вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"27" травня 2019 р. Справа№ 910/14310/18
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пономаренка Є.Ю.
суддів: Смірнової Л.Г.
Суліма В.В.
при секретарі судового засідання Мовчан А.Б.,
за участю представників:
від позивача - Сєров Є.І., адвокат, довіреність № 01/01/07-666/д від 06.11.18;
від відповідача - Михайлюк А.З., довіреність № 811/0/4-19 від 06.03.19;
від третьої особи - Міністерства аграрної політики та продовольства України - Пантелеєнко Р.М., довіреність № 31-4/7 від 15.01.19;
від третьої особи - Міністерства фінансів України - представник не прибув,
розглянувши апеляційні скарги Державного агентства резерву України та публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2019 у справі №910/14310/18 (суддя Чинчин О.В., повний текст складено - 15.02.2019) за позовом публічного акціонерного товариства "Укрнафта" до Державного агентства резерву України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерства фінансів України та Міністерства аграрної політики та продовольства України про стягнення коштів.
ВСТАНОВИВ наступне.
Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України про стягнення пені в сумі 24 227 753,99 грн., 3% річних в сумі 2 173 767,93 грн. та інфляційних в сумі 6 059 181,81 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з оплати заборгованості, стягнутої рішенням суду, за Угодою №28/2 від 15.01.1999.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.02.2019 у справі №910/14310/18 позов задоволено частково, вирішено стягнути з відповідача на користь позивача 3% річних у розмірі 2 173 767 грн. 93 коп., інфляційні у розмірі 6 059 181 грн. 81 коп.; у задоволенні решти вимог відмовлено.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що у разі коли судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
При цьому, відмова у задоволенні вимоги про стягнення пені обґрунтована місцевим господарським судом тим, що позивачем пеня нарахована після спливу шестимісячного строку, за який вона могла бути нарахована.
Не погодившись, з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач та відповідач звернулися до апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами.
Так, позивач у поданій скарзі просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення пені та прийняти нове, яким задовольнити зазначену вимогу в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що у випадку вказівки про нарахування пені за кожен день прострочення, обмеження строку нарахування пені, встановлене ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, не застосовується, а пеня нараховується за весь період прострочення.
Відповідач, в свою чергу, у поданій скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга відповідача мотивована закінченням строку пред'явлення наказу до виконання, а також обставинами неможливості, з посиланням на положення Закону України "Про державний матеріальний резерв", стягнення з державного органу відсотків річних та інфляційних.
Представники апелянтів - позивача та відповідача у справі в судовому засіданні підтримали вимоги кожен за своєю апеляційною скаргою.
Представник третьої особи - Міністерства аграрної політики та продовольства України в судовому засіданні надав пояснення, якими заперечив проти апеляційної скарги позивача, а розгляд скарги відповідача - залишив на розсуд суду.
Інша третя особа - Міністерство фінансів України правом на участь представника у даному судовому засіданні не скористалася, хоча про дату, час та місце судового засідання була повідомлена належним чином; про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення.
Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутньою у даному судовому засіданні від третьої особи до суду не надійшло.
Слід також зазначити, що явка представників сторін та третіх осіб не визнавалася обов'язковою, певних пояснень суд не витребував.
Враховуючи належне повідомлення третьої особи, а також з урахуванням того, що неявка її представника у судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, вона розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.
Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.
Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.
Між Міністерством фінансів України, Відкритим акціонерним товариством "Укрнафта", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Укрнафта", Державним комітетом України по матеріальних резервах (правонаступником якого є Державне агентство резерву України) та Міністерством аграрного комплексу (правонаступником якого є Міністерство аграрної політики та продовольства України) 29.12.1998 року було укладено Генеральну угоду №28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї (далі - генеральна угода), за умовами якої на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.1998р. №1953, починаючи з січня 1999 року АТ "Укрнафта" рівномірно щомісяця виділяє до державного резерву 1500 тис. тонн нафти для переробки її на нафтопереробних підприємств для державних потреб по ціні 80 доларів США з ПДВ за тону з перерахуванням у валюту України за курсом Національного банку, що склався на день поставки. Розрахунки за поставлену нафту проводяться з Мін АПК за рахунок коштів передбачених в державному бюджеті на фінансування витрат агропромислового комплексу.
Згідно з п. 2.1. Генеральної угоди Укрнафта укладає договір на поставку нафти з Держкомрезервом згідно з графіком, затвердженим Держнафтогазпромом та Держкомрезервом.
Відповідно до п. 3.2. Генеральної угоди Міністерство фінансів України зобов'язалось на підставі актів прийняття-передавання фінансувати Міністерство АПК на вартість отриманої нафти, з подальшим переказом коштів Держкомрезерву для розрахунків з ВАТ "Укрнафта".
Генеральна угода діє до повного завершення розрахунків. (п. 4.3 Генеральної угоди).
Між Відкритим акціонерним товариством "Укрнафта", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Укрнафта", та Державним комітетом України по матеріальних резервах 15.01.1999 року було укладено Угоду №28/2 на виконання Генеральної угоди №28/552 від 29.12.1998 року, предметом якої є те, що угода укладена на постачання в 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства для державних потреб на виконання постанови Кабінету Міністрів України віл 10.02.1998р. №1953 в обсязі 1 500 000 тонн.
Згідно з п. 6.1. Угоди оплата за нафту здійснюється Держкомрезервом протягом п'яти днів з моменту поставки нафти на завод на основі телетайпограми і двостороннього акта приймання-передачі на розрахункові рахунки структурних одиниць ВАТ "Укрнафта" по окремому листу.
Рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 року по справі №8/160, залишеним без змін постановою Вищого арбітражного суду України від 18.04.2001 р., було задоволено позов ВАТ "Укрнафта", стягнуто з Держкомрезерву на користь Відкритого акціонерного товариства "Укрнафта" 130 614 067,93 грн., з яких: 109 939 460,27 грн. заборгованості, яка виникла на підставі генеральної угоди та угоди, 2 634 547,04 грн. 3 % річних за період з 01.02.2000р. по 19.11.2000р., 18 036 060,62 грн. втрат від інфляції за період з лютого по вересень 2000 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.09.2008 року у справі №34/3-8/160, залишеною без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 19.11.2008 р. та Вищого господарського суду від 09.04.20009 р., заяву ВАТ "Укрнафта" про зміну порядку та способу виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 p. по справі № 8/160 задоволено, порядок та спосіб виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 p. по справі № 8/160 змінено. Стягнуто з Державного комітету України з державного матеріального резерву, з усіх рахунків, відкритих Державному комітету України з державного матеріального резерву відповідно до чинного законодавства на користь Відкритого акціонерного товариства "Укрнафта" 102555442 грн. 93 коп. заборгованості, 1700 грн. витрат по сплаті державного мита.
На виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 18.09.2008 року у справі №34/3-8/160 видано наказ.
Враховуючи неналежне виконання відповідачем умов договору та вказаного рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з Державного агентства резерву України пені у розмірі 24 227 759 грн. 99 коп., 3% річних у розмірі 2 173 767 грн. 93 коп. та інфляційних у розмірі 6059181 грн. 81 коп.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Внаслідок укладення Генеральної угоди №28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї від 29.12.1998 року між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Аналогічна за змістом норма міститься у п.1 ст. 193 Господарського кодексу України.
Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідачем зобов'язання з оплати поставленої позивачем нафти за угодою виконувались неналежним чином, що і стало підставою для звернення позивача до суду з позовом про стягнення з Державного агентства з управління державним матеріальним резервом грошових коштів.
Як вже було вказано, рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 року по справі №8/160, залишеним без змін постановою Вищого арбітражного суду України від 18.04.2001 р., було задоволено позов ВАТ "Укрнафта", стягнуто з Держкомрезерву на користь Відкритого акціонерного товариства "Укрнафта" 130 614 067,93 грн., з яких: 109 939 460,27 грн. заборгованості, яка виникла на підставі генеральної угоди та угоди, 2 634 547,04 грн. 3 % річних за період з 01.02.2000р. по 19.11.2000р., 18 036 060,62 грн. втрат від інфляції за період з лютого по вересень 2000 року.
Частою 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як роз'яснено п 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.
Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Отже, вказаним рішенням, яке набрало законної сили, було встановлено факт поставки позивачем відповідачу нафти на загальну суму 249 463 060, 27 грн. та факт наявності заборгованості відповідача перед позивачем у розмірі 130 614 067,93 грн.
Враховуючи наведене, вказані обставини не потребують повторного доведення.
Згідно п. 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум.
Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Як вбачається з матеріалів справи, основний борг відповідача перед позивачем за Генеральною угодою №28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї від 29.12.1998 року становив 109939460 грн. 27 коп., а з урахуванням здійснення часткової оплати Відповідачем 29.09.2000 р., 24.03.2003 р., розмір заборгованості становить 81 880 835 грн. 27 коп.
Враховуючи те, що заборгованість відповідача перед позивачем зі сплати основного боргу в сумі 81 880 835 грн. 27 коп., присуджена до стягнення судовим рішенням, не була оплачена відповідачем, позивач набув права на нарахування відповідачу 3% річних та інфляційних за період прострочки виконання ним грошового зобов'язання.
Доводи апелянта - відповідача у справі про закінчення строку пред'явлення наказу до виконання не можуть бути підставою для звільнення відповідача як від обов'язку виконання свого грошового зобов'язання в частині сплати присудженої до стягнення судовим рішенням суми, так і від відповідальності у вигляді сплати 3% річних та інфляційних.
Так, суд першої інстанції вірно зазначив, що грошове зобов'язання, як і будь-яке інше, що має цивільно-правовий характер, виникає з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 Цивільного кодексу України), а припиняється, частково або у повному обсязі, на підставах, визначених у главі 50 Цивільного кодексу України. До числа таких підстав припинення зобов'язання не віднесено закінчення строку пред'явлення наказу до виконання та не означає припинення грошового зобов'язання, яке виникло з передбачених законом підстав.
Отже, наведені доводи скаржника підлягають відхиленню за необґрунтованістю.
Також, не можуть бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача його доводи, з посиланням на положення Закону України "Про державний матеріальний резерв", про неможливість стягнення з державного органу відсотків річних та інфляційних.
Так, згідно положень 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову про (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Так, нарахування у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій. У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також й відповідальності, передбаченої частиною другою статтею 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання.
З огляду на викладене, доводи апелянта про неможливість стягнення з державного органу відсотків річних та інфляційних є необґрунтованими, а тому відповідно підлягають відхиленню.
Пунктом 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитору зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачена вказаною статтею сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а так само трьох процентів річних від простроченої суми, здійснюється незалежно від наявності відповідного положення в договорі.
З урахуванням того, що відповідач прострочив виконання грошового зобов'язання за договором, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних в сумі 2 173 767 грн. 93 коп. та інфляційних в сумі 6 059 181 грн. 81 коп.
Позивачем також було заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 24 227 753 грн. 99 коп. за загальний період прострочки з 07.12.2017 р. по 25.10.2018 р.
Стосовно відмови у задоволенні вказаної вимоги судом першої інстанції, слід зазначити наступне.
Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Пунктом 7.2 Угоди передбачено, що відповідальність сторін, що не передбачена цією угодою, регулюється нормативними актами, встановленими діючим законодавством.
За змістом абзаців 3, 4 п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову про (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Так, нарахування у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій. У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини.
Частиною 14 статті 14 спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини - Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено, що у разі несвоєчасної сплати вартості поставленої до державного резерву продукції одержувач сплачує постачальнику (виготовлювачу) пеню із суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
У ч.16 ст.14 вказаного Закону зазначено, що розмір пені, передбачений пунктами 7, 8, 9, 10 цієї статті, обчислюється з вартості матеріальних цінностей, а передбачений пунктами 14 і 15, - з суми простроченого платежу, виходячи із подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Таким чином, колегією суддів визнається обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що оскільки Державне агентство резерву є суб'єктом господарювання, яке відноситься до державного сектору економіки, та порушило строки оплати грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї від 29.12.1998 року, воно несе відповідальність у вигляді сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу, що діяла в період, за який сплачується пеня - на підставі п.п. 14, 16 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Стосовно обмеження судом першої інстанції періоду нарахування пені шістьома місяцями та непогодження із цим апелянта - позивача у справі колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Даний шестимісячний строк визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції, якщо інший період не встановлено законом або договором (п 4.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").
Частиною 14 статті 14 спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини - Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено, що у разі несвоєчасної сплати вартості поставленої до державного резерву продукції одержувач сплачує постачальнику (виготовлювачу) пеню із суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Наведеною нормою Закону не передбачено іншого строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання.
Вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 251 Цивільного кодексу України:
- строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення;
- терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 Цивільного кодексу України).
Згідно ч. 2 ст. 252 Цивільного кодексу України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
У даному випадку, Законом не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання ані у роках, ані у місяцях, тощо.
Також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Отже, визначення в Законі нарахування пені за кожний день прострочення не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.
Аналогічні висновки наведені у п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань".
Так, згідно вказаного пункту постанови Пленуму умова про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
З огляду на викладене доводи скаржника - позивача у справі про те, що у випадку вказівки про нарахування пені за кожен день прострочення, обмеження строку нарахування пені, встановлене ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, не застосовується, а пеня нараховується за весь період прострочення є необґрунтованими та такими, що не можуть бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги публічного акціонерного товариства "Укрнафта".
За наведених обставин, підлягає застосуванню передбачений ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України шестимісячний строк.
Таким чином, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача пені за загальний період прострочки з 07.12.2017 р. по 25.10.2018 р. у розмірі 24 227 753 грн. 99 коп. обґрунтовано залишені без задоволення місцевим господарським судом, оскільки пеня нарахована після спливу шестимісячного строку, за який вона могла бути нарахована.
З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційних скарг відсутні.
Оскільки, у задоволенні апеляційних скарг відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за їх подання покладаються на позивача та відповідача (апелянтів).
Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційні скарги Державного агентства резерву України та публічного акціонерного товариства "Укрнафта" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2019 у справі №910/14310/18 - без змін.
2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційних скарг покласти на їх заявників - позивача та відповідача у справі.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2019 у справі №910/14310/18.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складено: 03.06.2019 року.
Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко
Судді Л.Г. Смірнова
В.В. Сулім