ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
30.05.2019Справа № 910/2240/19
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізинг Квік Буд" (м. Миколаїв)
До Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (м. Київ)
Про визнання недійсним договору фінансового лізингу
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники сторін:
від позивача: Раскевич Є.Л.
від відповідача: Каракоця О.Р.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізинг Квік Буд" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 4Л16046ЛИ від 02.07.16.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вказаний договір не є нотаріально посвідчений.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.19. відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 16.04.19.
Разом з позовною заявою позивачем подано клопотання про проведення судових засідань у справі в режимі відеоконференції, в задоволенні якого судом відмовлено ухвалою суду від 18.03.19.
09.04.19. відповідачем подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві.
16.04.19. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 14.05.19.
14.05.19. позивачем подано заяву про «додаткове обґрунтування позовних вимог».
14.05.19. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 30.05.19.
При розгляді справи по суті судом було заслухано вступне слово, з'ясовано обставини справи та досліджено докази відповідно до ст.ст. 208-210 ГПК України, після чого суд перейшов до судових дебатів (ст.ст. 217, 218 ГПК України).
В судовому засіданні 30.05.19. позивачем підтримано свої позовні вимоги, відповідач проти позову заперечував.
Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 30.05.19. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
Розглянувши надані документи і матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення відповідача проти них, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
02.07.16. між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" (правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк") (банк) та позивачем (лізингоодержувачем) укладено Договір фінансового лізингу № 4Л16046ЛИ (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого банк, який є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку № 1 до Договору (далі - майно), передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від банка у платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.
У додатку № 1 до Договору сторони зазначили найменування нерухомого майна (предмета фінансового лізингу).
Відповідно до умов п. 1.2 Договору, сторони узгодили, що на дату укладення договору загальна вартість майна становила 88205085,00 грн.
Пунктом 2.1 Договору розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком № 2.
За змістом підпунктів пункту 2.3 Розділу 2 Договору лізингоодержувач сплачує банку:
- винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг (оренда)" у розмірі 500,00 грн. у день укладання цього договору;
- відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 12% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, зазначений в додатку № 2;
- у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань по оплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку № 2;
- лізингоодержувачу сплачує Банку винагороду за користування майном отриманим в лізинг,у розмірі, що визначається за формулою.
Згідно з умовами п. 3.1 Договору передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно з актом прийому-передачі майна, зазначеним у додатку № 3, що є невід'ємною частиною Договору.
Підпунктом 5.2.1 Договору визначено обов'язок банка передати майно в платне користування лізингоодержувачу на умовах та строки, що обумовлені цим договором. Після сплати всієї суми лізингових платежів та інших платежів, що передбачені цим Договором, передати майно у власність лізингоодержувача та документ, що підтверджує повну сплату платежів за цим Договором.
За змістом п. 9.1 Договору, строк дії договору - з дати його підписання по 25.06.2036. У частині невиконаних сторонами зобов'язань Договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінено у разі дострокового виконання зобов'язань лізингоодержувача за Договором, у випадку розірвання Договору.
Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін. Строк дії цього договору обумовлений строком лізингу. Договір втрачає свою силу після виконання сторонами усіх зобов'язань за ним (п. 9.2 Договору).
На виконання умов Договору банк, як власник нерухомого майна, передав позивачу згідно з актом прийому-передачі № 1 (додаток № 3 до договору) нерухоме майно за адресою: Миколаївська обл., Снігурівський район, вул. Інгулецька, б. 12; Миколаївська обл., Вознесенський район , с Бузьке, вул. Станційна б. 1а; Миколаївська обл., Казанківський район, сщ. Казанка, вул. Жовтнева, б. 1.
Позивач вказує, що при укладенні Договору не було додержано вимог законодавства стосовно встановленої законом форми договору, а саме в порушення ч. 2 ст. 793 ЦК України Договір не був нотаріально посвідчений та не було проведено його державну реєстрацію в порядку ст. 794 ЦК України. Також позивач зазначає, що предмет фінансового лізингу за Договором є єдиним майновим комплексом підприємств, з огляду на що не може бути предметом лізингу.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі ст.ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу (далі договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Згідно зі ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї сторони має бути досягнуто згоди.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ЦК України).
Частиною 1 статті 626 Цивільний кодекс України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 Цивільного кодексу України закріплений принцип свободи договору, згідно із якою відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Стаття 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
З аналізу вище наведених норм законодавства вбачається, що за загальним правилом нотаріальне посвідчення не вимагається. Нотаріальне посвідчення договору є необхідним лише у випадках прямо передбачених законом та за домовленістю сторін.
Судом встановлено, що Договір фінансового лізингу № 4Л16046ЛИ від 02.07.16., укладений між позивачем та відповідачем, нотаріально не посвідчено та не проведено державної реєстрації права користування нерухомим майном.
Відповідно до ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу України, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Частиною першою статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Згідно зі статтею 806 Цивільного кодексу України та частиною 1 статті 2, частиною 1 статті ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" до договору фінансового лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 глави 58 Цивільного кодексу України.
Суд зазначає, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 657 Цивільний кодекс України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Згідно зі ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Частинами 1 та 3 статті 760 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Найм будівлі або іншої капітальної споруди врегульовано параграфом 4 глави 58 Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 793 Цивільного кодексу України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Частиною 2 статті 793 Цивільного кодексу України визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до вимог ст. 794 Цивільного кодексу України, право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Вимоги до форми та змісту договору фінансового лізингу закріплені у ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", якою встановлено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 Цивільного кодексу України свідчить, що у частині 2 статті 806 Цивільного кодексу України закріплена норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК), тому до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися норми параграфу 1 Глави 58 ЦК, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 915/865/17.
Як вбачається зі змісту Договору фінансового лізингу № 4Л16046ЛИ від 02.07.16. будь-яких домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення цього договору або державну реєстрацію права користування нерухомим майном не існувало, а законодавством для сторін спірного договору такі дії не визнано обов'язковими.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що договір, укладений між позивачем та відповідачем, не потребує нотаріального посвідчення та його державної реєстрації.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 915/865/17.
З урахуванням викладеного, наведені вище положення законодавства не поширюються на правовідносини, що виникли на підставі спірного Договору фінансового лізингу.
При цьому, Закон України "Про фінансовий лізинг" не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що Договір не потребує нотаріального посвідчення та відсутні підстави вважати даний Договір нікчемним.
Доводи позивача, що відсутність державної реєстрації речових прав на користування нерухомим майном свідчить про неукладеність цього договору, також не беруться судом до уваги, оскільки положення статтей 793, 794, які містяться в параграфі 4 глави 58 Цивільного кодексу України, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Судом встановлено, що до спірного договору не застосовуються будь-які встановлені Цивільним кодексом або іншим законом особливості щодо форми його укладання. Загальні правила щодо форми договору встановлені статтею 639 Цивільного кодексу України, згідно якої:
1. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
2. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.
3. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
4. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
За загальним правилом, викладеним у статті 640 Цивільного кодексу України:
1. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
2. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
3. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Також слід прийняти до уваги норми Господарського кодексу України.
Згідно зі ст. 179 ч. 7 цього Кодексу господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Стаття 180 частина 2 Господарського кодексу встановлює, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ст. 181 ч. 1 того ж Кодексу господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Окрім цього, сторонами у п. 9.2 Договору була досягнута домовленість про те, що цей Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що договір, укладений між позивачем та відповідачем, не потребує нотаріального посвідчення та його державної реєстрації, у зв'язку з чим, підстави вважати такий договір нікчемним у суду відсутні.
Означене вище спростовує доводи позивача, викладені в позовній заяві та заяві про «додаткове обґрунтування позовних вимог».
Суд вважає помилковим посилання позивача на необхідність врахування у даній справі правової позиції, наведеної у постанові Верховного Суду України від 18.01.17. у справі № 363/3673/14-ц, оскільки правовідносини за спірним договором у справі, що розглядається, не є аналогічними або подібними правовідносинам у вказаній справі.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до частини 1 статті 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Частина 1 статті 203 Цивільного кодексу України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом ч. 1, ч. 2 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно з частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Оскільки судом встановлено безпідставність доводів позивача про нікчемність Договору фінансового лізингу та його недійсність, заявлена позивачем вимога є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Судові витрати за розгляд справи відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, ст. ст. 219, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України Господарський суд міста Києва
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повне рішення складено 03.06.19.
Суддя Т.М. Ващенко