Справа № 826/6152/15 Суддя (судді) першої інстанції: Аблов Є.В.
30 травня 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я. М., Шурка О. І.,
за участю секретаря Кірієнко Н. Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві про визнання звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2019, -
Позивач звернувся з позовом до Черкаської обласної державної адміністрації, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 26 січня 2018 року, просить суд:
1) визнати її звільнення з роботи на посаді головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві незаконним;
2) визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління юстиції у м. Києві від 16 вересня 2014 року №216/03 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
3) змінити дату та формулювання причини звільнення позивача з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві із звільнення з 16 вересня 2014 року за виявлену невідповідальність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України на звільнення з 30 вересня 2015 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України;
4) зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у м. Києві внести зміни до трудової книжки позивача, а саме: змінити дату та формулювання причини звільнення позивача з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві із звільнення з 16 вересня 2014 року за виявлену невідповідальність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України на звільнення з 30 вересня 2015 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України;
5) стягнути з Головного територіального управління юстиції у м. Києві на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу;
6) стягнути з Головного територіального управління юстиції у м. Києві на користь позивача компенсацію за заподіяну моральну шкоду у розмірі 300 000 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2019 позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління юстиції у м. Києві від 16 вересня 2014 року №2167/03 «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні решти позовних вимог як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у відповідній частині, а саме:
- змінити дату та формулювання причини звільнення позивача з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві із звільнення з 16 вересня 2014 року за виявлену невідповідальність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України на звільнення з 30 вересня 2015 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України;
- зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у м. Києві внести зміни до трудової книжки позивача, а саме: змінити дату та формулювання причини звільнення позивача з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві із звільнення з 16 вересня 2014 року за виявлену невідповідальність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України на звільнення з 30 вересня 2015 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України;
- стягнути з Головного територіального управління юстиції у м. Києві на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 42 433, 38 грн.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2019 в частині визнання протиправним та скасування Наказу Головного управління юстиції у місті Києві від 16.09.2014 №2167.03 залишити в силі.
Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції ухвалено судове рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування всіх фактичних обставин справи. Вказує, що судом першої інстанції не надано оцінку тій обставині, що апелянт змінила позовні вимоги в частині зміни прохання щодо поновлення на роботі на зміну формулювання причин звільнення 26.01.2018, тобто вже після того, як апелянт була працевлаштована на новому місці роботи і прохання про поновлення, вже не мало для апелянта практичного сенсу.
При цьому, зазначає, що суд першої інстанції мав застосовувати положення статті 235 КЗпП України у якості правових підстав для задоволення вказаних вимог та зобов'язаний був поновити апелянта на посаді та прийняти рішення про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі частини 1 вказаної статті.
Звертає увагу, що рішення суду першої інстанції не дозволяє апелянту ефективно захистити свої права, свободи та інтереси.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем вказано, що з вимогою про поновлення на роботі та щодо неправомірності звільнення ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у місті Києві не зверталась.
Крім того, позивач у своїй заяві про збільшення позовних вимог від 21.12.2017 зазначила, що не бажає бути поновленою на роботі, відтак вказана вимога була виключена самою ОСОБА_1
В судове засідання з'явився представник позивача та представник відповідача. Представник позивача підтримав апеляційну скаргу, просили її задовольнити та рішення суду першої інстанції скасувати.
Представник відповідача заперечував проти апеляційної скарги та просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 23 вересня 2013 року працювала на посаді головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві.
11 вересня 2014 року Головним управлінням юстиції у м. Києві був виданий наказ №688/8 «Про перевірку знань законодавства державних службовців відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві», згідно з яким було прийнято рішення про проведення 12 вересня 2014 року перевірки знань законодавства державних службовців відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві.
11 вересня 2014 року був затверджений Порядок проведення перевірки знань законодавства державних службовців відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві.
У відповідності до протоколу засідання комісії Головного управління юстиції у м. Києві №1 від 12 вересня 2014 року, створеної наказом №688/8 від 11 вересня 2014 року, згідно з відомостями про результати оцінювання знань законодавства державними службовцями відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві від 12 вересня 2014 року, ОСОБА_1 набрала 7 балів.
Так, з доповідної записки першого заступника начальника Головного управління юстиції у м. Києві від 15 вересня 2014 року вбачається, що у зв'язку з внесенням змін до організаційно - штатної структури Головного управління юстиції у м. Києві, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 11 серпня 2014 року №1315/5 «Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 07 вересня 2011 року №2074/5 «Про структурні підрозділи територіальних органів юстиції, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру та з питань банкрутства», відділ з питань банкрутства реорганізовано в Управління з питань банкрутства.
У зв'язку з викладеним, виникла необхідність визначення рівня кваліфікації державних службовців, що обіймають посади у вказаному відділі на предмет продовження останніми виконання функцій держави в новоствореному Управлінні.
Крім того, у доповідній записці зазначено, що заступник начальника відділу з питань банкрутства ОСОБА_3, головні спеціалісти ОСОБА_1 та ОСОБА_4 провідний спеціаліст ОСОБА_2 мають найнижчі показники знань Конституції України Закону України «Про державну службу», Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», а також законодавства з урахуванням специфіки діяльності відділу з питань банкрутства, тому запропоновано вирішити питання щодо звільнення із займаних посад на підставі пункту 2 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України зазначених державних службовців.
Наказом начальника Головного управління юстиції у м. Києві від 16 вересня 2014 року №2167/03 ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві за виявлену невідповідність займаній посаді, внаслідок недостатньої кваліфікації, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Не погоджуючись з такими діями відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Разом з тим, оскільки позивач, у своїй заяві про збільшення позовних вимог зазначила, що не бажає бути поновленою на роботі, відтак суд приходить до висновку про неможливість виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки обов'язковою умовою для виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є поновлення позивача на роботі.
Також, оскільки позивач не зверталась у встановлений статтею 38 КЗпП України строк з заявою про звільнення за власним бажанням, тому волевиявлення позивача на розірвання трудового договору не було, відтак вимоги щодо зміни дати та формулювання причини звільнення позивача та зобов'язання відповідача внести відповідні зміни до трудової книжки позивача, задоволенню не підлягають.
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-VIII (в редакції, чинній на момент звільнення позивача з займаної посади) регулював суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.
У статті 30 вказаного Закону було передбачено лише особливі підстави припинення державної служби.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відтак, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 17.02.2015 (справа №21-8а15).
Так, загальні підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу закріплено у статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
У відповідності до пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці.
Згідно з частиною 2 вказаної статті звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Колегія суддів звертає на роз'яснення, викладені у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у відповідності до яких при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП України суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов'язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу. З цих підстав, зокрема, може бути розірваний трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або підрозділу у зв'язку з нездатністю забезпечити належну дисципліну праці у відповідній структурі. Висновки атестаційної комісії щодо кваліфікації працівника підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами по справі.
Враховуючи наведене, суд може визнати звільнення працівника правильним, якщо встановить, що воно здійснене на підставі фактичних даних, які підтверджують, що через недостатню кваліфікацію працівник не може належним чином виконувати покладених на нього трудових обов'язків, а від переведення на іншу роботу відмовився. Висновок суду про недостатність в особи кваліфікації, що перешкоджає належним чином виконувати посадові обов'язки, не може ґрунтуватися лише на матеріалах атестаційної комісії й показаннях свідків за відсутності інших об'єктивних даних щодо недостатньої кваліфікації, якими можуть бути, зокрема документи, звіти, плани, доповідні та інші докази неякісного чи неналежного виконання трудових обов'язків.
При цьому, атестація державних службовців здійснювалась на підставі Положення про проведення атестації державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року №1922, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин.
Пунктом 2 вказаного Положення визначено, що атестації підлягають державні службовці усіх рівнів, в тому числі ті, які внаслідок організаційних змін обіймають посади менше ніж один рік, якщо їх посадові обов'язки не змінилися.
Відповідно до пункту 20 Положення, державний службовець, визнаний за результатами атестації таким, що не відповідає займаній посаді, звільняється з роботи відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Відповідач, вважаючи законним рішення про звільнення позивача з займаної посади посилався на білет №8 для перевірки знань законодавства державних службовців відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві та доповідну записку першого заступника начальника Головного управління юстиції у м. Києві Бєлова А.Г., щодо стану роботи у відділі питань банкрутства, зареєстрованої у Головному управлінні юстиції у м. Києві 15 вересня 2014 року за вх. №14/39/9651.
Разом з тим, з вказаного білету №8 для перевірки знань законодавства державних службовців відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві та атестаційного аркушу ОСОБА_1., не можливо встановити на підставі чого атестаційною комісією були здійснені висновки про набрання позивачем за результатами проведення атестації 7 балів та про невідповідність її займаній посаді.
Крім того, з довідки Міністерства юстиції України від 27 грудня 2013 року, за результатами проведення перевірки діяльності Головного територіального управління юстиції у м. Києві в частині повноважень територіального органу з питань банкрутства, вбачається, що діяльність Головного управління юстиції у м. Києві в частині територіального органу з питань банкрутства визнано незадовільною та не наведено яким чином зазначена довідка підтверджує невідповідність ОСОБА_1 займаній посаді.
Також, як вірно встановлено судом першої інстанції, наказ «Про перевірку знань законодавства державних службовців відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві» №688/8 був прийнятий 11 вересня 2014 року, та атестація була проведена на наступний день, тобто 12 вересня 2014 року, що суперечить нормам Положення про проведення атестації державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року №1922 щодо встановлення місячного строку для доведення до відома державних службовців, які атестуються, терміну і графіку проведення атестації.
У той же час, всупереч частині 2 статті 40 КЗпП України, матеріали справи також не містять доказів, на підтвердження того, що позивачу були запропоновані інші посади, які були вакантні на час встановлення відповідачем невідповідності позивача займаній посаді.
При цьому, позивач посилається на те, що її було незаконно звільнено під час перебування на лікарняному, у відповідності до листка непрацездатності серії АГІ №914693, згідно з яким вона перебувала на лікарняному з 15 вересня 2014 року по 29 вересня 2014 року (а.с. 7 Том 1).
У відповідності до частини 3 статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про незаконність звільнення позивача та наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Головного управління юстиції у м. Києві від 16 вересня 2014 року №2167/03 «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади головного спеціаліста відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції у м. Києві.
Разом з тим, позовні вимоги в частині середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають зважаючи на наступне.
Частинами 1 та 2 статті 235 КЗпП України ( в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного наказу) визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У той же час, ОСОБА_1 у своїй заяві про збільшення позовних вимог від 26 січня 2018 року зазначила, що не бажає бути поновленою на роботі.
Відтак, оскільки обов'язковою умовою для виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є саме поновлення позивача на роботі, тому підстави виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.
Крім того, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні вимог про зміну дати та формулювання причин звільнення позивача та зобов'язання відповідача внести відповідні зміни до трудової книжки позивача, зважаючи на наступне.
За правилами частини 3 статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
Аналіз наведеної норми дозволяє дійти висновку, що зміна формулювань причин звільнення можлива лише за умови коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі.
Статтею 48 Кодексу законів про працю України встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
При цьому, записи до трудової книжки здійснюються у відповідності до Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58.
Згідно з пунктом 2.3 Інструкції записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
У відповідності до пункту 2.10 Інструкції, у розділі «Відомості про роботу», «Відомості про нагородження», «Відомості про заохочення» трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається.
У разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: «Запис за № таким-то недійсний». Прийнятий за такою-то професією (посадою) і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки.
У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу у разі незаконного звільнення або переведення, установленого органом, який розглядає трудові спори, і поновлення на попередній роботі або зміни формулювання причини звільнення. Наприклад, пишеться: «Запис за № таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі». При зміні формулювання причини звільнення пишеться: «Запис за N таким-то є недійсним» звільнений…і зазначається нове формулювання. У графі 4 в такому разі робиться посилання на наказ про поновлення на роботі або зміну формулювання причини звільнення.
У відповідності до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.
Позивач у свої заяві про збільшення позовних вимог просить змінити дату та формулювання причини звільнення позивача за виявлену невідповідальність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації відповідно до пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України з 16 вересня 2015 року на звільнення з 30 вересня 2015 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України.
Проте, жодних доказів того, що позивач скористалась своїм правом на розірвання трудового договору, попередивши про це роботодавця у визначений законодавством строк, а також не виявила бажання продовжувати роботу на займаній посаді після закінчення даного строку, матеріали справи не містять.
Відтак, оскільки з матеріалів справи не вбачається, що позивач зверталась до відповідача у встановлений статтею 38 КЗпП України строк з заявою про звільнення за власним бажанням, відтак волевиявлення позивача на розірвання трудового договору не було, тому підстави для задоволення вказаних вимог відсутні.
Також, вимоги щодо стягнення з відповідача моральної шкоди не знайшли свого підтвердження, оскільки відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені і доведені. Зважаючи на відсутність належних та допустимих доказів факту заподіяння моральної шкоди та не доведення безпосереднього причинного зв'язку між діями чи бездіяльністю відповідача та їх наслідками у вигляді моральних чи фізичних страждань позивача, відтак не вбачається підстав для задоволення заявлених вимог про відшкодування такої шкоди.
Посилання апелянта на те, що неправильне, на думку позивача, формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало їй працевлаштуванню у зв'язку з цим, суд зобов'язаний був прийняти рішення про виплату їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою статті 235 КЗпП України колегія суддів не приймає до уваги, оскільки позивач не надав жодних доказів на підтвердження факту перешкоджання протягом тривалого часу працевлаштуванню в подальшому позивача та зв'язку між внесеними записами у трудову книжку та неможливістю оформлення на роботу.
Таким чином, враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі, та колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.
Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновки суду першої інстанцій.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо часткового задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2019 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві про визнання звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2019 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. І. Шурко
Повний текст постанови виготовлено 04.06.2019