04.03.10р.Справа № 35/37-10
За позовом Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1,
м. Житомир
до Закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк",
м. Дніпропетровськ
про визнання договору частково недійсним
Суддя Широбокова Л.П.
Представники:
від позивача - не з'явився.
від відповідача - Данильченко О.О., юрисконсульт, дов. №7036 від 29.12.2009 р.
Позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду та з врахуванням заяви про виправлення описки від 26.01.2010р. просить визнати недійсним п. 2.3.1. кредитного договору №МК 263-07 від 19.09.2007р., укладеного між позивачем та ЗАТ КБ "Приватбанк" в особі Житомирської філії Київського МРУ Приватбанку, та зобов'язати Відповідача здійснити перерахунок щомісячних платежів за кредитним договором №МК 263-07 від 19.09.2007р. відповідно до встановленої пунктом 4.1. кредитного договору відсоткової ставки у розмірі 19% річних, починаючи з 01.02.2009р. Свої вимоги обгрунтовує тим, що всупереч принципам справедливості, добросовісності та розумності і вимогам ст. 1056-1 Цивільного кодексу України та ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" оспорюваний пункт містить умови щодо зміни банком в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитними коштами.
Вказує, що банк скористався цим правом та з 01.02.2009р. нараховує позивачу відсотки в розмірі 30%, незважаючи на те, що позивачем не підписана додаткова угода від 30.01.2009р. до договору. Вважає, що п.2.3.1. кредитного договору не відповідає вимогам закону та повинен бути визнаний недійсним.
Представник позивача позовні вимоги підтримував та просив їх задовольнити, в судове засідання 04.03.2010р. не з'явився.
Відповідач позовні вимоги не визнає повністю, вказує, що при підписанні оспорюваного договору сторонами було узгоджено всі істотні умови, зокрема, п. 2.3.1. щодо права банку змінювати процентну ставку за користування кредитними ресурсами. Посилається на те, що збільшення процентної ставки до 30% обумовлено об'єктивними обставинами, а саме збільшенням з 30.04.2008р. облікової ставки НБУ до 12%, зміною курсу долару США до гривні, що передбачено умовами договору. Також вважає, що закон не має зворотньої сили та положення ст. 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність" і ст. 1056-1 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватися до оспорюваного договору. Просить в позові відмовити.
За клопотанням представників сторін строк вирішення спору продовжувався до 22.03.2010 р.
За згодою представника відповідача в судовому засіданні оголошено тільки вступну та резолютивну частину рішення.
Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, вислухавши пояснення представників позивача та відповідача, оцінивши докази в їх сукупності, господарський суд,-
Між Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_1 -позичальник (надалі позивач) та Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" в особі Житомирської філії Київського МРУ ПриватБанку -банк (надалі -відповідач) було укладено кредитний договір №МК 263-07 від 19.09.2007р., який діє до повного виконання зобов'язань сторонами.
Згідно з вище зазначеним договором відповідач надав позивачу кредит в сумі 330 000 грн з терміном його повернення до 19.09.2012р. згідно графіку платежів, що є невід'ємною частиною договору.
За умовами п. 4.1. кредитного договору позивач за користування кредитом має сплачувати відсотки у розмірі 19% річних.
Пунктом 2.3.1. договору передбачено, що відповідач має право в односторонньому порядку збільшити відсоткову ставку за користування кредитом при зміні конюктури ринку грошових ресурсів в України. При цьому відповідач за 20 днів до вступу в силу зміненої процентної ставки повинен був направити позивачу письмове повідомлення про зміну процентної ставки, графік погашення кредиту, процентів та винагородження, розрахований з врахуванням нової процентної ставки.
В квітні 2009р. позивачу було вручено додаткову угоду від 30.01.2009р. до кредитного договору №МК 263-07 від 19.09.2007р., в якій відповідач запропонував позивачу встановити з 01.02.2009р. відсоткову ставку по кредитному договору в розмірі 30% річних. Позивач вказану додаткову угоду не підписав, заперечує проти одностороннього підвищення плати за кредит. Разом з тим, як вбачається з довідки №753 від 10.02.2010р., наданої відповідачем, починаючи з 02.02.2009р. ним проводиться нарахування відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 30%.
Позивач просить визнати недійсним п. 2.3.1. кредитного договору №МК 263-07 від 19.09.2007р., оскільки вважає, що всупереч вимог закону оспорюваний пункт містить умови щодо зміни банком в одно-сторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитними коштами.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним повністю або в частині, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Таким чином, правовий принцип України ґрунтується на засадах: для органів державної влади і управління - дозволено тільки те, що передбачено законом, а для громадян і інших суб'єктів підприємницької діяльності - дозволено все, що не заборонено законом.
Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України). Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Позивач вважає пункт 2.3.1 Договору, яким Банк залишив за собою право змінювати величину відсоткової ставки, попередивши про це письмово Позичальника не менш, як за 20 днів, що тягне за собою у випадку незгоди Позичальника обов'язковість дострокового повернення кредитних коштів, недійсним, як такий, що суперечить вимогам ч.2 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України.
Розглядаючи спір про визнання угоди частково недійсною, суд перевіряє відповідність умов цієї угоди законодавству, що діяло станом на час її укладення. Договір не може бути визнаний недійсним на підставі законодавства, яке не було чинне на час укладання договору (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. N9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»- надалі Постанова Пленуму).
Станом на 19.09.2007 року (дату укладення кредитного договору) чинне законодавство не містило заборони щодо зміни розміру відсотків Банком в односторонньому порядку.
Частина 2 ст. 10561 Цивільного кодексу України, згідно якої встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, набула чинності 09.01.2009 року. Зазначена норма кореспондується з ч.4 ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Відповідно до ч. 3 ст. 10561 ЦК України умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом (п. 4 Постанови Пленуму). Таким чином, вимога про визнання нікчемного правочину недійсним задоволенню не підлягає.
Стаття 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 N 2121-III передбачає право комерційних банків самостійно визначати процентні ставки як складової частини кредитної політики банку, а не підстави для її зміни в укладеному кредитному договорі. Банки самостійно визначають процентні ставки для надання послуг клієнтам, проте, зазначена в договорі процентна ставка може бути змінена на підставах, передбачених законодавством.
Розмір процентів за кредитним договором і порядок їх сплати є договірними умовами, які узгоджуються сторонами в договорі кредиту. Як правило, банк сам пропонує боржнику проценти по кредиту, що вираховуються спеціалістами банку виходячи із багатьох факторів: строку кредиту, облікової ставки НБУ, ситуації на кредитному ринку, кредитного ризику, попиту і пропозицій, наданого забезпечення тощо.
Розмір процентів, узгоджений сторонами в договорі, може змінюватися, виходячи із різник факторів. Однак в будь-якому випадку така зміна має бути узгоджена банком та боржником та закріплена на рівні додаткової угоди до кредитного договору. Збільшення розміру процентів банком в односторонньому порядку не допускається.
Таким чином, умова Договору, передбачена п.2.3.1 Договору про право відповідача змінювати величину процентної ставки, попередивши Позичальника письмово за 20 днів, в односторонньому порядку є нікчемною з 09.01.2009р. і не створює для сторін цієї угоди ніяких юридичних наслідків, а тому процентна ставка за Кредитним Договором повинна залишатися без зміни до повного виконання всіх умов обома сторонами Договору або внесення змін в договір за погодженням обох сторін.
Як вбачається з матеріалів справи Відповідач вчинив дії на зміну відсоткової ставки за кредитним договором в односторонньому порядку після набрання чинності ст. 10561 Цивільного кодексу України, а саме збільшив з 02.02.2009р. відсоткову ставку з 19% до 30%, що суперечить вище вказаним положенням.
Позивач просить зобов'язати Банк здійснити перерахунок процентів за користування кредитом, виходячи із узгодженої сторонами відсоткової ставки 19%. Вказаний позивачем перерахунок являє собою ні що інше як відображення банком в своєму обліку в односторонньому порядку нарахованих позичальнику заборгованості за кредитом та відсотками, тощо. Такий спосіб захисту не призведе до відновлення порушеного права позивача та не передбачений ст.16 Цивільного кодексу України, тобто в цій частині вимог позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права та такі вимоги позивача задоволенню не підлягають. Позивач повинен визначити суму надмірно сплачених грошових коштів за користування кредитом, просити їх стягнути з банку чи розпорядитися вказаними коштами на свій розсуд.
Зважаючи на встановлені обставини, вимоги позивача задоволенню не підлягають та в позові слід відмовити.
Відповідно ст.49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85, 116-117 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.16, 203, 215, 10561 Цивільного кодексу України, господарський суд, -
В позові відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання та в цей термін може бути оскаржено до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.
Суддя Л.П. Широбокова
Рішення підписано 09.03.2010р.