Постанова
Іменем України
06 червня 2019 року
м. Київ
справа №757/41827/15-ц
провадження № 61-28916св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:Сердюка В. В., Грушицького А. І., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 червня 2017 року у складі судді Васильєвої Н. П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., Кравець В. А.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
Улистопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на Ѕ частини спільного майна та поділ спільного майна.
В обґрунтування заявлених позовних вимогпозивач зазначив, що 27 грудня 1977 року між сторонами у справі укладений шлюб, який 22 березня 1988 року розірвано. У період із 1988 року по 1997 рік відповідач проживала у шлюбі з іншим чоловіком - ОСОБА_4 Після розірвання шлюбу з останнім сторони знову з 1997 року почали проживати разом однією сім'єю до 2015 року. За час спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 у період із 1997 року по 2015 рік вони вели спільне господарство, придбали рухоме та нерухоме майно, здійснювали певні грошові заощадження.
Враховуючи наведене, позивач просив встановити факт проживання однією сім'єюбез шлюбу з ОСОБА_2 у період із 1997 року по 2015 рік, визнати квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які знаходяться будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю, набутою за час фактичного проживання сторін у справі однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнати право власності на Ѕ частини вказаного майна, виділивши йому у власність квартиру НОМЕР_1, що знаходиться у будинку АДРЕСА_1 , інше майно залишити у власності ОСОБА_2
Рішенням Печерського районного суду м. Києвавід 13 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено, що він та відповідач проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період із 1997 року по 2015 рік, а також те, що вони вели спільне господарство та мали спільний побут.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги не спростували правильність висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
Улипні 2017 рокупредставник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року, в якій проситьскасувати зазначенісудові рішення таухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
У касаційній скарзізаявник вказуєна те, що суд першої інстанції не повністю з'ясував обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав належної оцінки доказам, які підтверджують фактичне проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу та, що спірне нерухоме майно придбано внаслідок спільної праці сторін у справі. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не надав належної оцінки доводам поданої ним апеляційної скарги.
У листопаді2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких просила касаційну скаргу відхилити, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, посилаючись на те, що при ухваленні оскаржуваних рішень, суди повно та об'єктивноз'ясували обставини справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 «Про здійснення правосуддя у Верховному Суді» та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 «Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки», у справі № 757/41827/15-2 (провадження № 61-28916св18) призначено повторний автоматизований розподіл.
03 червня 2019 року справу розподілено судді-доповідачу Сердюку В. В.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскількиїх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час їхухвалення) щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, щоз 27 грудня 1977 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище « ОСОБА_2 ») перебували в зареєстрованому шлюбі.
22 березня 1988 року шлюб між сторонами розірвано.
15 жовтня 1988 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини « ОСОБА_2 ».
12 листопада 1998 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірвано.
Звертаючись до суду з позовом, позивач просив встановити фактпроживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу сторін у справі в період із 1997 року по 2015 рік.
У період із 1997 року по12 листопада 1998 року включно відповідач перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 , з яким вела спільний побут та господарство, що виключає факт проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_1 в зазначений ним період.
29 січня 1999 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 .
Із 2011 року ОСОБА_2 перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_10 , з яким 09 грудня 2014 року зареєструвала шлюб. Матеріали справи не містять доказів, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 розірвано.
Отже, з 2011 року ОСОБА_2 проживала з іншим чоловіком, з яким вела спільний побут та господарство.
17 липня 2003 року між ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_1 .
15 серпня 1996 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_2 гараж НОМЕР_3 в ГБК «Либідь », що знаходиться по вул. Баренбойма, 33-в у м. Києві .
В зазначений період (15 серпня 1996 року) відповідач перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 стаття 17, стаття 18, пункт 2 стаття 17 Закону України «Про власність»), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання майна спільним сумісним майном подружжя.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року № 6-1026цс15.
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України.
За змістом наведеної вище норми, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до статті 57 ЦПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи в суді, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильних висновків про відмову в задоволенні позовних вимог із підстав їх недоведеності, оскільки позивачем не доведено належними доказами спільне проживання з відповідачкою, а також ведення з нею спільного господарства, побуту та бюджету, що виключає можливість встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу відповідно до норм СК України та визнання права власності на спільно придбане майно у період із 1997 року по 2015 рік.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «LevagesPrestationsServices v. France» (ЛеважПрестасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «BruallaGomezdelaTorre v. Spain» (БруальяҐомес де лаТорре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, а висновки суду є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, рішення судів відповідають нормам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального чи процесуального права, що може бути підставою для скасування судового рішення.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннямистатті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргупредставникаОСОБА_1 - ОСОБА_3залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. В. Сердюк А. І. Грушицький
І. М. Фаловська