судове засідання не з'явився, надав суду заяву, в якій просить справу розглянути без його участі, позовні вимоги визнає не заперечує проти їх задоволення.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.
Згідно із ст. 42 Земельного кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватись безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається на підставі проектів розподілу території кварталу, міськрайону та відповідної землевпорядної документації.
Частиною 1 статті 81 Земельного кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачалось, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) придбання за договором купівлі продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно правовими угодами;
б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
г) прийняття спадщини;
ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Як визначалось частиною 1 статті 118 Земельного кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної. Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
ОСОБА_1 набув право власності на нерухоме майно (квартиру), яке знаходиться на земельній ділянці щодо якої виник спір, а відтак, набув право користування земельною ділянкою відповідно до принципу цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою закріпленого у статті 30 ЗК України 1990 року, за правилами частини першої якої при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення.
Отже ОСОБА_1 , будучи власником квартири АДРЕСА_1 , та користувачем земельної ділянки мав право на її приватизацію в порядку передбаченому ст. 118 ЗК України.
Під час прийняття рішення про безоплатну передачу спірної земельної ділянки ОСОБА_2 . Гайсинська міська рада не врахувала, що земельні ділянки перебувають у користуванні ОСОБА_1 , який є власником квартири в будинку, що розташований на цій земельній ділянці.
Статтею 141 Земельного кодексу України передбачалось, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим кодексом;
в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;
г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Зазначений перелік підстав для припинення права користування земельною ділянкою є вичерпним.
Жодних підстав для позбавлення позивача права користування земельною ділянкою не було. Більше того, Гайсинська міська рада не приймала рішення про позбавлення ОСОБА_1 права користування спірною земельною ділянкою.
За таких обставин, рішення про безоплатну передачу громадянину у власність земельної ділянки, котра перебуває у користуванні іншої особи, суперечить змісту положень ст. 118 ЗК України.
Вище вказане дає підстави вважати, що рішення Гайсинської міської ради сьомої сесії 24 скликання від 23 грудня 2003 року про передачу безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, є незаконним, оскільки прийняте з порушенням вимог ст. 118 Земельного кодексу України та порушує право позивача на користування спірною земельною ділянкою та право отримати у власність земельну ділянку на якій розташовані належні йому на праві приватної власності будівлі та споруди.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших
У пункті 145 рішенні Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ( Chahal v/ United Kihgdom, (22414/93) [1996] ЕСНR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводить до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави учасники конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Сттатею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менш, засобів захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 25 квітня 2005 року (заява №38722/02)).
У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічному-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивного праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
ОСОБА_1 має майновий інтерес щодо конкретного об'єкта нерухомого майна земельної ділянки, на якій розташована належна йому на праві приватної власності частина житлового будинку та відповідні господарські споруди, а оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування створює перепони в реалізації права на отримання земельної ділянки під час здійснення встановленої діючим законодавством процедури щодо надання її у власність.
Так, відповідно до вимог ст. 321 ч.1 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до вимог ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до вимог ст. 393 ч.1 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Відповідно до вимог ст. 116 ч.1 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до вимог ст. 118 ч.1 Земельного кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Керуючись ст.ст.4, 7, 10, 12, 13, 18, 76, 81, 263-265, 268, 273 ЦПК України, ст.ст.116,118 ЗК України, ст. 14 Закону України «Про власність», суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Гайсинської міської ради про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та визнання незаконними державних актів на право власності на землю - задоволити.
Визнати незаконним рішення Гайсинської міської ради від 23 грудня 2003року сьомої сесії 24 скликання в частині передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 , земельних ділянок розміром 0,0473 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд, 0,0171 га для ведення особистого селянського господарства.
Визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки видані на ім'я ОСОБА_2 НОМЕР_2 від 10.04.2004 на земельну ділянку розміром 0,0473 га, кадастровий номер НОМЕР_3 та НОМЕР_1 від 10.04.2004 року на земельну ділянку розміром 0,0171 га, кадастровий номер НОМЕР_3 : НОМЕР_4 .
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Вінницького апеляційного суду через Немирівський районний суд Вінницької області протягом 30 днів.
Суддя Немирівського
районного суду: С.М.Науменко