Справа №:755/6143/19
Провадження №: 1-кп/755/946/19
"31" травня 2019 р.
м. Київ
Дніпровський районний суд м. Києва у складі головуючого судді ОСОБА_1 , секретаря судових засідань ОСОБА_2 , за участю сторін судового провадження: прокурора ОСОБА_3 , захисника ОСОБА_4 , обвинуваченої ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження унесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 05.04.2019 за № 42018100000000421 за обвинуваченням ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Києва, громадянки України, проживаючої та зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої, у вчиненні кримінального правопорушення (злочину) передбаченого ч. 1 ст. 204 ККУкраїни,
у провадження суду надійшов обвинувальний акт з реєстром матеріалів досудового розслідування, у даному кримінальному провадженні, та у ньому було призначено підготовче судове засідання на розгляд у якому поставлено питання про затвердження угоди про визнання винуватості.
Так, у підготовчому судовому засіданні сторони кримінального провадження з боку обвинувачення та захисту просили суд затвердити укладену між ними угоду про визнання винуватості у рамках даного кримінального провадження та призначити узгоджене ними покарання.
Суд заслухавши думку інших учасників процесу, які підтримали позицію обвинуваченої, дослідивши матеріали провадження приходить до такого.
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України (ст. 1 КПК України).
У кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод: 1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; 2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (ст. 468 КПК України).
Згідно ст. 469 КПК України, угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.
При цьому, для України нормою міжнародного договору, яка є частиною національного законодавства, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), де у пункті 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».
У статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року підтверджено обов'язковість виконання Україною рішення Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) щодо України (стаття 46), а статтями 13 і 17 передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права» та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.
Конвенція містить положення про те, що «Високі Договірні Сторони (якою є і Україна) гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції».
Крім того, статтею 8 КПК передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Положення статті 9 КПК додатково конкретизують зміст статті 8 КПК положенням, що під час кримінального провадження суд, прокурор зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Обидві норми статей 8 і 9 КПК передбачають застосування норм КПК у кримінальному провадженні з урахуванням практики Суду.
У справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року Суд заявив, що «У демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке значне місце, що обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б меті даного положення».
Угоди про визначення обсягу доказів, які підлягають дослідженню (статті 349, 468 КПК) є формами скороченого кримінального правосуддя, які були розроблені, відповідно до рекомендації Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи.
Щодо гарантій права на справедливий суд у такій категорії справ, Суд у справі «Бортник проти України» від 27 січня 2011 року зазначив, що «стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитись - відкрито чи опосередковано - від свого права на деякі гарантії справедливого суду (рішення щодо прийнятності у справі "Квятковська проти Італії" (Kwiatkowska v. Italy), N 52868/99 від 30 листопада 2000 року та рішення у справі "Піщальніков проти Росії" (Pishchalnikov v. Russia), N 7025/04, пункт 77 від 24 вересня 2009 року).
Проте, для того, щоб відмова від права була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути встановлена у недвозначній формі і супроводжуватись мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю (рішення у справі "Пуатрімоль проти Франції" (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, пункт 31, Series A N 277-A).
Статтею 53 цієї Конвенції також заборонено тлумачення її положень у такий спосіб, який обмежував би будь-які права людини, які визнані на підставі законів держави чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.
Основні критерії законності вироків на підставі угод і роль національних судів по контролю за їх дотриманням, які в однаковій мірі відносяться до процедур, передбачених статтею 349 КПК, як і у справах, які стосуються угод регламентованих ст. 468 КПК, оскільки вирішуються за скороченою судовою процедурою,
Суд у справі «Natsvlishvili тa Togonidze проти Грузії» (Заява № 9043/05) від 29 квітня 2014 року зазначає, що угоди, що призводять до засудження, «без винятку є предметом перегляду компетентним судом і у цьому сенсі суди зобов'язані перевіряти, чи були досягнуті угоди відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм, чи уклав підсудний угоду добровільно і свідомо, чи існують докази, які підтверджують визнання підсудним вини в угоді, і чи є умови угоди відповідними» (п. 66).
У даній справі, 08.04.2019 між прокурором відділу прокуратури м. Києва ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , за участю захисника ОСОБА_4 , у рамках кримінального провадження внесеного в Єдиний реєстр досудових розслідувань 05.04.2019 за № 42018100000000421було укладено угоду про визнання винуватості.
Однак, згідно ч. 7 ст. 474 КПК України суд перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону. Суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо: ...3) умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін;... 6) відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.
Завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, з тим, щоб жоден невинуватий не був обвинувачений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).
У цьому випадку встановлено, що відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.
Так, як для того, аби визнати себе винуватим у вчиненні певного злочину потрібно, щоб особі таке звинувачення було попередньо висунуто.
Адже, як передбачено п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України обвинувачення - це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.
Відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК України обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.
Указане слідує і з положень ч. 1 ст. 474 КПК України, яка регламентує, якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, саме обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду, а не, для прикладу, угода з підозрою, або ж сама угода.
У даній справі наявний обвинувальний акт, який не підписаний слідчим з ОВС четвертого СВ розслідування кримінальних проваджень СУ ФР ГУ ДФС у м. Києві ОСОБА_6 .
Як наслідок, суд уважає, що відсутні фактичні підстави для визнання винуватості, так як кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, тож постановлення вироку на підставі угоди з констатацію факту що така особа визнається винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, у ракурсі установлення факту того, що процесуальне рішення, у якому власне висувається обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення не відповідає вимогам ст. 291 КПК України, прямо указувало б на порушення принципу верховенства права.
Тим паче, що відповідно до ч. 4 ст. 474 КПК України, перед ухваленням рішення про затвердження угоди про визнання винуватості суд під час судового засідання повинен з'ясувати в обвинуваченого, чи цілком він розуміє: …3) характер кожного обвинувачення, щодо якого він визнає себе винуватим, однак, у цій ситуації, не можливо з'ясувати і дане питання також з тих же передумов.
Згідно ч. 3 ст. 475 КПК України мотивувальна частина вироку на підставі угоди має містити: формулювання обвинувачення та статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувалася особа, але і вимоги Кодексу також не є реальним виконати в цій ситуації.
З положень п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України випливає, що у підготовчому судовому засіданні суд має право, у разі надходження у його провадження обвинувального акту разом з угодою, затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 цього Кодексу.
Стаття 314 КПК України не передбачає право суду у разі садження провадження до суду з угодою повернути його прокурору, через недотримання вимог ст. 291 КПК України при формуванні обвинувального акта на виконання вимог ст. 474 того ж Кодексу.
За таких обставин суд, враховуючи той факт, що обвинувальний акт у провадженні надійшов до суду з угодою про визнання винуватості у затвердженні якої було відмовлено, вважає, виходячи з п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України, що кримінальне провадження слід повернути прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 Кримінального процесуального Кодексу.
На підставі викладеного, керуючисьст. ст. 1-2, 7-29, 314-318, 369-372, 468-469, 471, 473-475 КПК України, суд постановив :
У затвердженні угоди про визнання винуватості укладеної 08.04.2019 між прокурором відділу прокуратури м. Києва ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , за участю захисника ОСОБА_4 , у рамках кримінального провадження внесеного в Єдиний реєстр досудових розслідувань 05.04.2019 за № 42018100000000421 за обвинуваченням ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінального правопорушення (злочину) передбаченого ч. 1 ст. 204 ККУкраїни, відмовити та повернути дане кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 Кримінального процесуального Кодексу України.
Повторне звернення з угодою, у даному кримінальному провадженні, не допускається.
Ухвала окремому оскарженню не підлягає та є обов'язковою до виконання на всій території України.
Визначити час проголошення повного тексту - 10:00 год. 05.06.2019.
Суддя: ОСОБА_1