вул. Шевченків шлях, 32, м. Березань, Київська область, 07541
№ провадження 2/356/120/19
Справа № 356/10/19
31.05.2019 року Березанський міський суд Київської області в складі:
Головуючого судді Лялик Р. М.
При секретарі Настич Н. А.
За участю відповідача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Березанського міського суду Київської області цивільну справу за позовом державного навчального закладу «Березанський професійний аграрний ліцей» до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення гуртожитку та стягнення заборгованості,
До Березанського міського суду Київської області звернувся державний навчальний заклад «Березанський професійний аграрний ліцей» з позовом до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення гуртожитку та стягнення заборгованості.
Позовні вимоги з урахуванням зроблених позивачем уточнень обґрунтовані тим, що наказом Міністерства освіти і науки України від 22.11.2017 року № 1515 за державним навчальним закладом «Березанський професійний аграрний ліцей» (далі - ДНЗ «Березанський ПАЛ») на праві оперативного управління закріплено перелік нерухомого державного майна, в тому числі, і гуртожиток ліцею. Відповідно до наказу ДНЗ «Березанський ПАЛ» від 31.07.2007 року № 30-к відповідач по справі - ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду майстра в/н. 20.03.2009 року між сторонами був укладений договір найму житлового приміщення в гуртожитку ліцею № 1 у строкове платне користування для тимчасового проживання ОСОБА_1 . Разом з тим, відповідач понад рік не вносив плату за проживання та користування електроенергією, внаслідок чого станом на 01.12.2018 року виникла прострочена заборгованість в розмірі 9 046,90 грн. 31.08.2017 року ОСОБА_1 був звільнений з займаної посади за власною заявою. Посилаючись на положення ст. 132 ЖК України, позивач вважає, що припинення трудових відносин з ліцеєм є неприпустимою умовою для подальшого найму відповідачем житлової кімнати в гуртожитку. Як вказує позивач, відповідач ОСОБА_1 порушив заборону переобладнувати кімнату, конструкцію та розташування стін у кімнаті шляхом руйнування попередніх конструкцій, що розділяють кімнати між собою. Відповідач незаконно, без погодження адміністрації ліцею, підключив до кімнати водопровід, що не передбачено технічною документацією гуртожитку. Договір найму, укладений між сторонами, прострочений, що дає підстави стверджувати про самоправність зайняття відповідачем спірної кімнати в гуртожитку та його неправомірне там проживання. Відповідачеві неодноразово направлялись листи з вимогою негайно погасити заборгованість та звернутись до адміністрації ліцею, проте вказані звернення залишились поза увагою. Позивач вказує, що ОСОБА_1 уродженець м. Березань, має у власності частину квартири за попередньою реєстрацією місця проживання, де він мешкав раніше разом з батьками. Відтак, вважаючи своє право порушеним, просить стягнути з відповідача заборгованість за проживання у гуртожитку та за житлово-комунальні послуги в розмірі 9 046,90 грн., позбавити його права користування житловим приміщенням гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення останнього з займаного приміщення, а також стягнути з нього понесені позивачем судові витрати в розмірі 3 842 грн.
Позивач в судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, 20.05.2019 року через канцелярію суду направив заяву, в якій просив судове засідання, призначене на 31.05.2019 року, проводити без участі їхнього представника (а.с.64,67,117-118,123).
Відповідач у судовому засіданні проти пред'явленого позову категорично заперечив, вказавши, що дійсно вселився до кімнати в гуртожитку, коли був прийнятий на роботу до ліцею, та проживає там протягом багатьох років разом з дружиною та двома малолітніми дітьми. Пояснив, що плату за проживання вносить вчасно, проте іноді в меншому розмірі, що завжди компенсує в наступному місяці. Вказав, що при вселенні кімната була в дуже поганому стані, відтак, йому довелось зробити за власні кошти ремонт, поставити нові вікна, двері, провести водопровід. Іншого місця проживання відповідач з родиною не мають, тому в задоволенні позову просив відмовити.
Заслухавши пояснення відповідача, дослідивши та проаналізувавши докази, які містяться в матеріалах справи, суд на основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, дійшов таких висновків.
Як встановлено з матеріалів справи, наказом Міністерства освіти і науки України від 22.11.2017 року № 1515 за державним навчальним закладом «Березанський професійний аграрний ліцей» на праві оперативного управління закріплено державне майно згідно додатку до цього наказу, в тому числі, і гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.8-9).
У відповідності до картки працевлаштування випускника від 26.03.2007 року, ОСОБА_1 як випускнику Національного аграрного університету було видано направлення на роботу № 133 від 27.06.2007 року, згідно якого останній був направлений для працевлаштування в Березанському професійному аграрному ліцеї на посаді майстра виробничого навчання з місячним окладом згідно штатного розпису та умовою забезпечення житлом на загальних підставах (а.с.102,103).
Наказом державного навчального закладу «Березанський професійний аграрний ліцей» за підписом в.о. директора ОСОБА_8 від 31.07.2007 року № 30-к ОСОБА_1 за його заявою зараховано на посаду майстра в/н з 31.07.2007 року (а.с.45,46,98,99).
На підтвердження факту проживання відповідача в кімнаті гуртожитку ліцею позивачем надано договір від 19.08.2010 року про продовження терміну дії договору найму житлового приміщення в гуртожитку у порядку і на умовах, викладених у Договорі від 01.09.2009 року, договори від 01.03.2012 року, 01.03.2013 року, 01.06.2015 року, 01.10.2015 року, 01.03.2016 року, якими продовжувався термін дії договору найму житлового приміщення в гуртожитку у порядку і на умовах, викладених у Договорі від 01.03.2011 року, а також договір найму житлового приміщення в гуртожитку від 25.09.2015 року та договір від 25.09.2016 року про продовження терміну його дії (а.с.30-43).
Як вбачається з наданих суду квитанцій від 02.10.2009 року, 17.11.2009 року, 14.12.2009 року, 18.12.2009 року, 10.02.2010 року, 15.03.2010 року, 15.04.2010 року, 05.05.2010 року, 31.05.2010 року, 30.06.2010 року, 29.07.2010 року, 04.09.2010 року, 04.10.2010 року, 30.10.2010 року, 04.12.2010 року, 05.01.2011 року, 05.02.2011 року, 14.03.2011 року, 05.04.2011 року, 19.05.2011 року, 03.06.2011 року, 02.07.2011 року, 11.08.2011 року, 26.09.2011 року, 12.10.2011 року, 24.11.2011 року, 12.01.2012 року, 09.02.2012 року, 19.03.2012 року, 02.04.2012 року, 24.04.2012 року, 14.06.2012 року, 16.07.2012 року, 10.08.2012 року, 29.08.2012 року, 01.10.2012 року, 12.11.2012 року, 21.12.2012 року, 09.02.2013 року, 07.05.2013 року, 30.05.2013 року, 16.07.2013 року, 28.08.2013 року, 28.09.2013 року, 27.12.2013 року, 28.03.2014 року, 23.04.2014 року, 30.04.2015 року, 30.05.2014 року, 04.07.2015 року, 23.10.2015 року, 30.11.2015 року, 23.12.2016 року, 21.04.2017 року, 25.07.2017 року, 24.10.2017 року, 24.11.2017 року, 21.03.2018 року, 20.04.2018 року, 15.06.2018 року, 13.08.2018 року, 08.10.2018 року, 22.11.2018 року, 11.12.2018 року, 14.01.2019 року, 08.02.2019 року, 11.03.2019 року, 10.04.2019 року, відповідач вносив плату за проживання в гуртожитку (а.с.68-90).
Згідно квитанцій від 11.10.2010 року, 24.11.2010 року, 06.01.2011 року, 09.02.2011 року, 04.04.2011 року, 04.05.2011 року, 13.05.2011 року, 22.08.2011 року, 28.09.2011 року, 07.02.2012 року, 20.03.2012 року, 03.04.2012 року, 25.04.2012 року, 03.09.2012 року,12.11.2012 року, 13.02.2013 року, 24.04.2014 року, 01.12.2014 року, 16.03.2015 року, 01.07.2015 року, 20.10.2015 року, 21.03.2016 року, 25.08.2016 року, 24.05.2016 року, 09.02.2018 року, відповідач вносив плату за електроенергію (а.с.91-97).
Наказом в.о. директора ДНЗ «Березанський ПАЛ» ОСОБА_3 № 32-к від 31.08.2017 року ОСОБА_1 за його заявою було звільнено з посади викладача спецдисциплін з 31.08.2017 року за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с.21,22,100,101).
Згідно відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 05.02.2019 року, відповідач по справі - ОСОБА_1 зареєстрований в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 11.02.2010 року, що підтверджується також наданим суду талоном реєстрації за місцем проживання та карточкою прописки (а.с.62,104,105).
У відповідності до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Березанського міського управління юстиції у Київській області, 10.10.2015 року ОСОБА_1 одружився з ОСОБА_7 (а.с.110).
Від цього шлюбу подружжя має двох дітей - малолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується наданим суду свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 10.02.2016 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Березанського міського управління юстиції у Київській області, актовий запис № 30, та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим Яготинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис № 09 (а.с.111,112).
Згідно акта обстеження житлово-побутових умов від 25.04.2016 року № 450 та виданої на його підставі довідки виконавчого комітету Березанської міської ради від 27.04.2016 року за вих. № 895, ОСОБА_1 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 із дружиною ОСОБА_7 та сином ОСОБА_5 , 2016 року народження, займають дві кімнати загальною площею 32 кв.м., умови договору виконують, заборгованості по комунальним послугам немає (а.с.106,107).
Право особи на судовий захист гарантовано статтею 55 Конституції України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожен має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа, як слідує зі змісту ч. 1 ст. 4 ЦПК України, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно положень статті 329 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, в тому числі, право оперативного управління, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу, якими встановлені загальні засади захисту права власності.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, одним із завдань цивільного судочинства є своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, у відповідності до п. 1-2 ч. 3 вказаної статті, є одними з основних засад (принципів) цивільного судочинства.
Частиною 2 статті 2 ЦПК України визначено, що суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1-2 ст. 321 ЦК України).
За змістом частин 1, 2 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7 ст. 319 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення його порушеного права власності від будь-яких осіб, будь-яким передбаченим законом способом. Визначальним для захисту такого права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 16.11.2016 року по справі № 688/63/15-ц.
Відтак, допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема, і шляхом виселення.
Разом з тим, статтею 47 Конституції України проголошено право кожного на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Право на житло - одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.
Згідно з частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до вимог ст. 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з п. 4 ст. 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Так, за змістом ст. 6 ЖК Української РСР жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки.
Порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України (ч. 1 ст. 128 ЖК Української РСР).
Так, на момент виникнення спірних правовідносин надання жилої площі в гуртожитках встановлювалось Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів Української РСР від 03.06.1986 року № 208 (далі - Положення), яке, з огляду на положення ст. 5 ЦК України щодо дії актів цивільного законодавства у часі, підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до п.п. 9-10 розділу ІІ вказаного Положення жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.
Порядок та правові підстави виселення з гуртожитків визначені положеннями ст. 132 ЖК Української РСР.
Так, за змістом частини 1 статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.
Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину (ч. 2 ст. 132 ЖК Української РСР).
При цьому, як імперативно встановлено ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР, осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
Надаване громадянам у зв'язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу (ч. 4 ст. 132 ЖК Української РСР).
Так, статтею 125 ЖК Української РСР визначено, що без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено, зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
При цьому, за змістом ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» та ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, а також до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 02.12.2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (справа № 30856/03, п.п. 40-41), в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Відтак, втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».
Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (п. 43 вказаного вище рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
Як визначено в п. 44 вищевказаного рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві», суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Так, як вказано в п. 44 вищевказаного рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, п.п. 60-63).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов'як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
За правилами, встановленими ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).
Так, звертаючись до суду з позовом, позивач вважає свої права як власника порушеними та просить позбавити відповідача права користування житловим приміщенням гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення останнього з займаного приміщення без надання іншого житлового приміщення, вважаючи припинення трудових відносин з ліцеєм неприпустимою умовою для найму житлової кімнати, та як на правову підставу своїх вимог посилається на ст. 132 ЖК Української РСР в сукупності з положеннями ст.ст. 317, 321, 387, 391 ЦК України, реалізуючи в такий спосіб гарантоване йому законом право вибору способу судового захисту, яке належить виключно позивачеві.
Разом з тим, стаття 129 Конституції України як одну із основних засад судочинства визначає змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Так, з урахуванням імперативних вимог ч. 1 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відтак, обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Враховуючи положення ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказами в розумінні ч. 1 ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).
Відповідно до положень ст. 264 ЦПК України суд, ухвалюючи судове рішення, зобов'язаний встановити, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувались вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Проаналізувавши наведені вище доводи, суд зауважує, що проживання в кімнаті гуртожитку після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання відповідачем як особою, якій таке житло було надане на час існування вказаних правовідносин.
Таке житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав їй це житло, особу пов'язують трудові правовідносини.
В той же час, як визначено ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За встановлених обставин, суд вважає, що факт тривалого проживання відповідача в наданій йому кімнаті в гуртожитку є достатньою підставою для поширення на нього гарантій щодо забезпечення права на житло та захисту від його втрати.
Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2018 у справі № 554/4456/17).
Звертаючись до суду з позовом, позивач факт правомірного вселення відповідача зі згоди адміністрації ліцею до кімнати в гуртожитку не заперечує, вказуючи при цьому на факт укладення між сторонами договору найму житлового приміщення від 20.03.2009 року.
При цьому, у справі «Садов'як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») Європейський суд з прав людини, визнаючи порушення статті 8 Конвенції, зазначив, зокрема, що національні суди, з'ясувавши, що вселення не відповідало чинному законодавству, надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар, відтак, оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві. (рішення від 17.05.2018 року, заява № 17365/14, п.п. 31-32, 35).
За таких обставин, враховуючи викладені вище положення законодавства та встановлені судом фактичні обставини справи, вбачається, що відповідач по справі - ОСОБА_1 у 2009 році вселився у спірну кімнату в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з перебуванням у трудових відносинах з позивачем, на час вселення відповідач діяв правомірно, дій щодо вселення в гуртожиток без дозволу установи-роботодавця чи уповноваженого ним органу не вчиняв, з 11.02.2010 року зареєстрований та проживає за вказаною адресою разом з дружиною та двома малолітніми дітьми, 31.08.2017 року був звільнений за угодою сторін, пропрацювавши в установі, що надала йому житло, понад 10 років, а саме з 31.07.2007 року.
Доказів на підтвердження наявності у відповідача іншого житла матеріали справи не містять.
Суд зауважує, що формулювання приписів статей 125, 132 ЖК Української РСР щодо заборони виселення з гуртожитків осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі чи організації понад 10 років, без надання їм іншого житлового приміщення, є достатньо чіткими та передбачуваними як для власника, так і для особи, якій відповідне житло надається у користування.
Натомість, позивач, звертаючись до суду з позовом про виселення відповідача без надання йому іншого житлового приміщення, вищевказані положення законодавства не враховує та не надає жодних належних та допустимих доказів на підтвердження нагальної суспільної необхідності для застосування такого обмеження права відповідача на повагу до житла, а також пропорційності такого втручання переслідуваній легітимній меті.
В той же час, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння ним. Право володіння житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у складі Великої Палати в постанові від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України).
Визначальним критерієм для розмежування вказаних способів захисту є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
За таких обставин, посилання позивача на положення ст. 387 ЦК України як правову підставу позову є необґрунтованим, оскільки її норми передбачають захист прав неволодіючого власника, яким, з урахуванням встановлених вище обставин, не являється позивач.
Водночас, пред'явлена вимога про позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням гуртожитку шляхом виселення як спосіб захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, узгоджується з нормами статті 391 ЦК України, проте може бути мати місце лише у випадку, якщо позивач є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і якщо діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право користування та розпоряджання своїм майном, що, в свою чергу, з врахуванням принципів змагальності цивільного процесу, повинно бути підтверджене відповідними належними та допустимими доказами.
Водночас, посилаючись при зверненні до суду з позовом на ст. 391 ЦК України, позивач не зазначає, в чому саме полягає порушення відповідачем його прав та не надає будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення відповідачем перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання належним йому майном, як того вимагають положення ст. 391 ЦК України.
Доводи позивача щодо вчинення відповідачем перепланувань стін у кімнаті та заподіяння цим значних матеріальних збитків неконкретизовані та не доведені належними та допустимими доказами.
При цьому, та обставина, що позивач у встановленому законом порядку володіє, користується та розпоряджається закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, а, отже, має охоронювані законом права власника, сама по собі не може бути підставою для виселення відповідача в порядку ст. 391 ЦК України.
З огляду на вищевикладене, суд, дотримуючись принципу пропорційності, вважає, що підстави для виселення відповідача з наведених позивачем підстав не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні та не доведені належними та допустимими доказами, а пред'явлена вимога про його виселення зі спірної житлової кімнати без надання іншого житлового приміщення становитиме для нього надмірний тягар, є невиправданим втручанням в його право на повагу до житла та не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
Вирішуючи питання про стягнення з відповідача заборгованості за проживання у гуртожитку та за житлово-комунальні послуги в розмірі 9 046,90 грн., що виникла станом на 01.01.2018 року, суд зазначає наступне.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За приписами ч. 2 ст. 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, з договорів та інших правочинів.
Так, як передбачено пунктами 18, 38 Примірного положенням про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 року № 208, робітники, службовці, студенти, учні, а також інші громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов'язані, зокрема, своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги за відповідними встановленими ставками.
Аналогічний обов'язок встановлено пунктом 7 розділу ІІІ Положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.07.2015 року № 778/27223, згідно якого особа, яка проживає в гуртожитку, сплачує за таке проживання, а також за житлово-комунальні послуги, які їй надаються у зв'язку з проживанням у гуртожитку. Розмір плати за проживання в гуртожитку визначається в договорі найму жилого приміщення в гуртожитку відповідно до розрахунку, затвердженого власником гуртожитку. У договорі найму жилого приміщення в гуртожитку також визначається порядок здійснення розрахунків між власником гуртожитку та особою, що проживає в гуртожитку. Розмір плати за житлово-комунальні послуги визначається відповідно до встановлених уповноваженим органом цін/тарифів на такі послуги.
Разом з тим, позивачем при зверненні до суду не надано жодного обґрунтування та не долучено належних та допустимих доказів на підтвердження розміру простроченої заборгованості, а також періоду, протягом якого вона виникла, відтак, пред'явлена вимога є безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення.
За таких обставин, враховуючи викладені вище положення законодавства та встановлені судом фактичні обставини справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, повно, всебічно та безпосередньо оцінивши наявні у справі докази, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні даного позову з огляду на його безпідставність та недоведеність.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1, 9, 109, 124-125, 127-130, 132 ЖК України, ст.ст. 29, 317-319, 379, 386 ЦК України, ст.ст. 4-5, 12-13, 76-83, 89, 141, 258-259, 263-266, 268, 352, 354 ЦПК України,
Відмовити у задоволенні позову державного навчального закладу «Березанський професійний аграрний ліцей» до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення гуртожитку та стягнення заборгованості.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Київського апеляційного суду через Березанський міський суд Київської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Суддя Р. М. Лялик