03 червня 2019 рокуЛьвів№ 857/2994/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Матковська З.М.,
суддя Бруновська Н.В.
секретар судового засідання Гнатик А.З.
за участю:
представника відповідача - Кондрин І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року (головуючий суддя Сакалош В.М., м.Львів, проголошено 13:11:37) у справі № 1340/3919/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання неправомірними дій, зобов'язання перерахувати розмір пенсії,
29.08.2018 року позивач звернувся до суду першої інстанції із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області з наступними вимогами: визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо призначення та обрахунку розміру пенсії у відповідності до Тимчасової Угоди між урядом України та Урядом Української Федерації про гарантії прав громадян, які працюють в районах Крайньої Півночі, неправомірними, - які проведені з порушенням міжнародної Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць СНД від 13.03.1992, зокрема, щодо визначення розміру заробітку для обрахунку пенсії (ч. 3 ст. 6 Угоди), обчислення трудового стажу для встановлення права на пенсію на пільгових умовах (ч. 2 ст. 6 Угоди) та зобов'язати перерахувати розмір пенсії відповідно до зазначених норм Угоди 1992 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України провести перерахунок розміру пенсії з 20.01.2013, у зв'язку з досягненням пенсійного віку за законодавством України з урахуванням ч. 3 ст. 6, ч. 2 ст. 7 Угоди 1992 року) та повернути недоначислену частину пенсії з моменту перерахунку.
Позов обґрунтовує тим, що призначення відповідачем пенсії у відповідності до Тимчасової Угоди, яка була чинною в певний період часу - згідно з ст.6 - з дня її підписання і до укладення між сторонами Угоди про соціальне забезпечення, яка була підписана та набрала чинності 30.07.1996, - є незаконним. Зазначає, що відповідно до ч.3 ст.1 Тимчасової Угоди, у випадках, коли законодавством однієї з Сторін, що домовляються, передбачені більш пільгові умови і норми пенсійного забезпечення громадян, які працювали у районах Крайньої Півночі і у місцевостях, які прирівняні до районів Крайньої Півночі, при призначенні пенсії по старості (за віком) на території даної держави застосовується чинне законодавство цієї Сторони. Згідно зі ст.100 Закону України «Про пенсійне забезпечення», особам, які працювали до введення в дію цього Закону на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, пенсія призначається відповідно до вимог, передбачених раніше діючим законодавством. Також позивач посилається на норми Закону про державні пенсії 1956 року, відповідно до якого, розмір пенсії визначається як 50% від середньої зарплати, яка береться для розрахунку пенсії. Крім цього, наводить положення ч.3 ст. 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року (далі - Угода), згідно з яким обчислення пенсії проводиться із заробітку (доходу) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу. У разі, якщо в державах-учасницях Угоди запроваджена національна валюта, розмір заробітку (доходу) визначається виходячи з офіційно встановленого курсу на момент призначення пенсії. Також позивач посилається на те, що оскільки пенсія йому не призначалась відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», то обчислення пенсії відповідачем за нормами цього Закону є безпідставним і незаконним. Стверджує, що після досягнення 60 років, з 20.01.2013, на підставі ч.3 ст.6, ч.2 ст.7 Угоди, позивач набув права на перерахунок пенсії з дотриманням умов, передбачених п.3 ст.6 цієї Угоди - розмір заробітку для обчислення пенсії визначається виходячи з офіційно встановленого курсу на момент призначення пенсії. Таким чином, позивач вважає, що призначення та обчислення розміру пенсії, яке проводить відповідач, не відповідає чинному законодавству про пенсійне забезпечення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано неправомірною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо неперерахунку розміру пенсії ОСОБА_1 та зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України провести перерахунок розміру пенсії з 20.01.2013. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права зазначив, що позивач має право на пенсію за віком, яку і отримує, права на жоден інший вид пенсії у позивача немає. А тому, вимога щодо перерахунку пенсії згідно з Законом України «Про пенсійне забезпечення» є безпідставною та не грунтується на чинному законодавстві. Стверджує, що ст.13 та ст.100 Закону України «Про пенсійне забезпечення», на які посилається позивач, не можуть застосовуватись до позивача, оскільки згідно з трудовою книжкою позивач не працював на (спеціальних) посадах, передбачених Списком №1 та №2 та уточнюючі довідки про підтвердження пільгового стажу не надавав. Для призначення пенсії, при зверненні до органу Пенсійного фонду, позивачем були надані тільки довідки про періоди роботи на Крайній Півночі. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позову.
Представник відповідача в судовому засіданні підтримує вимоги апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
З 20.01.2008 на підставі заяви ОСОБА_1 від 02.04.2008, йому призначена пенсія зі зниженням пенсійного віку відповідно до Тимчасової Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, які прирівняні до районів Крайньої Півночі у галузі пенсійного забезпечення від 15.01.1993, обчислена відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Після досягнення пенсійного віку, а саме 60 років, обчислення пенсії позивачу проводиться згідно зі ст.27-28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
З 01.03.2009, на підставі заяви ОСОБА_1 від 12.03.2009, та наданої довідки Центрального архіву ФСБ Російської Федерації за період роботи з 01.09.1980 по 30.06.1982 позивачу проведений перерахунок пенсії з урахування заробітної плати, визначеної за періоди роботи з 01.05.1977 по 30.06.1982 та з 01.01.2004 по 31.08.2008 (коефіцієнт заробітної плати - 3,13666). З 01.04.2010, на підставі заяви позивача від 08.04.2010 проведений розрахунок його пенсії з урахуванням страхового стажу, набутого після призначення пенсії.
З 01.11.2013, на підставі заяви позивача від 30.10.2013 та строкового трудового договору до страхового стажу ОСОБА_1 зарахований період роботи в Крайній Півночі з 11.07.1972 по 18.03.1974 в пільговому обчисленні.
Страховий стаж ОСОБА_1 складає 28 років 28 днів, стаж роботи у районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі - 20 років 4 місяці 22 дні.
З квітня 2018 року стаж позивача перераховано згідно з ч.5 ст.42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», який складає 28 років 6 місяців 28 днів, розмір пенсійної виплати становить 4090 грн. 49 коп.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що дії відповідача у межах спірних правовідносин не відповідають зазначеним вимогам, є необґрунтованим, тобто вчинені без врахування усіх обставин, що мають значення; необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача не дотримано. Відповідачем також не дотримано вимог законодавства при вчиненні оскаржуваних дій, в результаті чого відповідачем не враховано положення Міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, не проаналізовано пакет документів, наданий позивачем та неправомірно здійснено обчислення пенсії.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно з ч. 1,2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 3 ст. 123 КАС України факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
З матеріалів справи вбачається, що предметом оскарження у даній справі є перерахунок пенсії за період з 20.01.2013 року.
Отже, оскільки позивач звернувся до суду 29.08.2018 року, з позовними вимогами за період з 20 січня 2013 року по даний час, він пропустив строк звернення до суду, не навівши при цьому поважних та об'єктивних причин пропуску вказаного строку.
Такий правовий висновок відповідає позиції Верховного Суду, наведеній, зокрема, у справі № 522/7721/17 (постанова від 17.07.2018 року).
Відповідно до частини 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
В свою чергу, частиною 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Апеляційний суд, при дослідженні матеріалів справи та доводів викладених у рішенні від 21 січня 2019 року щодо часткового задоволення позову, не знайшов повного та обґрунтованого висновку суду першої інстанції щодо поважності причин пропуску позивачем строку на право звернення до суду за захистом свого порушеного права.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а адміністративний позов залишенню без розгляду.
Згідно частини 1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (Суд).
Зокрема, Суд неодноразово зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом (див. рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 року (пп. 35-36). Однак це право не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх та психічно хворих осіб (рішення у справі «Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings Others v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1996 року, пп. 51-52; і у справі «Толстой Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, пп. 62-67).
Таким чином, практика Суду також свідчить про необхідність врахування законодавчо встановлених національним законодавством обмежень щодо строків звернення до суду.
Згідно частин 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає.
Відповідно до ч.1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 317, 321, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року у справі № 1340/3919/18 - скасувати.
Прийняти постанову, якою позовну заяву ОСОБА_1 залишити без розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді Н. В. Бруновська
З. М. Матковська
Повне судове рішення складено 06 червня 2019 року.