83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46
іменем України
24.02.10 р. Справа № 36/339пд
Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Н.В.Будко
при секретарі судового засідання В.Г.Гребенніковій
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Селянського (фермерського) господарства „Костянтин” Великоновоселківського району Донецької області
до відповідача: Відкритого акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” в особі Донецької обласної дирекції
про: визнання недійсним кредитного договору №011/11-163/81 від 27.06.08р. із змінами та доповненнями
за участю:
представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Шевелев Д.О. - по дов.;
Позивачем, Селянським (фермерським) господарством „Костянтин” Великоновоселківського району, заявлений позов до відповідача, Відкритого акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” в особі Донецької обласної дирекції, про визнання недійсним кредитного договору №011/11-163/81 від 27.06.08р. із змінами та доповненнями.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на кредитний договір №011/11-163/81 від 27.06.08р., додаток №1 від 27.06.08р., додаток №1 (нова редакція) від 26.02.09р., додаткову угоду від 26.02.09р.
В судове засідання 24.02.09р. позивач не з'явився, направив на адресу суду письмове клопотання б/н та без дати проханням відкласти розгляд справи на іншу дату.
В заявленому клопотанні суд позивачу відмовляє, оскільки по справі зібрано достатньо доказів для розгляду спору по суті, строки розгляду спору, передбачені ст.69 Господарського процесуального кодексу України скінчились.
Відповідач позовні вимоги не визнає, оскільки вважає, що укладений між сторонами спірний кредитний договір не суперечить чинному законодавству, і будь-які підстави для визнання означеного договору недійсним відсутні, а позивач шукає шляхи ухилення від належного виконання взятих на себе зобов'язань по кредитному договору №011/11-163/81 від 27.06.08р. та відповідальності за їх порушення.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника відповідача та оцінивши подані докази судом ВСТАНОВЛЕНО:
27.06.08р. сторони уклали кредитний договір №011/11-163/81, згідно якого відповідач на умовах та положеннях цього договору відкриває позивачу невідновлювальну кредитну лінію в сумі 206 000 доларів США (ліміт кредитування) строком до 26 березня 2009 року із сплатою 14,5% річних.
Кредитні кошти призначені для поповнення обігових коштів та ведення фінансово-господарської діяльності (п.2.1 договору).
Додатком №1 до договору від 27.06.08р. сторони визначили графік погашення кредитної заборгованості.
26.02.09р. сторони уклали додаток №1 (нова редакція) до договору, яким також встановили графік погашення заборгованості.
Крім того, 26.02.09р. сторони уклали додаткову угоду, якою змінили п.1.1 договору та визначили, що відповідач на умовах та положеннях цього договору відкриває позивачу невідновлювальну кредитну лінію в сумі 201 422 доларів США (ліміт кредитування) строком до 31 жовтня 2010 року із сплатою 14,5% річних.
Позивач вважає, що вищевказаний кредитний договір укладений в іноземній валюті і суперечить діючому законодавству України, а саме ст.99 Конституції України, статті 524 Цивільного кодексу України, статтям 189,198 Господарського кодексу України, статті 35 Закону України „Про національний банк України”, пункту 1 статті 3 та пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993р. №15-93, та має бути визнаний судом недійсним на підставі ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України.
Однак з даними твердженнями позивача господарський суд погодитися не може з наступних підстав.
Відповідно до ч.2 ст.334 Господарського кодексу України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.
Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківський операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.
Згідно з ч.2 ст.345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.2 ст.1054 Цивільного кодексу України).
Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що встановлено ч.3 ст.533 Цивільного кодексу України.
Пункт 2 статті 524 Цивільного кодексу України передбачає, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, тому пунктом 1 оспорюваного кредитного договору в редакції додаткової угоди від 26.02.09р. встановлено, що предметом договору є надання кредиту в сумі 201 422 доларів США. Таким чином, сторони визначили, що кредит надається в іноземній валюті, яка може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.
Визначення терміну "іноземна валюта" як "валютної цінності" містить ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993р. №15-93 (зі змінами та доповненнями).
Відносини сторін по кредитному договору від 27.06.08р. №011/11-163/81 відповідно до норм ч.1, ч.2 ст.533 Цивільного кодексу України, є валютною операцією у розумінні п.2 ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993р. №15-93 (зі змінами та доповненнями).
Статті 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщенням залучених коштів від свого імені, на вказаних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до п.п. в), г), ч.4 ст.5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:
- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу №783 від 14.10.04р., використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).
Відповідач надав копію банківської ліцензії Національного банку України за № 10 від 27.03.1992р., дозвіл вказаного банку № 10-4 від 11.10.2006р. та додаток до нього, якими йому надано право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Таким чином, відповідач має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії. Національний банк України постановою Правління № 406 від 01.12.2008р. “Про затвердження змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків” посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими позичальникам в іноземній валюті.
Отже, з вищевикладеного вбачається, що відповідач на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Посилання позивача на обов'язкову індивідуальну ліцензію банку для надання кредиту іноземній валюті, не приймаються судом до уваги, оскільки підпунктом “в” пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачена наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте, на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті. Тому операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
За приписами ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст.628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Однією з загальних засад цивільного законодавства, згідно зі ст.3 Цивільного кодексу України є свобода договору, тобто укладаючи кредитний договір, сторони вільно та на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, у тому числі умови щодо повернення кредитних коштів і підписали договір без будь-яких зауважень, застережень, протоколу розбіжностей.
За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, тобто, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За приписами частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до Роз'яснення Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. №02-5/111 (зі змінами та доповненнями) угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом; у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною. Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
В силу статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
За приписами статті 33 вказаного кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.
Аналізуючи вищенаведені норми чинного законодавства та встановлені обставини справи, господарський суд вважає, що зміст спірного договору не суперечить чинному законодавству, а позивач не надав будь-яких доказів в підтвердження наявності правових підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним, тобто не довів ті підстави, на які він посилається як на підставу позову, у зв'язку з чим господарський суд відмовляє позивачу у задоволені позовних вимог.
Судові витрати відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст.22, 33, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України суд,-
Відмовити у задоволенні позову Селянського (фермерського) господарства „Костянтин” Великоновоселківського району Донецької області до Відкритого акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” в особі Донецької обласної дирекції про визнання недійсним кредитного договору №011/11-163/81 від 27.06.08р. із змінами та доповненнями.
Суддя