Справа № 200/12152/18
Провадження № 2о/200/172/18
14 травня 2019 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська
в складі: головуючого-судді: Женеску Е.В.,
за участю секретаря: Гургули В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпро цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про встановлення факту, що має юридичне значення, -
23 липня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із зазначеною заявою.
В обґрунтування заяви посилається на те, що вона є особою, внутрішньо переміщеною з тимчасово окупованої території України - з м.Луганськ. Була зареєстрована та проживала за адресою АДРЕСА_1 , займалась з 2008 року підприємницькою діяльністю, мала власне ательє з пошиття та ремонту одягу. Спокійне життя було зруйноване з приходом в Донбас військової агресії Російської Федерації проти України та розв'язання бойових дій на території Луганської та Донецької областей. Все починалося з проросійських мітингів, на яких лунали заклики до повалення української влади та введення російських військ на територію Донбасу. 06 квітня 2014 року заявник стала свідком захоплення агресивно налаштованим та озброєним натовпом адміністративної будівлі головного управління Служби безпеки України в Луганській області та Луганської обласної державної адміністрації, над будівлею встановили прапор Російської Федерації. 11 травня 2014 року відбувся «референдум» самовизначення «Луганської народної республіки». 25 травня 2014 року заявник не мала можливості взяти участь у позачергових виборах Президента України, оскільки в м.Луганськ в цей день дільничні виборчі комісії не відкрилися. З початком боїв за Донецький аеропорт проїзди з Луганська на не окуповану територію України були перекриті блокпостами озброєних формувань РФ. Озброєні формування РФ захоплювали і катували тих громадян України, хто використовував символіку України та спілкувався українською мовою. В червні-липні 2014 року Луганськом постійно пересувалась російська військова техніка: танки, БТРи, УРАЛи з військовими на бортах. Навколо міста точилися бої, місто також обстрілювалось. У квітні 2015 року заявник була змушена переміститися з місця свого постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до м.Дніпро, на теперішній час взята на облік як особа, що переміщена з тимчасово окупованої території. Заявник вказує, що в отриманих ним довідках про ВПО посвідчується лише факт його вимушеного переселення і не встановлено причини такого переселення, в зв'язку з чим вона змушена звернутися до суду про встановлення факту вимушеного переселення внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації, оскільки вона має на меті визначити свій статус як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни 12.08.1949 року.
З урахуванням викладеного, заявник просить суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у квітні 2015 року з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
Ухвалою судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Женеску Е.В. від 25 липня 2018 року відкрито провадження у цивільній справі, та призначено до розгляду в судовому засіданні.
Заявник в судове засідання не з'явився, надав заяву, в якій просить розглядати справу в його відсутність, вимоги, викладені в заяві, підтримав.
Заінтересовані особи в судове засідання не з'явилися, про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином, причину неявки суду не повідомили.
Суд, дослідивши й оцінивши докази в справі в їхній сукупності, доходить висновку, що заявлені вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Правилами ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що згідно довідок - № 0000190919 від 26.04.2017 року, та № 1203003160 від 21.10.2015 року, громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживала в АДРЕСА_1 , перемістилася з тимчасово окупованої території, та взята на облік як внутрішньо переміщена особа. Вказаними довідками посвідчено лише факт її вимушеного переселення, однак відомості щодо причин такого переселення відсутні.
Статтею 315 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту:
1) родинних відносин між фізичними особами;
2) перебування фізичної особи на утриманні;
3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;
9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Як роз'яснено у пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року за №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (з подальшими змінами та доповненнями), в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХП визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
В розумінні ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
Частиною 1 статті 4, частиною 1 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
Так, у квітні 2014 року озброєні формування проголосили створення «Луганської народної республіки» (27.04.2014 р.) та «Донецької народної республіки» (07.04.2014 р.).
Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР» організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих утворень від України.
11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської областей відбулися так звані референдуми щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США Джен Псакі заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ Кетрін Ештон Майя Косьянчич заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичною легітимністю».
Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною - агресором, частини території Донецької області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
Як вказує заявник, влітку 2014 року почалися масові вторгнення на територію Луганської області регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації,
Постановою Верховної Ради України від 17.03.2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями»визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
В абзаці 2 Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 року зазначено, що з 20.02.2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків - терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 року було затверджено звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
Крім того, дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15.01.2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».
Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25.06.2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.
Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Луганської області України.
При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Луганської області, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ст. 82 ЦПК України.
Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, Україна, міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року.
Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року, територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.
З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.
Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами.
12 листопада 2014 року Інтернет-портал «BBC.Україна» опублікував статтю під назвою «В НАТО знову зафіксували танки РФ в Україні», в якій повідомляється, що колони російської техніки, зокрема танки, артилерія, системи ППО і піхота, перетнули кордон з Україною і увійшли на територію, яку контролюють окупанти. Про це повідомив командувач об'єднаними силами НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав.
08 липня 2014 року Народною Радою «ЛНР» було прийнято Закон «Про систему виконавчих органів державної влади Луганської Народної Республіки».
Також, Народною Радою «ЛНР» було прийнято ряд інших законів щодо устрою самопроголошеної республіки.
Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
Згідно з даними прес-центру прес-центру Служби безпеки України від 09.08.2015, співробітники Служби безпеки України спільно з військовослужбовцями Збройних Сил України поблизу смт Станиця Луганська Станично-Луганського району Луганської області, затримали громадянина Російської Федерації, який брав участь у бойових діях проти українських військовослужбовців. Затриманий у грудні 2014 року вступив до складу розвідувального підрозділу окупаційної адміністрації Російської Федерації у Луганській області. Російський найманець розповів, що раніше брав участь у бойових діях під час проведення двох "чеченських кампаній" у складі Псковської та Рязанської десантно-штурмових бригад, має професійні навички ведення бою та поводження з різними видами зброї.
З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявника з частини окупованої Російською Федерацією території Луганської області України, то суд виходить з наступного.
Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10.05.1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
У ст. 2 Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
Згідно зі ст. 43 Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.
За правилом ст. 3 Женевської конвенції 1949 року з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводить заявник, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації.
На сторінках веб-порталу "imi.org.ua" міститься стаття "У Луганську відключили українські телеканали, а по радіо кличуть у сепаратисти " від 31.07.2014, в якій вказано, що у Луганську припинена трансляція українських телеканалів. З 30.07.2014 проросійські бойовики вимкнули всі українські канали, не працює радіо "Ера". На частотах державного FM-радіо "Пульс" були заклики "поповнювати лави армії південного сходу" і спеціально написані пропагандистські пісні.
Медіавидання "TCH" у статті "Ситуація у Луганську критична: бензин і ліки продають по захмарним цінам" від 16.09.2014 повідомляло, що м. Луганськ залишалось без зв'язку і медиків. Пенсії та зарплати не виплачуються, не працюють банкомати. Аптеки продають медикаменти за завищеними цінами.
Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921000 осіб були переміщені в межах України станом на 23.01.2015, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27.01.2015.
Більше 2000000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14.08.2015 1438000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.
Крім цього, відповідно до заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01.03.2016 з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.
Щодо порушень прав заявника ОСОБА_1 , які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються поданими ними доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувався на окупованій території Луганської області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.
До свого вимушеного переселення заявник проживала в місті Луганську Луганської області. З початком весни 2014 року на території Луганська посилилась російська пропаганда, направлена на формування у жителів міста негативних поглядів та уявлень про Україну, яка розповсюджувалась через різні медійні ресурси, і, водночас, вимикалися українські засоби масової інформації.
В травні 2014 року заявник була позбавлена права голосувати на виборах Президента України через заблоковані проросійськими найманцями виборчі дільниці. З кінця травня 2014 року окупаційна влада міста ввела комендантську годину, під час якої суттєво обмежувалось пересування містом. Значно погіршилась криміногенна обстановка: російські найманці та представники окупаційної адміністрації РФ на території Луганської області вчиняли масові грабежі, напади та викрадення людей. Заявник відчували страх за власне життя, під впливом російської пропаганди з нею припинили спілкування родичі, друзі та знайомі.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що більшість підприємств припинили свою роботу, перестала працювати банківська система, було зупинено виплату пенсій, зарплат, стипендій та інших соціальних виплат. Замість української гривні в обіг стали вводити ввалюту Російської Федерації - російський рубль.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Луганської області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.
Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй .
Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 є переселенцем з території Луганської області, з метою збереження життя, здоров'я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки і совісті в результаті збройної агресії Російської Федерації, а також що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для визначення її статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 12, 81, 133, 141, 258, 259, 263-268 ЦПК України, суд,-
Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про встановлення факту, що має юридичне значення, - задовольнити.
Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у квітні 2015 року з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Пунктом 15.5 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя: Е.В. Женеску