24 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 161/2113/17
провадження № 61-28876св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особа, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2017 року, ухвалене у складі судді Гриня О. М., та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 20 липня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Грушицького А. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ.
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права власності за набувальною давністю та витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що вона вважає себе повноцінним власником квартири, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Дана квартира належала її сину ОСОБА_2 , який 28 липня 1998 року уклав кредитну угоду з Кредитною спілкою «Волинська каса взаємодопомоги» (далі -), а 31 липня 1998 року в забезпечення виконання кредитної угоди між її сторонами укладено договір застави, предметом якої стала вказана квартира. 29 грудня 1999 року внаслідок протиправних дій Кредитної спілки «Волинська каса взаємодопомоги» спірну квартиру відчужено за договором купівлі-продажу ОСОБА_4 , який, в свою чергу, 12 липня 2012 року продав квартиру ОСОБА_5
4 березня 2013 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Шкльодою Я. А. зареєстровано право власності на спірну квартиру на підставі договору дарування за ОСОБА_3 Вважає обґрунтованими свої вимоги про визнання за нею права власності на квартиру за набувальною давністю, оскільки добросовісно проживала в ній з липня 1996 року і по 9 грудня 2011 року включно, в тому числі з 1 січня 2001 року по 9 грудня 2011 року, тобто більше 10 років.
Крім того, на її думку, статті 387, 388 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України) дають їй підстави для витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння, оскільки вказаними нормами передбачено підставу для витребування майна у набувача за обставин, коли майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, поза волею власника цього майна. На підтвердження факту того, що квартира вибула з володіння поза її волею, зазначає, що всі дії щодо відчуження квартири відбувалися під час того, коли вона перебувала на лікуванні, за договорами відчуження відсутні розрахунки, переоформлення права власності на спірну квартиру між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 здійснювалось всупереч існуючим заборонам.
На підставі вказаного, просить визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2 за набувальною давністю, а також витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 вказану квартиру.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд мотивував своє рішення тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 1 квітня 2005 року та ухвалою апеляційного суду Волинської області від 15 червня 2005 року постановленими у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про виселення встановлено, що 29 грудня 1999 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_2 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири здійснювався ОСОБА_6 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом від імені ОСОБА_2. Рішенням Луцького міського місцевого суду Волинської області від 25 грудня 2003 року, яке ухвалою апеляційного суду від 2 квітня 2004 року залишено без змін, у визнанні недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 29 грудня 1999 року ОСОБА_2 відмовлено за безпідставністю. Вирішено виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 з квартири АДРЕСА_3 без надання іншого приміщення.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 було відомо про відчуження спірної квартири за договором купівлі-продажу від 29 грудня 1999 року, законність даного договору підтверджено рішеннями судів усіх інстанцій, тому підстав володіти даною квартирою з часу державної реєстрації квартири за ОСОБА_4 у неї не було.
Крім того, звернення ОСОБА_4 з позовом до суду про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та акт державного виконавця про примусове виселення даних осіб свідчить про відмову останніх звільнити спірну квартиру добровільно.
Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 20 липня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Мотивуючи рішення апеляційний суд зазначив, що на момент пред'явлення позову ОСОБА_1 не володіла спірним нерухомим майном, її проживання в квартирі у період з січня 2001 року по грудень 2011 року не можна вважати добросовісним, оскільки їй було відомо про відчуження вказаної квартири відповідно до договору купівлі-продажу від 29 грудня 1999 року, виселення зі спірної квартири відбулося у примусовому порядку, а положення статті 344 ЦК України не можуть бути застосовані до даних правовідносин.
Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги
У серпні 2017 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної суду і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування касаційної скарги заявник вказує, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Заявник вказує, що судами зроблено неправильний висновок відносно того, що її проживання не можна вважати добросовісним, вона не знала і не могла знати про недобросовісність володіння, оскільки не була учасником судових справ, за результатами розгляду яких ухвалені рішення Луцького міського місцевого суду Волинської області від 2 квітня 2004 року, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_10 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 29 грудня 1999 року за безпідставністю, та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 1 квітня 2005 року про виселення зі спірної квартири.
Заявник зазначає, що з липня 1996 року по грудень 2011 року вона проживала у спірній квартирі та несла всі витрати, пов'язані з її утриманням та використанням, тому добросовісно володіла квартирою більше десяти років.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв у межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами встановлено, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 29 грудня 1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Котенко Л. О., ОСОБА_6 . діючи на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , посвідченої приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Моравецьким В. Р. 30 липня 1998 року, продав ОСОБА_4 двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Першою Луцькою державною нотаріальною конторою 26 липня 1996 року.
Рішенням Луцького міського місцевого суду Волинської області від 25 грудня 2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 2 квітня 2004 року, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири відмовлено за безпідставністю.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 1 квітня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 15 червня 2005 року та ухвалою Верховного Суду України від 13 вересня 2005 року виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
9 грудня 2011 року старшим державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції Новосадом О. Ю. складено акт про виселення у примусовому порядку ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з договором дарування квартири від 4 березня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Шкльодою Я. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 292, ОСОБА_12 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Шкльодою Я. А. 18 грудня 2012 року.
З вказаних доказів судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачу було відомо про відчуження спірної квартири за договором купівлі-продажу від 29 грудня 1999 року, законність даного договору підтверджено рішеннями судів усіх інстанцій, а відтак, підстав володіти даною квартирою з часу державної реєстрації квартири за ОСОБА_4 в неї не було.
Крім того, звернення ОСОБА_4 з позовом до суду про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та акт державного виконавця про примусове виселення даних осіб свідчить про відмову останніх звільнити спірну квартиру добровільно.
Позиція Верховного Суду; мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відповідно до статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти чужим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК України право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ.
Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду ( стаття 214 ЦПК України).
Таким чином, зміст статті 344 ЦК України встановлює, що позивач, як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити з того, що задоволення таких позовних вимог можливе лише за умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.
Крім того, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, вірно застосувавши положення статті 344 ЦК України, дійшли правильного висновку про те, що на момент пред'явлення позову ОСОБА_13 не володіла спірним нерухомим майном, а її проживання в квартирі у період з січня 2001 року по грудень 2011 року не можна вважати добросовісним, оскільки їй було відомо про відчуження вказаної квартири; тому факт недобросовісного володіння не є підставою для виникнення права власності за набувальною давністю.
Доводи касаційної скарги щодо добросовісності володіння, висновків судів не спростовують та на їх правильність не впливають.
Суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, судом не встановлено.
Щодо судових витрат
Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 20 липня 2017 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
В. А. Стрільчук