Справа № 761/16280/19
Провадження № 1-кс/761/11499/2019
24 квітня 2019 року слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , при секретарі ОСОБА_2 , за участю слідчого ОСОБА_3 , прокурора ОСОБА_4 , власника майна ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду клопотання слідчого СУ ГУ НП в Київській області ОСОБА_6 , погоджене з прокурором відділу прокуратури Київської області ОСОБА_4 , про арешт тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні № 42018110000000461, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21 грудня 2018 року, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 3 ст. 191 КК України, -
18 квітня 2019 року слідчий СУ ГУ НП в Київській області ОСОБА_6 звернувся до суду з клопотанням, погодженим з прокурором відділу прокуратури Київської області ОСОБА_4 , про арешт майна (відповідно до переліку, зазначеного в клопотанні), тимчасово вилученого 17 квітня 2019 року під час проведення невідкладного обшуку житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у кримінальному провадженні № 42018110000000461, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21 грудня 2018 року, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 3 ст. 191 КК України.
Повноваження слідчого та прокурора, які були присутні в судовому засіданні, слідчим суддею перевірені.
Своє клопотання слідчий обґрунтовує тим, що СУ ГУ НП в Київській області здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 42018110000000461, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21 грудня 2018 року, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 3 ст. 191 КК України.
17 квітня 2019 року були виявлені та вилучені грошові кошти, документи, засоби зв'язку та інше майно (відповідно до переліку, зазначеного в клопотанні), про що свідчить відповідний протокол обшуку житлового приміщення.
18 квітня 2019 року вилучені грошові кошти, документи, засоби зв'язку та інше майно визнані слідчим речовими доказами у кримінальному провадженні № 42018110000000461 від 21 грудня 2018 року.
За таких обставин, на даний час в органу досудового розслідування виникла необхідність у застосуванні такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт вищевказаного майна, оскільки воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 КПК України.
У судовому засіданні слідчий та прокурор підтримали клопотання та просили його задовольнити з підстав у ньому наведених.
Власник тимчасово вилученого майна ОСОБА_5 у судовому засіданні заперечувала проти задоволення клопотання слідчого про арешт майна, тимчасово вилученого 17 квітня 2019 року під час проведення невідкладного обшуку житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що частина грошових коштів, які їй належать, не може бути використана як доказ у кримінальному провадженні № 42018110000000461 від 21 грудня 2018 року.
Дослідивши клопотання та додані до нього матеріали кримінального провадження, заслухавши пояснення слідчого ОСОБА_3 , прокурора ОСОБА_4 , власника майна ОСОБА_5 , слідчий суддя дійшов наступного висновку.
Так, при розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого та відповідати вимогам закону.
Вказана норма узгоджується зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а тому суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
За змістом ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Відповідно до ч. 2 ст. 173 КПК України при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
У свою чергу, при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти відповідно до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
При вирішенні питання про арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно зі ст.ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення кримінального правопорушення та достатність доказів, що вказують на вчинення кримінального правопорушення; можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.
Разом із цим, у своєму клопотанні слідчий хоча й зазначає, що майно, на яке планується накласти арешт, відповідає критеріям, передбаченим ст. 98 КПК України, однак не конкретизує, яким саме критеріям, та не посилається на докази, здобуті під час досудового розслідування кримінального провадження № 42018110000000461 від 21 грудня 2018 року та долучені ним до матеріалів клопотання, якими це підтверджується.
Крім того, слідчий суддя звертає увагу на суто формальний характер постанови слідчого від 18 квітня 2019 року, копія якої долучена до матеріалів клопотання, яка також не містить посилання на конкретні критерії, визначені статтею 98 КПК України, яким нібито відповідає вилучене під час обшуку майно.
При цьому, клопотання слідчого про арешт майна не містить жодного посилання на наявність ризиків, передбачених абзацом 2 частини 1 статті 170 КПК України, запобігання яких є завданням такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні обставин, слідчий суддя вважає, що досягнення мети досудового слідства в рамках даного кримінального провадження не може бути компенсоване таким підходом органу досудового розслідування щодо невмотивованого ініціювання питання про накладення арешту на майно.
Більш того, на переконання слідчого судді, ініціювання органом досудового розслідування питання про накладення арешту на зазначене в клопотанні майно, не відповідає положенням Конституції України, вимогам кримінального процесуального закону України та практиці Європейського суду з прав людини.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд із національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 рік) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 рік), учасником яких є й Україна.
Статтею 1 Протоколу № 1 (1952 рік) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи постановлення судом незаконного рішення, тоді як ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що ст. 1 Протоколу № 1, яка спрямована на захист особи (фізичної та юридичної) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідних заходів для захисту права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22 червня 2004 року).
При цьому, у своїх висновках ЄСПЛ неодноразово наголошував, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним.
У свою чергу, верховенство права, один із фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Враховуючи викладене, з огляду на те, що слідчим у своєму клопотанні не було належним чином доведено необхідності застосування в рамках кримінального провадження № 42018110000000461 від 21 грудня 2018 року такого обмежувального заходу як арешт вищевказаного майна, а також наявності ризиків, передбачених абзацом 2 частини 1 статті 170 КПК України, зокрема можливості приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення та відчуження зазначеного майна, слідчий суддя не знаходить достатніх підстав для задоволення клопотання слідчого.
Окрему увагу слідчий суддя вважає за необхідне звернути на порушення слідчим порядку проникнення до житла особи, встановленого ст. 233 КПК України.
Так, відповідно до частини 1 та 3 статті 233 КПК України ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.
При цьому, слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов'язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу.
Разом із цим, до клопотання слідчого про накладення арешту на майно, тимчасово вилучене під час проведення невідкладного обшуку, не була долучена відповідна ухвала слідчого судді про надання дозволу на обшук житлового приміщення. Не була надана така ухвала й в судовому засіданні ані слідчим, ані прокурором. Крім того, матеріали клопотання про накладення арешту на тимчасово вилучене майно не містять жодних доказів того, що прокурор або слідчий за погодженням із прокурором невідкладно після проникнення до житла особи звернулися до слідчого судді місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, з клопотанням про проведення обшуку, що не дозволяє слідчому судді зробити висновок про дотримання слідчим/прокурором вимог ст. 233 КПК України.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 7, 9, 98, 131-132, 169-173, 233, 309-310, 392-393, 395, 532 КПК України, слідчий суддя -
У задоволенні клопотання слідчого СУ ГУ НП в Київській області ОСОБА_6 , погодженого з прокурором відділу прокуратури Київської області ОСОБА_4 , про арешт тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні № 42018110000000461, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21 грудня 2018 року, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 3 ст. 191 КК України - відмовити.
На ухвалу слідчого судді може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення. Якщо ухвалу суду постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.
Слідчий суддя ОСОБА_1