ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.06.2019Справа № 910/4628/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
за позовом Споживчого товариства «УТФ»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс»
про стягнення штрафних санкцій за Договором поставки соєвої олії № 357/2017/КАМ/О за поставку товару за накладною № 15 від 15.01.2018 в розмірі 14 751,83 грн.
Без повідомлення (виклику) сторін.
Споживче товариство «УТФ» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс» про стягнення штрафних санкцій за Договором поставки соєвої олії № 357/2017/КАМ/О за поставку товару за накладною № 15 від 15.01.2018 в розмірі 14 751,83 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за Договором поставки соєвої олії № 357/2017/КАМ/О від 29.09.2017, в частині здійснення розрахунків у строки, обумовлені Договором.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2019 позовну заяву прийнято судом до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/4628/19. Приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.
17.05.2019 представником відповідача подано заяву про поновлення строку на подачу відзиву на позов, заяву про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) та відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечуючи проти позовних вимог зазначає, що строк оплати поставленого товару не настав, а позивачем неналежним чином було виконано зобов'язання з передання оригіналів документів, визначених пунктом 4.4 вказаного договору.
Також, відповідач зазначає, що з огляду на положення п. 7.2 Договору, оскільки податкові накладні були зареєстровані позивачем лише 18.01.2018, що підтверджується квитанцією, відповідач не є таким, що порушив строки оплати.
24.05.2019 представником позивача подано відповідь на відзив, в якому позивач зазначає, що строк оплати поставленої продукції настав, оскільки всі необхідні документи відповідачу були передані відповідачу, а останнім повністю оплачено таку продукції, проте з порушенням строку.
Відповідач своїм правом на подання заперечень на відповідь на відзив не скористався.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,
29 вересня 2017 між Споживчим товариством «УТФ» (далі - постачальник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс» (далі - покупець, відповідач) укладено Договір поставки соєвої олії №357/2017/КАМ/О (далі - Договір), відповідно до п. 3.1 якого, в порядку та на умовах, визначених даним договором, постачальник бере на себе зобов'язання здійснити поставку товару, який не обтяжений правами третіх осіб, та передати його у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити поставлений постачальником товар належної якості та в обумовлені строки.
Відповідно до п. 3.2 Договору предметом даного договору є поставка соєвої олії, отриманої в результаті обробки соєвих бобів.
Пунктом 4.1 Договору визначено, що поставка товару здійснюється постачальником на умовах терміну DAP (DELIVERED AT PLACE) за адресою: м. Київ, вул. Фрунзе, 98.
У відповідності до п. 4.4 Договору у момент поставки на кожну партію товару постачальник надає покупцю наступні документи: сертифікат якості, товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, оригінал рахунку-фактури, інші супровідні документи згідно діючого законодавства.
За умовами п. 7.2 Договору розрахунок за товар здійснюється на умовах 100% після оплати вартості замовленого товару на розрахунковий рахунок постачальника протягом 14 календарних днів за умови виконання наступних умов:
- з дати поставки товару покупцю;
- за умови отримання оригіналів документів, зазначених в п. 4.4 даного договору;
- за умови реєстрації податкової накладної у єдиному реєстрі податкових накладних.
Як зазначає позивач, СТ «УТФ» на виконання умов укладеного між сторонами Договору здійснив поставку ТОВ «Комплекс Агромарс» продукції на суму 700 640,00 грн., однак відповідач не виконав свої договірні зобов'язання в частині здійснення оплати за поставлену за договором продукцію у строки обумовлені Договором, в зв'язку з чим, позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню у розмірі 2 457,04 грн., 3% річних в розмірі 230,55 грн., інфляційні втрати в розмірі 6 305,76 грн. та втрачену вигоду в розмірі 5 758,68 грн.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Укладений між сторонами договір за своєю природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Поряд з цим, стаття 712 ЦК України регулює відносини, що виникають із договору поставки. Так, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
Судом встановлено, що позивачем було здійснено поставку товару відповідачу на загальну суму 700 640,00 грн. згідно накладної № 15 від 15.01.2018, яка підписана сторонами без заперечень та зауважень.
Відповідно до статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК України).
Згідно з п. 7.2 Договору розрахунок за товар здійснюється на умовах 100% після оплати вартості замовленого товару на розрахунковий рахунок постачальника протягом 14 календарних днів за умови виконання наступних умов:
- з дати поставки товару покупцю;
- за умови отримання оригіналів документів, зазначених в п. 4.4 даного договору;
- за умови реєстрації податкової накладної у єдиному реєстрі податкових накладних.
За таких обставин, враховуючи приписи ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України та п. 7.2 Договору, відповідач зобов'язаний був оплатити поставлений товар протягом 14 календарних днів з дати поставки товару тобто до 29.01.2018 включно.
Відповідач в свою чергу, зазначає, що в момент поставки спірної партії товару позивачем не було надано всіх оригіналів документів, передбачених п. 4.4 Договору, а відтак строк оплати такого товару не настав.
Разом з тим, суд зазначає, що підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема статті 9 названого Закону та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Тобто, саме наявні в матеріалах справи накладні (видаткова та товарно-транспортна) є належними та допустимими доказами в розумінні приписів ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, що підтверджують факт здійснення поставки спірної партії товару на користь ТОВ «Комплекс Агромарс».
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.06.2018 у справі №906/953/17.
Так, обов'язок покупця (відповідача) з оплати товару виникає безпосередньо з факту здійснення постачальником (позивачем) поставки товару та прийняття товару покупцем (відповідачем). При цьому, форма (вид) документу, яким сторони відобразили сам факт поставки товару (яким оформили факт здійснення поставки) - видаткова накладна, товарно-транспортна накладна, акт приймання-передачі продукції, тощо, не впливає на обов'язок покупця оплатити товар та не звільняє покупця від обов'язку з оплати товару у випадку оформлення поставки товару іншим документом, ніж той, що передбачений умовами договору.
Суд звертає увагу на те, що предметом доказування є саме встановлення обставин виникнення між сторонами господарських правовідносин з поставки товару, а саме, - факту поставки продавцем та отримання товару покупцем.
З урахуванням викладеного, наявні в матеріалах справи видаткова та товарно-транспортна накладні в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є первинними документами, які фіксують факт отримання відповідачем товару.
При цьому, відповідно до ст. 666 Цивільного кодексу України, якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання.
Якщо приналежності товару або документи, що стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві.
В той же час, матеріали справи не містять доказів відмови відповідача від приймання товару, складення актів розбіжностей стосовно відмови від приймання товару.
Також у матеріалах справи відсутнє листування з боку відповідача стосовно виправлення будь-яких невідповідностей у супровідних документах, відсутності супровідних документів на товар, тощо.
Таким чином суд вважає, що позивачем доведено, а відповідачем не спростовано факт отримання ТОВ «Комплекс Агромарс» всіх документів, передбачених приписами п. 4.4 Договору саме в момент отримання товару, тобто 15.01.2018.
З урахуванням викладеного, дата реєстрації податкової накладної жодним чином не нівелює обов'язок відповідача зі сплати вартості поставленого товару у строк, обумовлений Договором.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Платіжними дорученнями №9623044704 від 02.02.2018 на суму 700 640,00 грн. відповідачем оплачено поставлений товар, проте з порушенням строку, встановленого п. 7.2 Договору.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Таким чином, судом встановлено, що відповідач у встановлений строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням зобов'язання (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.
Відповідно до ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно з ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» встановлено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Пунктом 8.3 Договору передбачено, що покупець за несвоєчасну оплату товару сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення, за кожен день прострочення від вартості неоплаченого товару.
Здійснивши перерахунок заявленого до стягнення розміру пені, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог в частині стягнення з відповідача пені у розмірі 2 457,04 грн.
Водночас суд враховує подану відповідачем заяву про застосування строку позовної давності, у зв'язку з чим зазначає наступне.
Згідно із статтею 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, частинами 3 та 4 статті 267 ЦК України унормовано, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до ч.1 п.2 ст. 258 Цивільного кодексу України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Разом із тим положеннями частини шостої статті 232 ГК передбачено особливість порядку застосування господарських штрафних санкцій, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Таким чином, положення глави 19 ЦК про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених частиною шостою статті 232 ГК, а тому:
1) якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права;
2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду у межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 3-1217гс-16 від 08.02.2017.
Як вбачається з розрахунку позовних вимог, позивачем заявлено вимоги про стягнення пені за період з 30.01.2018 по 02.02.2018.
В свою чергу, як вбачається з позовної заяви позивача, означена заява була подана позивачем безпосередньо до суду 10.04.2019.
Відтак, позивачем пропущено строк позовної давності, в зв'язку з чим, суд відмовляє в задоволення позовних вимог СТ «УТФ» про стягнення з ТОВ «Комплекс Агромарс» пені у розмірі 2 457,04 грн.
Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу і 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання та вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
У статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Аналогічні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц.
Враховуючи, що господарським судом на підставі поданих доказів були встановлені обставини прострочення виконання відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару, вимоги про стягнення 3 % річних, нарахованих на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, ґрунтуються на нормах закону.
При перевірці розрахунку 3 % річних судом встановлено, що позивачем безпідставно включено до періоду прострочення день, в який відповідачем здійснено оплату товару, в зв'язку з чим, задоволенню підлягають вимоги про стягнення 3% річних в розмірі 172,76 грн.
В свою чергу, щодо вимог про стягнення інфляційних втрат, суд зазначає наступне.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» у наступному місяці.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, у вигляді стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Такі висновки суду підтверджуються висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.
Разом з цим, прострочення грошового зобов'язання відповідачем тривало менше місяця з 30.01.2018 по 01.02.2018, та 02.02.2018 відповідачем було в повному обсязі оплачено заборгованість перед позивачем, у зв'язку з чим вимоги про стягнення інфляційних втрат в розмірі 6 305,76 грн. задоволенню не підлягають.
Щодо вимог про стягнення упущеної вигоди.
Статтею 224 Господарського кодексу України, яка кореспондується зі статтею 623 Цивільного кодексу України, передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками, згідно з ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України, розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника і збитками, вини. Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою винної особи та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності збитків та обов'язковою умовою відповідальності. Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, що утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.
Частиною 2 статті 623 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Отже, пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі № 6-237цс16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18).
З врахуванням викладеного, оскільки упущена вигода, що є предметом позову у даній справі, є неотриманим доходом за договором банківського вкладу, то позивачу необхідно було довести те, що він міг і повинен був отримати відповідні доходи у визначеному ним розмірі і за визначений ним період.
Разом з цим, всупереч викладеним вище нормам закону, відповідачем не було доведено обґрунтованості позовних вимог про стягнення упущеної вигоди. Зокрема, матеріали справи не містять доказів укладення позивачем договору банківського вкладу, який він був неспроможний виконати, а також не доведено, що саме неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила позивача можливості отримати прибуток на спірну суму.
Відтак, позовні вимоги про стягнення упущеної вигоди в сумі 5758,68 грн. задоволенню не підлягають.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідач під час розгляду справи не надав суду жодних доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність порушень строків оплати за отриманий товар та відсутність підстав для застосування відповідальності за таке порушення.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог в частині стягнення 3% річних в розмірі 172,76 грн. з покладенням судового збору в цій частині на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач також просить стягнути з відповідача витрати, пов'язані з наданням правової допомоги у розмірі 3 000,00 грн.
Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (ч. 2 ст. 126 ГПК України).
Частина 4 ст. 126 ГПК України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).
При цьому, відповідно до приписів ч. 6 ст. 126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У якості понесених витрат позивач надав суду Договір про надання правничої (правової) допомоги №13/03/19 від 13.03.2019, укладений між позивачем та адвокатом Діденко І.Г., Акт наданих послуг № 12 від 12.04.2019 на суму 3 000,00 грн. та платіжне доручення № 1351 від 29.03.2019 на суму 3 000,00 грн.
Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти стягнення з відповідач витрат на професійну правничу допомогу, зазначає, що на даний час Господарським судом міста Києва розглядається більш ніж 40 справ стосовно стягнення штрафних санкцій за позовами СП «УТФ» та по кожній позовній заяві сума витрат на професійну правничу допомогу становить 3 000,00 грн.
Згідно із ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення учасником справи судових витрат на професійну правничу допомогу суду має бути надано належні фінансові документи, що свідчать про перерахування цією особою коштів адвокату за надані послуги на підставі договору про надання правової допомоги.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 19/64/2012/5003, від 05.01.2019 у справі № 906/194/18, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18.
Водночас, п. 4.2. договору визначено, що розмір гонорару адвоката, умови та порядок його сплати погоджується за взаємною угодою сторін та оформляється додатковою угодою до цього договору.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що позивачем не надано детального опису робіт (наданих послуг) за договором № 13/03/19 від 13.03.2019, оскільки з акту надання послуг № 2 від 01.04.2019 року не вбачається за можливе встановити, які саме роботи (послуги) були виконані (надані) адвокатом Діденком Ігорем Геннадійовичем за вказаним договором, оскільки в акті зазначається про надання послуги з правничої (правової) допомоги адвокатом згідно договору № 13/03/19 від 13.03.2019 року, як і не надано додаткової угоди, якою погоджено розміру гонорару адвоката саме в сумі 3000,00 грн.
При цьому, суд також враховує, що на підтвердження оплати позивачем суми витрат на правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн., позивачем надано платіжне доручення № 1351 від 29.03.2019 одночасно у даній справі, зокрема справі № 910/4901/19 та № 910/4238/19.
Таким чином, оскільки матеріали справи не містять доказів понесення позивачем реальних витрат у розмірі 3 000,00 грн., як вартості адвокатських витрат, суд відмовляє у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача адвокатських витрат.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс» (02094, м. Київ, вул. Пожарського, буд. 3; ідентифікаційний код 30160757) на користь Споживчого товариства «УТФ» (04205, м. Київ, пр. Оболонський, буд. 30, офіс 287; ідентифікаційний код 30839403) 3% річних в розмірі 172 (сто сімдесят дві) грн. 76 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 22 (двадцять дві) грн. 50 коп.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 256 та підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Повне рішення складено: 10.06.2019
Суддя О.А. Грєхова