Єдиний унікальний номер 233/2028/18 Номер провадження 22-ц/804/180/19
05 червня 2019 року Донецький апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Соломахи Л.І.
суддів Канурної О.Д., Санікової О.С.
за участю:
секретаря судового засідання Самойленко Г.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Бахмут Донецької області у залі судових засідань № 3 цивільну справу № 233/2028/18 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 та відповідача Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року у складі судді Наумик О.О., -
02 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі ПАТ "Укрзалізниця") про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Зазначав, що працював у ПАТ "Укрзалізниця". 17 липня 2017 року був звільнений у зв'язку із скороченням штату згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України.
На день звільнення йому була нарахована, але не виплачена заробітна плата за період з лютого 2016 року по серпень 2016 року в сумі 18 833,10 грн., за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року в сумі 26 615,19 грн.
Посилаючись на те, що на час звернення до суду відповідач в порушення вимог статей 115, 116 КЗпП України розрахунок з ним не провів, що відповідач не видає йому довідку про розмір заборгованості по заробітній платі, хоча усі первинні документи для визначення розміру заборгованості знаходяться у відповідача, він 30 жовтня 2017 року особисто здав у регіональну філію "Донецька залізниця"у м. Лиман пакет документів, просив стягнути з відповідача на його користь:
- нараховану, але не виплачену йому заробітну плату за період з 01 лютого 2016 року по серпень 2016 року в розмірі 18 833,10 грн. та за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року в розмірі 26 615,19 грн.;
- середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України за період з 18 липня 2017 року по день фактичного розрахунку, виходячи з середньоденного заробітку 340,80 грн. (а.с. 1 - 3, а.с. 23 - 25 т. 1).
Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ПАТ "Укрзалізниця" на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату за період з 01 лютого 2016 року по серпень 2016 року в сумі 18 833,10 грн., за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року в сумі 26 615,19 грн., всього 45 448,29 грн.
У задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, суд першої інстанції виходив з того, щовідповідач, як роботодавець, визнає, що у спірний період позивач ОСОБА_1 перебував з ним у трудових правовідносинах, за що йому мала бути нарахована та сплачена заробітна плата. Проте свого обов'язку з оплати праці позивача відповідач не виконав, розмір заявленої позивачем до стягнення суми невиплаченої заробітної плати відповідачем не спростований.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що вина відповідача у затримці виплати сум належних позивачу при звільнені відсутня, що підтверджується висновком Донецької торгово-промислової палати від 16.01.2018 року № 126/2/21-10.2, яким засвідчено настання обставин непереборної сили, що унеможливило виконання ПАТ "Укрзалізниця" обов'язків, передбачених статтями 115, 116 КЗпП України, і є підставою для звільнення відповідача від відповідальності (а.с. 160 - 164 т. 1).
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ПАТ "Укрзалізниця" в апеляційній скарзі посилається на порушення судом норм матеріального права, неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, просить скасувати рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що жоден доказ, наданий позивачем на підтвердження заборгованості по заробітній платі, не є належним.
Заявляючи позовні вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року, позивач додає до позову розрахунки заробітної плати лише за квітень та травень 2017 року і взагалі не надає будь-яких доказів на підтвердження заборгованості за березень, червень та липень 2017 року.
Відповідач направляв до суду першої інстанції докази, а саме, лист від 25 червня 2018 року за підписом в.о. начальника структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" Подлузського В.О. , згідно якого ОСОБА_1 отримав заробітну плату за перші дні березня 2017 року в розмірі 1 987,62 грн. Проте суд першої інстанції зазначене не врахував та стягнув з відповідача суму 1 987,62 грн. (а.с. 174 - 176 т. 1).
В оскаржуваному судовому рішенні зазначено, що воно може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Донецької області.
Згідно з підпунктом 3 пункту 3 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02.06.2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
Відповідно до пункту 8 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України № 2147-УШ від 03.10.2017 року) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Відповідно до Указу Президента України від 29.12.2017 року № 452/2017 "Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах" апеляційний суд Донецької області ліквідовано та утворено Донецький апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Донецьку область, з місцезнаходженням у містах Бахмуті, Донецьку і Маріуполі, юрисдикція якого поширюється на територію, на яку поширювалася юрисдикція ліквідованого суду.
Відповідно до частини 6 статті 147 Закону України від 02.06.2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.
Суд, що ліквідується, в місячний строк з дня припинення здійснення правосуддя передає до новоутвореного суду матеріали та документи, пов'язані зі здійсненням таким судом повноважень, а судові справи та матеріали проваджень, що перебувають у володінні суду, що ліквідується, передаються негайно, до дня початку роботи новоутвореного суду.
03 жовтня 2018 року в газеті "Голос України" №185 (6940) опубліковано повідомлення голови Донецького апеляційного суду про початок роботи Донецького апеляційного суду, згідно якого рішенням зборів суддів Донецького апеляційного суду від 02.10.2018 року № 4 днем початку роботи Донецького апеляційного суду визначено 03 жовтня 2018 року.
У зв'язку із припиненням з 03 жовтня 2018 року здійснення правосуддя апеляційним судом Донецької області справа № 233/2028/18 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Укрзалізниця" про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з апеляційною скаргою відповідача ПАТ "Укрзалізниця" на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року підсудна Донецькому апеляційному суду, який створено в апеляційному окрузі, що включає Донецьку область, юрисдикція якого поширюється на територію, на яку поширювалася юрисдикція ліквідованого апеляційного суду Донецької області.
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача - ПАТ "Укрзалізниця" на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року відкрито ухвалою Донецького апеляційного суду від 23 листопада 2018 року (а.с. 191 - 195).
Письмовий відзив на апеляційну скаргу відповідача ПАТ "Укрзалізниця" позивачем не надано.
26 листопада 2018 року від позивача електронною поштою надійшла заява, згідно якої копію ухвали про відкриття апеляційного провадження він отримав, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року він підтримує та просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення (а.с. 202 - 203 т. 1).
27 грудня 2018 року до апеляційного суду електронною поштою від позивача ОСОБА_1 надійшла заява, в якій він просив розглянути справу у його відсутність, та зазначив, що рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати він підтримує; з рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він не згодний, тому просив задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення (а.с. 214 т. 1).
Ухвалою судді-доповідача Донецького апеляційного суду від 02 січня 2019 року зазначена заява, яка за своїм змістом мала ознаки апеляційної скарги на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року, була залишена без руху у зв'язку з пропуском строку на апеляційне оскарження і відсутністю клопотання про його поновлення, невідповідністю апеляційної скарги за своєю формою та змістом вимогам статті 356 ЦПК України, несплатою судового збору (а.с. 218 - 223 т. 1).
03 січня 2019 року ухвалою Донецького апеляційного суду зупинено провадження у справі № 233/2028/18 за апеляційною скаргою відповідача - ПАТ "Укрзалізниця" на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Укрзалізниця" про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 582/1001/15-ц за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення невиплаченої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Сумської області від 11 жовтня 2016 року (а.с. 227 - 233 т. 1).
15 січня 2019 року до Донецького апеляційного суду надійшла апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 , яка за своєю формою та змістом відповідає вимогам статті 356 ЦПК України та за якою ухвалою Донецького апеляційного суду від 18 січня 2019 року відкрито апеляційне провадження (а.с. 19 - 22 т. 2).
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.
В мотивування апеляційної скарги зазначає, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що роботодавець не виплачував заробітну плату з незалежних від нього причин, а тому його вина у затримці розрахунку відсутня. Проте поза увагою суду залишився той факт, що не тільки роботодавець знаходиться на території проведення антитерористичної операції, а й працівники, які були примусово звільнені у зв'язку із скороченням штату. У трудових відносинах неприпустимо посилатись на події форс-мажору, оскільки звільнені працівники, які фактично позбавлені можливості заробляти собі на життя працею, яку вільно обирають, стають найбільш вразливими соціальними верствами населення та потребують у зоні проведення антитерористичної операції особливого правового захисту.
Відмовивши у задоволенні цих позовних вимог, суд першої інстанції порушив його конституційне право на працю та можливість заробляти собі на життя, яке гарантовано статтею 43 Конституції України.
Судом не врахована правова позиція Верховного суду України, яка викладена у постанові від 29.01.2014 року у справі № 6-144цс13 та є обов'язковою для всіх судів, згідно якої не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 цього Кодексу, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні.
Виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є важливою трудовою гарантією, оскільки дозволяє звільненому працівнику підтримувати свій життєвий рівень, здійснювати розрахунки, реалізовувати своє право на життя тощо. Вважає, що посилання відповідача на форс-мажорні обставини та неможливість проведення розрахунків з працівниками є неправомірним та таким, що порушує конституційні права.
Науково-правовий висновок щодо унеможливлення виконання обов'язків передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин від 16.01.2018 року, на який послався суд, як на підставу звільнення відповідача від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, відповідно до статті 78 ЦПК України є недопустимим доказом, оскільки отриманий з порушенням порядку, встановленого законом.
Відповідно до статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" єдиним належним та допустимим доказом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції є сертифікат Торгово-промислової палати, а не науково-правовий висновок, який було надано відповідачем.
Наданий відповідачем науково-правовий висновок є приватним замовленням відповідача та складений на підставі наданих ним документів, що викликає сумнів щодо його відповідності дійсності, оскільки відповідач є особою заінтересованою в тому висновку, що було зроблено;
- надання такого висновку всього двома фахівцями, один з яких не є фахівцем з трудового права, а інший залучений до складання висновку на підставі договору про надання послуг, викликає сумнів щодо його відповідності нормам саме трудового права, а також надання його особами не заінтересованими в наданні саме того висновку, який ними було надано на вимогу замовника;
- зазначений висновок суперечить статті 259 КЗпП України, яка є спеціальною нормою щодо регулювання питання додержання законодавства про працю;
- посилання у висновку на статті 9, 263, 617 ЦК України є безпідставним, оскільки КЗпП України та Закон України "Про оплату праці" регулюють спеціальні норми права, які витікають з загальних правовідносин, які регулюються ЦК України, при тому, що при складанні цього висновку не були враховані норми права, передбачені Законом України "Про оплату праці";
- у висновку не зазначено, що відповідач звільняється від обов'язків, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" від 23.02.2012 року № 442-6 та постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року № 200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на базі Державної адміністрації залізничного транспорту та підприємств і установ залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття, згідно з додатком 1 до постанови № 200, з 01 грудня 2015 року утворено і діє ПАТ "Укрзалізниця". Також з 01 грудня 2015 року ДП "Донецька залізниця" реорганізована у регіональну філії "Донецька залізниця" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", юридична адреса філії : Донецька область, м. Лиман, вул. Привокзальна, 22.
Наказом ПАТ "Укрзалізниця" від 15.04.2016 року Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління (підрозділ, у якому він працював) реорганізоване шляхом злиття у виробничий підрозділ "Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління" структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця".
Структурні підрозділи регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" здійснюють господарську діяльність на підконтрольній Україні території, починаючи з квітня 2016 року, його звільнено 17 липня 2017 року, а тому відповідач має можливість та зобов'язаний провести з ним повний розрахунок (а.с. 4 - 12 т. 2).
Відповідач - ПАТ "Укрзалізниця" копію апеляційної скарги позивача отримав 22 січня 2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 30 т. 2).
Письмовий відзив на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відповідачем не надано.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Донецького апеляційного суду від 22 травня 2019 року поновлено апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача ПАТ "Укрзалізниця" на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року у справі №233/2028/18 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Укрзалізниця" про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (а.с. 31 - 32 т. 2).
Справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 05 червня 2019 року за апеляційним скаргами позивача ОСОБА_1 та відповідача - ПАТ "Укрзалізниця".
Постановою Кабінету Міністрів України № 938 від 31.10.2018 року змінено тип публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"з публічного на приватне та перейменовано його в акціонерне товариство "Українська залізниця" (скорочене найменування АТ "Укрзалізниця".
В судове засідання апеляційного суду 05 червня 2019 року позивач ОСОБА_1 та представник відповідача - АТ "Укрзалізниця" не з'явилися; про дату, час та місце розгляду справи повідомлені.
Позивач ОСОБА_1 про дату, час та місце розгляду справи повідомлений шляхом розміщення 24 травня 2019 року інформації на офіційному веб-порталі судової влади з посиланням на веб-адресу ухвали Донецького апеляційного суду від 22 травня 2019 року про поновлення провадження у справі та призначення справи для розгляду в Єдиному державному реєстрі судових рішень (а.с. 37 т. 2) та шляхом надсилання 23 травня 2019 року судової повістки на зазначену позивачем електронну адресу (а.с. 35, а.с. 36 т. 2).
28 травня 2019 року до апеляційного суду електронною поштою надійшла заява позивача ОСОБА_1 від 27.05.2019 року про розгляд справи у його відсутність (а.с. 38 - 39 т. 2).
Відповідач судову повістку - повідомлення про розгляд справи 05 червня 2019 року отримав 27 травня 2019 року за юридичною адресою у м. Києві та 28 травня 2019 року за адресою регіональної філії "Донецька залізниця" у м. Лиман, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень(а.с. 41, а.с. 44 т. 2).
Відповідач - АТ "Укрзалізниця" причини неявки представника у судове засідання не повідомив і відповідно до частини 3 статті 131 ЦПК України вважається, що представник відповідача не з'явився у судове засідання без поважних причин.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу 05 червня 2019 року у відсутність сторін, явка яких у судове засідання обов'язковою не визнавалася, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.
Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 згідно його трудової книжки з 16 червня 1998 року перебував у трудових правовідносинах з Державним підприємством "Донецька залізниця", з 22 липня 2013 року переведений начальником дільниці водопостачання та санітарно-технічного обслуговування станції Дебальцево Дебальцевського будівельно-монтажного експлуатаційного управління (наказ № 145/ос від 22.07.2013 року); з 13 серпня 2014 року призначений заступником начальника (наказ № 168/ос від 13.08.2014 року). З 02 листопада 2015 року апарат управління станції Дебальцеве перепідпорядкований до Ясинуватського будівельно-монтажного експлуатаційного управління ДП "Донецька залізниця" (наказ № 87/ос від 29.10.2015 року).
На підставі Закону України від 23.02.2014 року № 4442-4, постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року № 200 Державне підприємство "Донецька залізниця" реорганізовано шляхом злиття у регіональну філію "Донецька залізниця" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця".
Наказом ПАТ "Укрзалізниця" № 303 від 15.04.2016 року Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління реорганізоване шляхом злиття у виробничий підрозділ "Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління" структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця".
07 вересня 2016 року з позивачем продовжено дію трудового договору на посаді начальника відділу водопостачання і санітарно-технічних пристроїв (наказ № 7/ос від 06.09.2016 року).
17 липня 2017 року ОСОБА_1 звільнений у зв'язку зі скороченням штатів на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (а.с. 32 - 38).
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, суд першої інстанції виходив з того, щопозивачем підтверджено наявність заборгованості по заробітній платі за період з 01 лютого 2016 року по серпень 2016 року в сумі 18 833,10 грн., за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року в сумі 26 615,19 грн. Відповідач визнає, що у спірний період позивач ОСОБА_1 перебував з ним у трудових правовідносинах, проте свого обов'язку з оплати праці позивача відповідач не виконав. Розмір заявленої позивачем до стягнення суми невиплаченої йому заробітної плати відповідачем не спростований. Отже, конституційне право позивача на одержання винагороди за працю підлягає захисту.
З таким висновком суду першої інстанції повністю погодитися не можливо, оскільки висновок суду про розмір заборгованості по заробітній платі, як обґрунтовано зазначає відповідач в апеляційній скарзі, не відповідає обставинам справи.
Матеріалами справи доведено та відповідачем не оспорюється, що позивач перебував з ним у трудових відносинах.
Згідно трудової книжки позивача він з 16 червня 1998 року перебував у трудових правовідносинах з Державним підприємством "Донецька залізниця", яке на підставі Закону України від 23.02.2014 року № 4442-4, постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року № 200 було реорганізовано шляхом злиття у регіональну філію "Донецька залізниця" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця". Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління, в якому працював позивач, наказом ПАТ "Укрзалізниця" № 303 від 15.04.2016 року реорганізоване шляхом злиття у виробничий підрозділ "Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління" структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" та 07 вересня 2016 року з позивачем продовжено дію трудового договору на посаді начальника відділу водопостачання і санітарно-технічних пристроїв виробничого підрозділу "Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління" структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" (наказ № 7/ос від 06.09.2016 року). 17 липня 2017 року ОСОБА_1 звільнений у зв'язку зі скороченням штатів на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (а.с. 32 - 38 т. 1).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно матеріалів справи та апеляційної скарги відповідач не оспорює той факт, що при звільненні позивача розрахунок з ним не проведено. При цьому відповідач посилається на те, що починаючи з 16 березня 2017 року від виробничого підрозділу "Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління" до структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" у м. Лиман Донецької області не надходили первинні документи для нарахування та виплати заробітної плати, в тому числі ОСОБА_1 Останній раз позивачу заробітна плата була нарахована за першу половину березня 2017 року та виплачена у розмірі 1 987,62 грн. (а.с. 91 - 92, а.с. 174 - 176 т. 1).
Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, статті 1 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Відповідно до статті 110 КЗпП України та частини 1 статті 30 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.
Під час розгляду справи судом першої інстанції було встановлено, що заборгованість по заробітній платі позивачу складає за період з лютого 2016 року по серпень 2016 року - 18 833,10 грн., за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року - 26 615,19 грн.
На підтвердження заявлених позовних вимог позивачем суду були надані розрахунки по заробітній платі за лютий - серпень 2016 року, за березень - липень 2017 року (табуляграми) (а.с. 143 - 148 т. 1), які позивачу були видані відповідачем відповідно до статті 110 КЗпП України, статті 30 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці".
Згідно розрахунків по заробітній платі за березень - липень 2017 року (табуляграми) позивачу нарахована заробітна плата:
- за березень 2017 року у розмірі 6 827,39 грн., з яких оплата почасовиків 12 днів/95 годин, оплата простоїв 10 днів/80 годин (до виплати 5 323,43 грн.);
- за квітень 2017 року за 19 днів/152 години простоїв - 4 628,90 грн. (до виплати 3 680,83 грн.);
- за травень 2017 року за 16 днів/128 годин простоїв - 3 726,41 грн. (до виплати 2 963,18 грн.);
- за червень 2017 року за 5 днів/40 годин простоїв - 1 164,50 грн. (до виплати 925,99 грн.);
- за липень 2017 року за 3 дні/24 години простоїв 649,18 грн., компенсація за невикористану відпустку 10 685,97 грн., вихідна допомога 7 960,11 грн., матеріальна допомога 359,54 грн., всього 19 654,80 грн. (до виплати 15 708,76 грн.).
Зазначені надані позивачем відомості щодо нарахування заробітної плати узгоджуються з наказом начальника структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" від 17.03.2017 року № 236/ДНД, згідно якого у зв'язку із відсутністю організаційних та технічних умов для здійснення господарської діяльності, викликаних перекриттям усіх залізничних колій, що ведуть до лінії розмежування з непідконтрольною українській владі територією, встановлено початок простою з 20 березня 2017 року для всіх працівників виробничих підрозділів дирекції; на час простоювстановлено щоденний режим роботи згідно діючих Правил внутрішнього трудового розпорядку та зобов'язано всіх працівників, які знаходяться на простої, з'являтися на свої робочі місця, актові зали, кабінети технічного навчання; зобов'язано працівників, які знаходяться на простої, розписуватися на початку та наприкінці робочого дня в "Журналі обліку приходу-уходу працівників, які знаходяться на простої"; на весь період простою працівникам в табелі обліку використання робочого часу проставляти літерний код "П"; оплату за час простою не з вини працівників провести з розрахунку 2/3 тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу) за весь час простою згідно графіку роботи.
Даний наказ узгоджується з вимогами статті 113 КЗпП України, згідно якої час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу)
Відповідачем ці відомості щодо нарахування позивачу заробітної плати та інших виплат, належних йому при звільненні (вихідна допомога, компенсація за невикористані дні відпустки) не спростовані та суду не надані докази, що ці відомості є недостовірними.
В апеляційній скарзі відповідач посилається, що заробітна плата за першу половину березня 2017 року позивачу виплачена 27 липня 2017 року у розмірі 1 987,62 грн. Такі відомості ним надавалися і до суду першої інстанції. Зокрема, на підтвердження цієї обставини суду була надана довідка за підписом начальника структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" від 25.06.2018 року №261/1-Дон/ДНД(а.с. 114 т. 1).
Згідно довідки структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" від 07.11.2018 року № 546/2, доданої до апеляційної скарги, за першу половину березня 2017 року позивачу була нарахована заробітна плата у сумі 2 499,58 грн., утримано 511,96 грн., до виплати 1 987,62 грн. (а.с. 179 т. 1).
Проте цей довід апеляційної скарги не спростовує висновки суду щодо розміру заборгованості по заробітній платі за березень 2017 року, оскільки виплачена за першу половину березня 2017 року сума при пред'явленні позовних вимог позивачем була врахована.
Відповідно до частини 2 статті 30 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" роботодавець зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.
Відповідно до статті 8 Закону України від 16.07.1999 року № 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.
Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша статті 21 КЗпП України), що обов'язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.
Посилання відповідача на те, що з 16 березня 2017 року до СП "Донецька дирекція залізничних перевезень" не надходять первинні документи для нарахування заробітної плати (накази про прийняття на роботу, про надання відпустки, табелі обліку використання робочого часу, розрахунково-платіжні відомості), що на підконтрольній Україні території відсутня первинна документація для нарахування заробітної плати за період з 16 березня 2017 року, не є підставою для відмови позивачу у задоволенні позовних вимог та не спростовують висновків суду.
По-перше, згідно правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 243/5469/17, відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією роботодавця. Отже суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що відсутність у відповідача первинної документації не є підставою для не нарахування та не виплати позивачу заробітної плати.
По-друге, з матеріалів справи, а саме, доданого відповідачем до відзиву на позовну заяву Науково-правового висновку Торгово-промислової палати України щодо унеможливлення виконання обов'язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс - мажорних обставин (обставин непереборної сили) від 16.01.2018 року № 126 - 221 102, який складений на замовлення ПАТ "Укрзалізниця", встановлено, що:
- наказом регіональної філії "Донецька залізниця" № 682-Н від 12.05.2017 року "Про формування робочої комісії з опрацювання первинних документів щодо остаточного розрахунку працівників структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" створена робоча комісія з працівників регіональної філії "Донецька залізниця" до моменту закінчення скорочення штату працівників Донецької дирекції залізничних перевезень з метою опрацювання документів вказаної дирекції, повноти утримань та перерахування податків і зборів, формування документів обліку та розрахунку заробітної плати, відображення господарських операцій в фінансовій звітності та з інших питань фінансової діяльності;
- наказом регіональної філії "Донецька залізниця" № 899-Н від 26.06.2017 року "Про введення в дію Порядку остаточного розрахунку працівників структурних підрозділів "Донецька дирекція залізничних перевезень" та "Луганська дирекція залізничних перевезень" уведено в дію Порядок остаточного розрахунку працівників структурних підрозділів "Донецька дирекція залізничних перевезень" та "Луганська дирекція залізничних перевезень", яким враховується нестандартна ситуація та особливості роботи регіональної філії "Донецька залізниця", оскільки частина структурних підрозділів та працівників знаходяться на тимчасово неконтрольованій Україною території, а виплата здійснюється на контрольованій території України регіональною філією "Донецька залізниця" через каси структурних підрозділів "Донецька дирекція залізничних перевезень" та "Луганська дирекція залізничних перевезень" за місцем їх знаходження (м. Лиман) та регламентується здійснення проведення остаточного розрахунку з працівниками структурних підрозділів відповідної дирекції робочими комісіями з опрацювання первинних документів щодо остаточного розрахунку з працівниками структурних підрозділів "Донецька дирекція залізничних перевезень" та "Луганська дирекція залізничних перевезень" (а.с. 96 - 112 т. 1).
Позивач стверджує, що після звільнення ним 30 жовтня 2017 року передано до регіональної філії "Донецька залізниця" пакет документів відповідно до вищезазначеного Порядку остаточного розрахунку працівників, номер справи 2294. Проте до теперішнього часу рішення щодо виплати сум, належних йому при звільненні, не прийнято та виплати не здійснені.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача про те, що надані позивачем докази, які не є первинними документами для нарахування заробітної плати, не є належними доказами, є необгрунтованими.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивачем не надано доказів щодо нарахування йому заробітної плати за березень, червень та липень 2017 року, що ним надано лише розрахунки заробітної плати за квітень та травень 2017 року, не ґрунтуються на матеріалах справи, в якій є розрахунки заробітної плати за весь спірний період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року.
Відповідно до статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до частин 1, 2 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи, що відповідач в порушення Закону України від 16.07.1999 року № 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" не надав суду першої інстанції документів ні про нараховану позивачу заробітну плату за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року, ні про наявність заборгованості по заробітній платі, ні про відсутність такої заборгованості, в апеляційній скарзі визнає той факт, що розрахунок з позивачем при його звільненні не проведено, суд першої інстанції при вирішенні спору обґрунтовано виходив з наданих позивачем доказів та дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення на користь позивача заборгованості по заробітній платі (сумам, які належали йому від підприємства на день звільнення) за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року.
Що стосується заборгованості по заробітній платі за лютий - серпень 2016 року, відповідач в апеляційній скарзі будь-яких доводів взагалі не наводить. Проте до апеляційної скарги відповідачем додані:
- зведена відомість на виплату заборгованості по ДП "Донецька залізниця", згідно якої до передавальної відомості включена сума заборгованості (до видачі) ОСОБА_1 18 333,10 грн., яка на теперішній час не сплачена (а.с. 183 т. 1);
- довідка структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" від 07.11.2018 року № 546/1-ДонДНД, згідно якої сума, яка була передана до Дирекції за період роботи в ДП "Донецька залізниця", 18 333,10 грн. станом на 07 листопада 2018 року не сплачена (а.с. 180 т. 1).
Проте суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі за період роботи в ДП "Донецька залізниця" з лютого 2016 року по серпень 2016 року у розмірі 18 833,10 грн., яка матеріалами справи не доведена.
Враховуючи зазначене, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по заробітній платі у загальній сумі 44 947,67 грн.:
- за період з лютого 2016 року по серпень 2016 року у розмірі 18 333,10 грн. (сума до видачі);
- за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року у розмірі 26 614,57 грн. (сума до видачі), в тому числі за березень 2017 року - 3 335,81 грн. (5 323,43 - 1 987,62), за квітень 2017 року - 3 680,83 грн., за травень 2017 року - 2 963,18 грн., за червень 2017 року - 925,99 грн., за липень 2017 року - 15 708,76 грн. Різниця у 0,62 грн. з сумою, зазначеною у оскаржуваному рішенні (26 615,19грн.), є арифметичною помилкою.
Відповідачем ці обставини не спростовані. Доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність заборгованості перед позивачем є недоведеними.
Відповідно до частини 4 статті 97 КЗпП України, статті 22 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Відповідачем до суду першої інстанції надано Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України № 126/2/21-10.2 від 16.01.2018 року щодо унеможливлення виконання обов'язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), згідно якого вина ПАТ "Укрзалізниця"в невиплаті належних працівникові сум при звільненні відсутня.
Проте жодним нормативним актом про працю не передбачено звільнення роботодавця від виплати заборгованості по заробітній платі.
Закон України від 02.09.2014 року № 1669-VII "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" не скасовує обов'язків роботодавця, визначених статтями 47, 116 КЗпП України, та не передбачає особливостей щодо строків розрахунку при звільненні, встановлених статтею 116 КЗпП України.
Законом України від 02.09.2014 року № 1669-VII "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" встановлено, що єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України (ст 10).
Проте заробітна плата, в тому числі оплата за час простою (стаття 113 КЗпП), компенсація за невикористану відпустку (стаття 83 КЗпП), вихідна допомога при звільненні (стаття 44 КЗпП України), не є відповідальністю за порушення строків виплати заробітної плати. Відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно практики Європейського суду з прав людини (зокрема, справа "Суханов та Ільченко проти України", справа "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини") "майно" може являти собою "існуюче майно" або засоби, включаючи "право вимоги", відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання"/"правомірне очікування" (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.
В рішенні у справі "Кечко проти України" від 08.11.2005 року Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "власності", яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу № 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як "майнові права", і, таким чином, як "власність" в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (п. 22).
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Враховуючи, що позивач до 17 липня 2017 року знаходився з регіональною філією "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" у трудових відносинах, що в період з 16 березня 2017 року по 17 липня 2017 року на виконання наказу роботодавця про встановлення простою він згідно графіку роботи виходив на своє робоче місце, майнові вимоги позивача щодо оплати йому часу простою з 16 березня 2017 року по 17 липня 2017 року, а також належних при звільненні компенсації за невикористані дні відпустки та вихідної допомоги у зв'язку із звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського суду з прав людини.
Отже, оскільки відповідач не спростував надані позивачем розрахунки заробітної плати за березень - липень 2017 року, до суду апеляційної інстанції надав первинні документи щодо заборгованості по заробітній платі за лютий - серпень 2016 року, у строки, встановлені частиною 1 статті 116 КЗпП України, не виплатив всі суми, що належали позивачу від підприємства при звільненні, не виплатив ці суми і на час розгляду справи судом першої інстанції, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про задоволення вимог позивача про стягнення заборгованості по заробітній платі.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 376 ЦПК України неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції щодо розміру заборгованості, обставинам справи є підставами для зміни судового рішення.
Враховуючи зазначене, рішення суду в частині задоволених позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі підлягає зміні, а саме, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по виплаті заробітної плати за період з лютого 2016 року по серпень 2016 року у розмірі 18 333,10 грн. та за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року у розмірі 26 614,57 грн., всього 44 947,67 грн.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що для покладення на підприємство відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України за невиплату належних працівникові сум при звільненні, обов'язковою умовою є наявність вини підприємства. Висновок Торгово-промислової палати України від 16.01.2018 року № 126/2/21-10.2 підтверджує відсутність вини відповідача у нездійсненні своєчасного розрахунку з позивачем при звільненні. Отже, відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Такий висновок суду першої інстанції апеляційний суд вважає законним та обґрунтованим.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Отже, за положеннями статті 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.
Відповідач не заперечує, що в день звільнення 17 липня 2017 року розрахунок з позивачем проведений не був і не проведений до теперішнього часу. Проте посилається, що з 20 березня 2017 року щодо відповідача засвідчено дію форс-мажорних обставин, які унеможливлюють виконання ним своїх зобов'язань відповідно до статей 47, 116 КЗпП України, що свідчить про відсутність вини відповідача.
З матеріалів справи апеляційним судом встановлено, що позивач працював на станції Дебальцеве, яка була розташована у місті Дебальцеве Донецької області та входила до складу виробничого підрозділу "Ясинуватське будівельно-монтажне експлуатаційне управління", який в свою чергу входив до складу структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень" регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця", який був розташований у місті Донецьку.
Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14.04.2014 року № 405/2014 на території Донецької та Луганської областей розпочато антитерористичну операцію.
Термін "антитерористична операція" визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV "Про боротьбу з тероризмом", згідно якої антитерористична операція - комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності (у редакції Закону України від 05.06.2014 р. № 1313-VII).
Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
На теперішній час Указ Президента України про завершення проведення антитерористичної операції не видавався.
Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02.12.2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, місто Дебальцеве Донецької області, місто Донецьк належать до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року № 1085-р місто Дебальцеве Донецької області, місто Донецьк віднесені до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року "Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України" від 15.03.2017 року № 62/2017 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року "Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України", згідно якого тимчасово, до реалізації пунктів 1 і 2 Мінського "Комплексу заходів" від 12 лютого 2015 року, а також до повернення захоплених підприємств до функціонування згідно із законодавством України, припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей.
Науково-правовим висновком Торгово-промислової палати України № 126/2/21-10.2 від 16 січня 2018 року щодо унеможливлення виконання обов'язків, передбачених законодавством України про працю при вивільнені працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) засвідчено настання для ПАТ "Укрзалізниця", регіональної філії "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" обставин непереборної сили з 20 березня 2017 року щодо структурного підрозділу "Донецька дирекція залізничних перевезень", зокрема, щодо виконання зобов'язань перед вивільненими працівниками згідно ст. ст. 47, 83, 115 і 116 КЗпП України (а.с. 96 - 112 т. 1).
Відповідно до частини 3 статті 14 Закону України від 02.12.1997 року № 671/97-ВР "Про торгово-промислові палати в Україні" Торгово-промислова палата України засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), за зверненнями суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб (абзац третій частини третьої статті 14 у редакції Закону України від 02.09.2014 р. № 1669-VII).
Відповідно до ст. 141 Закону України від 02.12.1997 року № 671/97-ВР "Про торгово-промислові палати в Україні" торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.
Відповідно до п. 3.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), який затверджений рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18.12.2014 року № 44(5), сертифікат (у певних договорах, законодавчих і нормативних актах згадується також як висновок, довідка, підтвердження) про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) - документ установленої ТПП України форми, який засвідчує настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), виданий ТПП України або регіональною торгово-промисловою палатою згідно з чинним законодавством, умовами договору (контракту, угоди тощо) та цим Регламентом.
Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається із цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Частина 1 статті 9 ЦК України передбачає застосування цього Кодексу до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо їх не врегульовано іншими актами законодавства.
Оскільки трудовим законодавством не врегульовані відносини з приводу відшкодування майнової та моральної шкоди, положення цивільного законодавства можуть поширюватися на ці відносини.
Ураховуючи позовні вимоги у цій справі, зокрема, щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, що регулюється главою 82 ЦК України, застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.
Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
У пункті 1 частини 1 статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили як надзвичайної або невідворотної за даних умов події. Отже, непереборною силою є надзвичайна або невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла відвернути, і ця подія завдала збитків.
Отже, Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 підготовлений Торгово-промисловою палатою України у відповідності з її компетенцією та у порядку, встановленому законом, та підтверджує відсутність вини відповідача у невиплаті позивачу належних йому сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, що спростовує доводи апеляційної скарги позивача про те, що зазначений науково-правовий висновок не є належним та допустимим доказом у цій справі.
Встановивши, що у трудових правовідносинах між АТ "Укрзалізниця" та позивачем з 20 березня 2017 року на тимчасово окупованій території Донецької області виникли та дотепер існують обставини непереборної сили, у період існування яких відповідач позбавлений можливості виконати зобов'язання перед своїми працівниками, передбачені умовами трудового договору (контракту, угоди тощо), законодавчими та іншими нормативними актами, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність вини відповідача у невиплаті позивачу належних йому сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, що виключає відповідальність відповідача за затримку розрахунку при звільненні, яка передбачена статтею 117 КЗпП України.
Такий висновок апеляційного суду відповідає правовим висновкам Верховного Суду України, які викладені у постановах від 23.03.2016 року у справах № 6-364цс16, № 6-365цс16; від 11.05.2016 року у справі № 6-383цс16; від 25.05.2016 року у справі № 6-948цс16), узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постановах від 06.02.2019 року у справі №408/2331/17 та від 16.01.2019 року у справі № 335/9304/17-ц, та спростовує доводи апеляційної скарги позивача про неправильне застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин норм статей 9, 263, 617 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що наданий відповідачем науково-правовий висновок є приватним замовленням відповідача та складений на підставі наданих ним документів, що викликає сумнів щодо його відповідності дійсності, оскільки відповідач є особою заінтересованою, не спростовують висновків суду.
Відповідно до пункту 6.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), який затверджений рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18.12.2014 року № 44(5), заява за встановленою ТПП України формою про засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) подається за підписом керівника підприємства, організації та з відбитком печатки підприємства, або за його дорученням - довіреною особою. У заяві, зокрема, вказуються, які саме зобов'язання за договором, контрактом, угодою та/або законом, нормативним актом не можуть бути виконані у встановлений термін внаслідок настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) з посиланням і наданням доказів таких обставин, початок їх виникнення і термін дії, які на думку заявника унеможливили виконання цих зобов'язань у встановлений договором, контрактом, угодою та/або законом, нормативним актом термін, та інші відповідні відомості.
Відповідно до пункту 6.5 цього Регламенту тягар доказування настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) покладений на заявника.
Отже, сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) видається виключно на підставі наданих заявником доказів.
Та обставина, що частина структурних підрозділів відповідача здійснює свою діяльність на території, щодо якої настання обставин непереборної сили не засвідчено, не спростовує висновків суду, оскільки не виключає відсутність вини роботодавця у не проведенні розрахунку при звільненні саме з працівниками, які здійснювали свої трудові обов'язки на тимчасово окупованій території та постійно там проживають.
Посилання позивача на правову позицію Верховного суду України, яка викладена у постанові від 29.01.2014 року у справі № 6-144цс13, є безпідставним, оскільки у цій справі мають місце інші обставини, а саме, затримка розрахунку при звільненні не пов'язана з існуванням обставин непереборної сили, зокрема, проведенням антитерористичної операції.
Доводи апеляційної скарги про те, що виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку є трудовою гарантією, яка дозволяє звільненому працівнику підтримувати свій життєвий рівень, здійснювати розрахунки, реалізовувати своє право на життя тощо, що посилання відповідача на форс-мажорні обставини та неможливість проведення розрахунків з працівниками є неправомірним та таким, що порушує конституційні права, зокрема, право на працю та можливість заробляти собі на життя, що гарантовано статтею 43 Конституції України, не ґрунтуються на законі.
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є винагородою за виконану роботу.
Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є соціальною гарантією, а є мірою відповідальності роботодавця, яка настає лише за умови доведеності його вини. Відповідно середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є "існуючим майном" щодо якого позивач може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання"/"правомірне очікування" стосовно ефективного здійснення права власності, а тому доводи апеляційної скарги позивача про порушення судом його права власності саме на ці виплати є необґрунтованими.
Суд першої інстанції ухвалив судове рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
За подачу апеляційної скарги позивачем ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 1057,20 грн. (а.с. 3, а.с. 18 т. 3).
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги позивача без задоволення, судові витрати по сплаті судового збору з апеляційної скарги у сумі 1 057,20 грн. покладаються на позивача.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про зміну рішення суду в частині задоволених позовних вимог про стягнення заборгованості по виплаті заробітної плати за лютий - серпень 2016 року, за березень - липень 2017 року, рішення суду щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а саме, про стягнення з відповідача на користь держави судового збору у розмірі 1 762,00 грн. підлягає зміні.
Від сплати судового збору з цих позовних вимог позивач звільнений на підставі п. 1 частини 1 статі 5 Закону України "Про судовий збір".
Відповідно до частини 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З позовних вимог про стягнення заборгованості по виплаті заробітної плати за лютий - серпень 2016 року, за березень - липень 2017 року у загальній сумі 45 448,29 грн. підлягав сплаті судовий збір у розмірі 704,80 грн. Апеляційним судом позовні вимоги задоволено у сумі 44 947,67 грн. Тобто пропорційно до задоволених позовних вимог з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір, пов'язаний з розглядом справи у суді першої інстанції, у сумі 697,04 грн. (44 947,67 х 704,80 : 45 448,29).
В апеляційній скарзі відповідач оспорював суму 45 448,29 грн., з якої за подання апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір у розмірі 1 345,00 грн. (а.с. 177 т. 1).
В оспорюваній відповідачем частині судового рішення апеляційним судом позовні вимоги позивача задоволено на суму 44 947,67 грн., тобто апеляційні вимоги відповідача задоволено на суму 500,62 грн. (45 448,29 - 44 947,67).
Отже, пропорційно до задоволених позовних вимог з держави на користь відповідача підлягає відшкодуванню судовий збір, пов'язаний з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у сумі 11,65 грн. (1057,20 - (44 947,67х 1 057,20: 45 448,29).
Відповідно до частини 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Враховуючи, що з відповідача на користь держави підлягає сплаті судовий збір у розмірі 697,04 грн. у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, а відповідачу за рахунок держави підлягає відшкодуванню судовий збір у зв'язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 11,65 грн., з відповідача на користь держави підлягає стягненню різниця у компенсації судових витрат у сумі 685,39 грн. (697,04 - 11,65).
Керуючись статтями 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишити без змін.
Апеляційну скаргу відповідача - Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково.
Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з лютого 2016 року по серпень 2016 року в сумі 18 833,10 грн., за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року в сумі 26 615,19 грн., всього 45 448,29 грн. та в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь держави судових витрат у сумі 1 762,00 грн. змінити.
Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (код ЄДРПОУ 40075815, юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Тверська, будинок 5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) заборгованість по виплаті заробітної плати у розмірі 44 947 (сорок чотири тисячі дев'ятсот сорок сім) гривень 67 коп., з яких за період з лютого 2016 року по серпень 2016 року в розмірі 18 333,10 грн., за період з 01 березня 2017 року по 17 липня 2017 року в розмірі 26 614,57 грн. (суми, що належать до виплати, податки та інші обов'язкові платежі з них вже утримані).
Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь держави різницю у компенсації витрат по сплаті судового зборув розмірі 685 (шістсот вісімдесят п'ять) гривень 39 коп.за наступними реквізитами: отримувач коштів - ГУК у м. Києві/м.Київ/ 22030106; код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37993783, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП); код банку отримувача (МФО) 899998; рахунок отримувача 31211256026001; код класифікації доходів бюджету 22030106.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 05 червня 2019 року.
Головуючий: Л.І. Соломаха
Судді О.Д. Канурна
О.С. Санікова