справа №1.380.2019.000250
07 червня 2019 року
Львівський окружний адміністративний суд в складі :
головуючого-судді: Гулкевич І.З.
секретар судового засідання: Іванес Х.О.
за участю : позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача та третьої особи Сагайдака Д.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення,-
Позивач звернувся в суд із зазначеним адміністративним позовом, в якому просить: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №228-18 від 16.07.2018 р про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Посилається на те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином Російської Федерації та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя, свободу та здоров'я. Так, у своїй заяві до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області) позивач зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через ознаки віросповідання та політичних переконань. Позивач не може користуватись захистом РФ, оскільки влада цієї країни переслідує його за участь у мирних мітингах та не дозволяє здійснювати обряди віросповідання у визначених його духовних способах та місцях. Відповідач формально підійшов до прийняття рішення від 16.07.2018 року №228-18, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювань останнього, тому таке, на його думку, є протиправним і підлягає скасуванню. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом.
В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених в обґрунтуваннях позовної заяви, відповіді на відзив та наданих суду поясненнях, просили позов задовольнити повністю.
Відповідач - Державна міграційна служба України, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та встановлено, що позивач не повідомив про переслідування у країні громадської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи. Окрім того, відповідач зазначив, що переслідування позивача пов'язане із свідомим порушенням ним чинного законодавства країни громадянської належності, і його небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Крім того, позивачем, не було надано жодного документального доказу власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину, не обґрунтовано, яка саме небезпека чекає на позивача у випадку повернення на ОСОБА_3 . У свою чергу, відповідач акцентує увагу на тому, що позивач звернувся до міграційної служби не потребою у міжнародному захисті, а бажанням уникнути покарання за скоєний злочин на території країни громадянської належності. Вважає оскаржуване рішення законним та просить відмовити у задоволенні позову.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши пояснення позивача та представників сторін, дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, допитавши свідків, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся 18.09.2017 року до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи позивача 2018 НОМЕР_1 вбачається, що позивач народився у м. Нальчик, Кабардино-Балкарської республіки, Російська Федерація, за національністю - балкарець, віросповідання - мусульманин. Освіта - середня.
Сімейний стан -неодружений. Рідна мова - вільно володіє балкарською, російською мовою, розуміє та спілкується турецькою та частково українською.
Дані про особу встановлено на підставі національного паспорта громадянина Російської Федерації №9505736, виданого 05.12.2013 р. Федеральною міграційною службою, Російської федерації.
У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник вказує, що на батьківщині в Кабардино-Балкарській республіці РФ зазнавав переслідування зі сторони влади, тому в подальшому побоюється стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та політичних переконань. Зазначає, що не може користуватись захистом РФ, оскільки влада цієї країни переслідує його за участь в мирних мітингах та не дозволяє здійснювати обряди віросповідання у визначених його духовником способах та місцях.
ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 09.10.2017 року №251 “Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” .
12.12.2017 року наказом №294 ГУ ДМС України у Львівській області продовжено строк розгляду заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Матеріалами особової справи №2017LV0035 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіальних органів ДМС ОСОБА_1 не звертався.
Департамент захисту національної державності Служби безпеки України у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області повідомив про недоцільність прийняття рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з тим, що його перебування в Україні може становити суспільну небезпеку та суперечити охороні громадського порядку.
Як зазначено у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2017LV0035 від 16.07.2018 року, на підставі аналізу матеріалів особової справи та інформації по країні походження, було встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
16.07.2018 року ДМС України прийнято рішення №228-18, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням від 13.08.2018 року №128.
Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст.5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як було встановлено судом, відмова відповідача вмотивована відсутністю умов, передбачених п.1, п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, що в результаті всебічного, об'єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2017 LV0035 та інформації по країні походження було встановлено, що зазначені заявником побоювання не мають належного обґрунтування, видаються надуманими та малоймовірними, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених п.1, п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до п. 1.2. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011р. інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООП у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Крім того, в матеріалах особової справи заявника не міститься доказів звернення відповідача з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, справа якої розглядається, з метою отримання додаткової інформації із даного питання.
Суд зазначає, що не існує та не може існувати точних критеріїв визначення системності утисків чи переслідувань владою громадян, адже вони мають визначатися з урахуванням кожної конкретної ситуації та носять оціночний характер.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Судом встановлено, що позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, надано всі факти, що були в його розпорядженні, твердження заявника є зрозумілими, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою.
Відповідачем в порушення п.п. 4.1. в) та 8.2 Правил розгляду та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджені наказом МВС України №649 від 07.09.2011р. не досліджено ситуацію в країні походження заявника та притягнення його до кримінальної відповідальності за ч.2 ст. 208 КК РФ.
За такого правового регулювання та обставин справи судом встановлено, що заява позивача є обґрунтованою, а ситуація, яка склалася в країні його походження, є несприятливою, в той час як відповідачем належна перевірка фактів, викладених позивачем, не проводилася, запити у відповідні органи не були зроблені, а отже, оскаржуване рішення прийнято формально, без детального дослідження і з'ясування всіх обставин справи, а тому відповідачем як суб'єктом владних повноважень не було належним чином обґрунтовано та передчасно зроблено висновок про відмову в задоволенні заяви позивача.
Отже, при прийнятті спірного рішення відповідачем не було враховано усіх обставин, що мали значення для його прийняття.
Таким чином, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 818/493/16 (адміністративне провадження № К/9901/12730/18).
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що при прийняті оскаржуваного рішення відповідач не надав достатньої уваги питанням, які потребують з'ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про наявність чи обґрунтовану відсутність у особи, яка звертається за захистом, підстав для отримання статусу біженця.
Відповідно до частин першої другої ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, на думку суду відповідач діяв без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення, з огляду на що рішення Державної міграційної служби України від 16.07.2018 року № 228-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає скасуванню.
Таким чином, позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, підлягає задоволенню.
Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивачі, відповідно до п.14 ст.5 Закону України “Про судовий збір”, звільнені від сплати судового збору і такий ними не сплачувався.
Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ “Перехідні положення” КАС України, суд -
вирішив:
адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №228-18 від 16.07.2018 р про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 14 червня 2019 року.
Суддя Гулкевич І.З.