справа №1.380.2019.000267
04 червня 2019 року м. Львів
17 год. 07 хв.
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Кушика Й.-Д.М., перекладача Кривошея В.А., позивачки ОСОБА_1 , представниці позивачки ОСОБА_2 , представника відповідача та третьої особи ОСОБА_3 ., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянки Узбекистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11), про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянка Узбекистану ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС у Львівській області), в якій просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати рішення № 307-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати відповідача визнати позивачку біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позову вказано про те, що громадянка Узбекистану ОСОБА_1 , маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишила та не може повернутися до країни походження - Узбекистану.
В Україні позивачка подала до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У своїй заяві позивачка вказала, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди свого чоловіка, сина та чоловіка дочки, їх належність до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Хізб ут-Тахрір») та сповідування релігії Іслам.
14 січня 2019 року позивачка отримала повідомлення № 133 від 06.09.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 307-18 від 17.08.2018.
Позивачці відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених п.п. 1 і 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Працівники відповідача, з позиції позивачки, дослідили інформацію щодо країни походження позивачів поверхнево та формально, без виконання положень Керівництва та Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009.
Однак, не зважаючи на погіршення ситуації в країні походження, відповідачем прийнято оскаржуване рішення.
Ухвалою суду від 22.01.2019 провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.
В підготовчому засіданні 14.02.2019 представником відповідача подано відзив на позовну заяву (Т.1, а.с.26-31).
Згідно з відзивом, 14.03.2018 громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулась до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за якою спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України у Львівській області проведено опитування позивачки (заявниці) та оформлено матеріали особової справи №2018LV0014.
Під час розгляду заяви позивачки для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України у Львівській області стосовно позивачки з'ясовано, що заявниця прибула на територію України 27.06.2017 на автомобілі, у супроводі рідного брата, ОСОБА_4 . На момент звернення за захистом в Україні її чоловік та син знаходяться в місцях позбавлення волі, одна дочка ( ОСОБА_5 ) проживає в Російській Федерації, інша дочка ( ОСОБА_6 ) теж подала заяву про звернення за захистом до ГУ ДМС у Львівській області.
У своїй заяві та анкеті заявниця вказує, що є учнем політичної партії «Хізб ут-Тахрір». У зв'язку з тим, що діяльність вказаної партії заборонена на території Республіки Узбекистан та Російської Федерації (країна попереднього місця проживання), заявниця боїться переслідувань з боку правоохоронних органів і, у разі повернення до країни громадянської належності, їй загрожує позбавлення волі, оскільки станом на теперішній час її чоловік та син відбувають покарання за участь в діяльності забороненої партії. Проте безпосередньо переслідування щодо заявниці не відбувалося.
Позивачка розповідає про проведення обшуків в її помешканні в країні громадянської належності Республіці Узбекистан, а також виклики до дільничного інспектора, проте обшуки та виклики на допити проводяться компетентними органами у рамках кримінального провадження, як у членів забороненої організації.
Слід звернути увагу, що заявниця вільно користувалася наданими їй Конституцією Республіки Узбекистан правами, безперешкодно сповідувала Іслам і її право на свободу віросповідання державою жодним чином не порушувалося, вона працювала в школі та виховувала дітей.
З огляду на вищевикладене, твердження заявниці про переслідування її на території країни громадянської належності, саме у зв'язку з наявністю у неї певних релігійних та політичних поглядів, є безпідставними.
У результаті всебічного аналізу матеріалів особової справи № 2018LV0014 та інформації по країні походження встановлено, що у обставинах справи заявниці відсутні умови для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені пунктами 1, 13, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішенням ДМС України від 17.08.2018 за №307-18 громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
06.09.2018 ГУ ДМС України у Львівській області повідомлено Набієву Г.Х. щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення № 133 від 06.09.2018).
Виходячи з наведеного, ДМС України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи шукача притулку та дійшла обґрунтованого висновку про відмову громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку із відсутністю умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
18.02.2019 за вх. № 5553 надійшла відповідь на відзив (Т.1, а.с.174-185), відповідно до якої представниця позивачки вказувала, що практика визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту осіб пов'язаних із партією «Хізб ут-Тахрір», існує, на підтвердження чого долучила копії судових рішень судів першої інстанції. Додатково зазначила, про наявність у позивачки обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування, з покликанням на джерела з Інтернет-ресурсів. Просила позов задовольнити.
Ухвалою суду від 04.04.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
В судовому засіданні позивачка та її представниця позовні вимоги підтримали повністю, з підстав, що викладені у позовній заяві, відповіді на відзив за вх. № 5553 від 18.02.2019 (Т.1, а.с.174-185).
Представник відповідача та третьої особи проти позову заперечив, з підстав, що викладені у відзиві на позовну заяву (а.с.26-31). Зазначив, що позиція третьої особи відповідає позиції відповідача у справі. Просив у задоволенні позову відмовити повністю.
Суд заслухав вступне слово позивачки та представників сторін, з'ясував фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини та встановив таке.
Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами, що громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулася 14.03.2018 до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи ОСОБА_1 №2018LV0014 (Т.1, а.с.32-169) з'ясовано, що позивачка народилася у с. Бахшитеп, Тайлакайського району, Самаркандської області, Республіки Узбекистан, за національністю - узбечка, за віросповіданням мусульманка. Вільно володіє узбецькою, таджицькою та російськими мовами.
Сімейний стан - заміжня, чоловік - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянин Республіки Узбекистан, діти - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , громадяни Республіки Узбекистан.
В країні походження заявниця закінчила Самаркандський державний університет, спеціальність - фізика.
Заявниця прибула на територію України 27.06.2017, у якому місці перетнула кордон не пам'ятає (особова справа про звернення за захистом знаходиться на обліку в ГУ ДМС у Львівській області). На момент звернення за захистом в Україні її чоловік та син знаходяться в місцях позбавлення волі, одна дочка ( ОСОБА_5 ) проживає в Російській Федерації, інша дочка ( ОСОБА_6 ) теж подала заяву про звернення за захистом до ГУ ДМС у Львівській області.
Згодом до Львівської області приїхала її дочка, ОСОБА_6 , і на момент проведення другої співбесіди, заявниця повідомила що вони і надалі всі разом проживають в АДРЕСА_2 , у знайомих. Договору оренди житла не надала.
У своїй заяві та анкеті заявниця вказує, що є учнем політичної партії «Хізб ут-Тахрір». У зв'язку з тим, що діяльність вказаної партії заборонена на території Республіки Узбекистан та Російської Федерації (країна попереднього місця проживання), заявниця боїться переслідувань з боку правоохоронних органів і, у разі повернення до країни громадянської належності, їй загрожує позбавлення волі, оскільки станом на теперішній час її чоловік та син відбувають покарання за участь в діяльності забороненої партії.
У заяві, анкеті та під час співбесід від 27.03.2018 та 06.06.2016 заявниця стверджує що її чоловік та син є членами партії «Хізб ут-Тахрір», через що знаходяться місцях позбавлення волі (чоловік перебуває в СІЗО в Російській Федерації, син - відбуває покарання в Республіці Узбекистан), оскільки в країні громадянської належності Узбекистані та в країні попереднього місця проживання - Російській Федерації, ця партія заборонена Законом. В ході співбесіди з'ясовано, що першим в ряди партії вступив її чоловік, проте він жодним чином не сприяв і не примушував заявницю до вступу в партію, оскільки Кораном забороняється примус до релігії.
Щодо членства в партії ОСОБА_9 .Х, то членом вона не являється проте відношення до партії має, про що говорить довідка підписана головою інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір» в Україні від 01.04.2018 за №1439/33, про те, що ОСОБА_1 є дорісом (учнем) в партії і приступила до навчання в Україні, перебуваючи в м. Одеса (Т.1, а.с.118).
Окрім цього, в ході співбесід встановлено, що заявниця володіє інформацією про заснування партії, цілі та методи її діяльності.
За релігійними переконаннями заявниця є мусульманкою та сповідує Іслам, хіджаб почала носити після того як переїхала в Російську Федерацію (Т.1, а.с.81), також вона читає намаз у визначений час та дотримується посту в місяць Рамадан. Згідно Конституції Республіки Узбекистан (стаття 31) кожен має право сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати жодної. Також основною релігією в Узбекистані є Іслам, який сповідує більше 90% населення.
В заяві, анкеті та в протоколах співбесід заявниця акцентує увагу на переслідування її рідних, зокрема чоловіка, сина та зятя, з подальшим поміщенням в місця відбування покарань, через наявність у них певних релігійних та політичних поглядів, і відношенням до партії «Хізб ут-Тахрір». Проте безпосередньо переслідування щодо заявниці не відбувалося.
Як вбачається в матеріалах особової справи, заявниця розповідає про проведення обшуків в її помешканні в країні громадянської належності Республіці Узбекистан а також виклики до дільничного інспектора, проте обшуки та виклики на допити проводяться компетентними органами у рамках кримінального провадження, як у членів забороненої організації, що передбачено Законом.
За результатами розгляду особової справи позивачки, проведених співбесід з позивачкою від 27.03.2018 та 10.05.2018, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності до вимог п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.08.2018 (Т.1, а.с.38-54).
Висновок від 08.08.2018 та матеріали особової справи позивачки №2018LV0014, ГУ ДМС у Львівській області скерувало до ДМС України для прийняття рішення по суті.
На підставі абзацу 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняти рішення про відмову громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особам, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону - відсутні.
Рішенням ДМС України від 17.08.2018 за № 307-18 громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1, а.с.34).
Повідомленням від 06.09.2018 за № 133 позивачку повідомлено про прийняте рішення (Т.1, а.с.36).
Позивачка, не погоджуються із вказаними рішеннями відповідача, звернулися з адміністративним позовом до суду.
Вирішуючи справу, суд керується таким.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VІ від 08.07.2011 (далі - Закон України № 3671-VI).
Згідно з пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України № 3671-VI, біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст. 5 Закону України № 3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
За правилами ч. 2 ст. 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як слідує з Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відповідно до абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 (далі Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з ч. 3 ст. 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
В ході судового розгляду позивачка підтвердила, що офіційною релігією в Узбекистані є Іслам. Позивачка востаннє була в Узбекистані у 2012 році. Особистих переслідувань щодо неї не здійснювалось. При переслідуванні її чоловіка, телефонних погроз її висловлено не було, лише з'ясовувалось місце її перебування. Вважає, що оскільки її чоловіка засуджено за членство в «Хізб ут-Тахрір», вона обов'язково буде піддана переслідуванням. Підтвердила, що заборона носити хіджаб існує в школах та вищих навчальних закладах. Повідомила про факт публічного зняття хустини відбувся щодо її дочки, щодо неї частково, у 2012 році в аеропорту Узбекистану під час особистого огляду службою безпеки. Підтвердила, що вивчати Іслам відповідно до політики партії «Хізб ут-Тахрір» розпочала лише по прибуттю в м. Одесу у 2017 році. Факту існування законодавчо закріпленої кримінальної відповідальності для членів сімей членів партії «Хізб ут-Тахрір» не підтвердила.
Партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах ОСОБА_10 , Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно ОСОБА_11 Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії. Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування ОСОБА_12 і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія, в Казахстані - визнана екстремістською і заборонена судом.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_13 , пояснив, що є знайомим позивачки, з червня 2013 року є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір» в Україні, фактично є речником та прес-секретарем організації. Свідок зазначив, що «Хізб ут-Тахрір» - міжнародна ісламська політична партія, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. Хізб ут-Тахрір заснована в 1953 році. Партія працює більш ніж в 40 країнах світу і об'єднує в своїх рядах величезну кількість людей у всьому світі. Діяльність партії заснована на текстах Корану і ОСОБА_14 Мухаммада і тому не підпадає під вплив з боку політичних подій, і навіть репресій і тортур, які практикуються в відношенні членів «Хізб-ут-Тахрір» з боку тиранічних режимів. «Хізб ут-Тахрір» дотримується свого шляху, будучи впевненим у правильності даного підходу і в тій роботі, яка була зроблена. Партія не використовує матеріальних або насильницьких дій і не приймає насильство як шлях до встановлення Халіфату, тому що ОСОБА_15 відмовився від цього. «Хізб ут-Тахрір» в Україні не бореться за владу і не працює над зміною державного ладу, так само як не зазіхає на територіальну цілісність.
Засвідчив, що позивачка є учнем, а не членом партії «Хізб ут-Тахрір». З джерел партії в інших країнах йому стало відомо про те, що у 2016 році у Російській Федерації засуджено чоловіка позивачки на термін більше 10 років, а сина на 7 років, однак через відсутність у сина заявниці документів, для відбування покарання його скеровано в Узбекистан. Вважає, що у заявниці існує загроза бути підданою переслідуванням. Зауважив, що йому відома практика переслідування в Узбекистані родичів членів «Хізб ут-Тахрір».
Свідок ОСОБА_16 повідомив, що знає позивачку особисто. У Російській Федерації дійсно має місце переслідування, викрадення людей, які мають відношення до «Хізб ут-Тахрір». Сам піддавався переслідуванням через членство у партії. На його переконання, якщо позивачці буде відмовлено у визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, її чекає така ж участь. Конкретної загрози назвати не зміг, але зауважив, що потенційно існують загрози для жінок, чоловіки яких відбувають покарання за членство у партії «Хізб ут-Тахрір»
Свідок ОСОБА_17 надав пояснення, що він також є громадянином Узбекистану, з позивачкою вони знайомі. Він піддавався переслідуванням за членство у партії «Хізб ут-Тахрір». Зазначив, що його дружина піддавалась переслідуванням, двічі проводились обшуки. Вважає, що якщо позивачку буде повернуто в країну походження, вона буде піддана переслідуванням, не зможе носити хіджаб у навчальних закладах. Зазначив, що за порушення вказаного правила існує адміністративна відповідальність - штраф. В Узбекистані всі ходять без хустин. Разом з тим, оскільки позивачка є дружиною члена партії «Хізб ут-Тахрір», вона може бути піддана моральному та психологічному тиску.
Імаєв ОСОБА_18 , допитаний як свідок, пояснив, що він особисто знайомий з позивачкою та її братом. Він проживав в Росії та був журналістом, який повідомляв про переслідування громадян Російської Федерації, які сповідували Іслам, в тому числі і мусульман. Свідок зазначив, що на даний час в Росії заборонено зберігати роботи Андрія ОСОБА_19 , оскільки в разі виявлення таких можна отримати реальний строк ув'язнення. Свідок стверджує, що у зв'язку із сфальсифікованою справою його в Російській Федерації було засуджено до трьох років та шести місяців позбавлення волі за ч.2 ст.282 КК Російської Федерації «Екстремізм» та ст. 282.2 «Участь в діяльності забороненої в Російській Федерації Ісламської партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», проте сам він не є та не був членом такої партії. Свідок охарактеризував позивачів, як порядну сім'ю. Свідок зазначив, що вивчає судову практику Російської Федерації, згідно якої члени партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” можуть бути ув'язненні до 10 років, а в разі визнання особи організатором може бути отримати особою строк більше 19 років, доріси (учні) можуть отримати строк 7-8 років позбавлення волі. Тобто, у випадку повернення на територію Російської Федерації чи Узбекистану позивачка буде піддана переслідуванням, незалежно від того чи є вона членом організації чи ні.
Обґрунтовуючи свою заяву позивачка вказувала, що у неї існують побоюванням стати жертвою переслідувань з політичних причин та через релігійну приналежність. Зокрема, на фоні систематичного порушення прав людини та незаконних ув'язнень, тортур та жорстокого поводження з боку влади Російської Федерації. Оскільки, члени її сім'ї є членами політичної партії «Хізб ут-Тахрір», яка заборонена як у Республіці Узбекистан, так і в Російській Федерації. У заяві, анкеті, протоколах співбесіди заявниця акцентувала увагу на тому, що здійснюються переслідування її рідних, а саме, чоловіка, сина, зятя з подальшим поміщенням в місця відбування покарань, через наявність у них релігійних та політичних поглядів і відношення до партії «Хізб ут-Тахрір».
Суд, аналізуючи обставини викладені позивачкою на обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань з політичних причин, а саме через причетність до політичної партії «Хізб ут-Тахрір», зазначає наступне.
Як вже було зазначено, позивачка є учнем забороненої в країні походження партії «Хізб ут-Тахрір», яким вона вже стала перебуваючи на території України. В ході співбесід стало відомо, що заявниця володіє інформацією про цілі, методи діяльності партії.
Разом з тим, членом партії не є, а лише учнем.
Матеріали особової справи та матеріали справи підтверджують, що чоловік та син заявниці перебувають в місцях позбавлення волі, а саме - чоловік перебуває в СІЗО в Російській Федерації, син - відбуває покарання в Республіці Узбекистан, через членство в забороненій законом країни громадянської належності (Республіка Узбекистан) та країни тривалого місця проживання (Російська Федерація) релігій сповідування ідеології ісламу так, як трактує його партія «Хізб ут-Тахрір».
Слід звернути увагу, що заявниця вільно користувалася наданими їй Конституцією Республіки Узбекистан правами, до набуття статусу учня відповідної організації, безперешкодно сповідувала іслам і її право на свободу віросповідання державою жодним чином не порушувалося. Заявниця свідомо розуміла і неодноразово чула про переслідування членів заборонених Законом організацій, про проведення обшуків в їх помешканнях, проте вважаючи методи сповідування ісламу так, як трактує його партія «Хізб ут-Тахрір», правильними, вирішила поглибитися у її вивчення вже перебуваючи на території України.
Відповідно до п. 56 частини першої Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.
Таким чином стверджувати про те, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні, а відповідно у неї немає підстав для набуття статусу біженця відповідно до умов передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивачка взагалі не навела жодних обґрунтованих доказів вчинення безпосередньо щодо неї будь-якого переслідування, тиску чи інших дій щодо неї.
Слід зазначити, що після повернення до країни громадянської належності заявниці не буде завдано серйозної шкоди відповідно до першого та третього елементу визначення поняття «серйозна шкода».
Заявниця не повідомляє про застосування щодо неї негідного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, разом з тим повідомляє, що таке відношення декілька тому років було до її, на той час неповнолітньої доньки, в аеропорту на виліт з Самарканд до Москви (працівник СНБ Узбекистану зняв з неї хіджаб). З заявниці також хотіли зняти хіджаб, проте цього не зробили, а за ознакою віросповідання таке відношення являється приниженням людської гідності. Варто взяти до уваги що це був поодинокий випадок, і більше такого не відбувалося по відношенню безпосередньо до заявниці.
Факт публічного знімання з позивачки хустини спростовано нею ж в ході судового розгляду, оскільки такі події були лише один раз, стосовно її неповнолітньої дочки - у повному розумінні, щодо неї частково - оскільки вона заперечувала, у аеропорту Узбекистану при здійсненні особистого огляду службою безпеки. Вказаний факт не може бути розцінений судом як такий, що спрямований на переслідування позивачки за її політичними чи релігійними поглядами.
Крім того, у протоколах співбесід зазначено, що позивачка в Узбекистані хіджаб не носила, оскільки працювала вчителем фізики, а носіння такого у школах та навчальних закладах Узбекистану - заборонено. Позивачка не вказала, що станом на момент перебування в Узбекистані вказані факти її принижували чи вона сприймала такі як тиск.
Щодо Російської Федерації, позивачка не вказала взагалі чи мали щодо неї місце будь-які переслідування за носіння хіджабу.
Також в обґрунтування переслідувань позивачка покликалась на те, що у неї неодноразово здійснено обшуки, вона викликалась на допити у зв'язку з членством її чоловіка та сина у «Хізб ут-Тахрір» негідного відношення до членів «Хіхб ут-Тахрір». Слід зазначити, що запобіжні заходи у вигляді обмеження волі; обшуки у оселях членів «Хізб ут-Тахрір», виклики на допит у якості свідків тощо проводяться компетентними органами Узбекистану та Російської Федерації у рамках кримінального провадження, як у членів забороненої організації.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що побоювання позивачки переслідувань на території країни громадянської належності через політичні погляди, є безпідставними.
Що стосується тверджень позивачки щодо побоювань стати жертвою переслідувань через віросповідання, то суд зазначає наступне.
Позивачка підтвердила, що Іслам є офіційною релігією Республіки Узбекистан.
Релігія Іслам дозволена для віросповідання в Російській Федерації, що гарантовано Конституцією вказаної країни.
За вказаних обставин, суд не може прийняти до уваги посилання позивачів, що підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є тиск на мусульманське населення із боку влади Узбекистану чи Російської Федерації, оскільки сам факт сповідування позивачами вказаної релігії не може бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім того, суд звертає особливу увагу на той факт, що позивачка підтвердила право вільно користувалася наданими правами Конституцією Російської Федерації та Республікою Узбекистан, безперешкодно сповідувала Іслам та її право на свободу віросповідання, оскільки повідомила, що як в Узбекситані, так і Російській Федерації відвідувала мечеті, а державою жодним чином не порушувалося.
Також, суд погоджується з твердженням відповідача, що у випадку повернення позивачки до країни походження не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 частини першої статті 1 Закону.
Суд зважає на долучено до матеріалів справи інформацію та судову практику щодо членів партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та їх переслідування, однак такі стосуються членів вказаної партії, якою позивачка не є, а відтак, не можуть бути покладені в основу висновків щодо наявності загрози для повернення у країну походження чи країну попереднього перебування.
Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку, що відповідач при винесенні оскаржуваного рішення у повній мірі дослідив обставини наведені у заяві позивачки про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім того, позивачка не надала доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що позивачкою не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування її на батьківщині, а її посилання були обумовлені переважно загальновідомою інформацією.
Отже, згідно з абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону № 3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
За правилами, встановленими ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач під час розгляду даної адміністративної справи навів об'єктивні доводи в обґрунтування висновків, що позивачка не підпадає під критерії визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, які передбачені міжнародними та національними нормативно-правовими актами, а тому оскаржуване рішення відповідача щодо відмови у визнанні біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту, суд вважає законним та обґрунтованим. Таким чином, відповідачі довели правомірність прийнятих рішень.
Вказане рішення підтверджується відомостями особової справи, прийняте в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та є обґрунтованим.
З урахуванням викладеного суд зазначає, що підстави, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання позивачки біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, відсутні.
Тому, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Оскільки відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивачка звільнена від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -
1. У задоволенні позову громадянки Узбекистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ: 37508470), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11; код ЄДРПОУ: 37831493), про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, - відмовити повністю.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 14.06.2019.
Суддя Качур Р.П.