ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
Вн. № 7/5374
м. Київ
12 жовтня 2009 року 10:40 № 2а-5374/09/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О. при секретарі судового засідання Поліщук О.А. вирішив адміністративну справу
за позовом Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Амелін" Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроекспрес"
про визнання господарського зобов'язання недійсним та стягнення коштів у розмірі 12090,00грн.
Представники:
від позивачаШуневич В.В., представник за довіреністю
від відповідача-1
від відповідача-2не прибув
Дмитриченко М. О., представник за довіреністю
Справа розглядається відповідно до Ухвали Вищого адміністративного суду України від 21.05.2009, якою були скасовані постанова Господарського суду міста Києва від 27.11.2006 та ухвала Київського апеляційного господарського суду від 20.03.2007, справа направлена на новий розгляд.
Позивач звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Амелін»та Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроекспрес»про визнання недійсним правочину, вчиненого шляхом обміну первинними документами.
Позовні вимоги мотивовані тим, що укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2 спірний договір вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 21.06.2004 у справі № 2-3053/2004 було визнано недійсними установчі документи та свідоцтво платника податку на додану вартість відповідача-1, також позивач зазначив, що відповідач-1 не вів бухгалтерського обліку, не складав звітності про фінансово-господарську діяльність, не сплачував належним чином і у встановлені строки податки та збори. Враховуючи зазначене, позивач просив суд визнати господарське зобов'язання (договір № 3 від 01.01.06) недійсним відповідно до ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України; зобов'язати ТОВ «Амелін»повернути ТОВ «Євроекспрес»вартість послуг в розмірі 12 090,00 грн., одержаних за договором № 3 від 01.01.2006, стягнути з ТОВ «Євроекспрес»в доход державного бюджету України кошти в розмірі 12 090,00 грн.
Ухвалою від 05.06.09 справу № 46/411-А було прийнято до розгляду, присвоєно їй № 2а-5374/09/2670 та призначено судове засідання.
Представник відповідача -1 в судове засідання не з'явився.
Представник відповідача проти позову заперечував, посилаючись на те, що в момент укладення спірного договору він не знав, що установчі документи та свідоцтво платника ПДВ відповідача-1 визнані недійсними, оскільки відповідачем-1 під час укладення договору були надані всі документи та керувався відомостями про ТОВ «Амелін»з Єдиного державного реєстру.
За результатами розгляду документів і матеріалів поданих сторонами, пояснень їхніх представників, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив:
01.01.06 відповідачами 1 та 2 був укладений Договір експедирування № 3, за яким відповідач-1 (експедитор) брав на себе обов'язок за плату та за рахунок клієнта здійснити виконання визначених даним договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу, а підставі письмових чи усних транспортних замовлень, що надаються клієнтом (відповідач-2) з оформленням вантажної декларації для кожного перевезення.
На підтвердження виконання спірного договору відповідачами 1 та 2 був підписаний Акт № 3 від 31.01.2006 здачі-прийняття виконаних робіт. Також в матеріалах справи містяться податкова накладна від 31.01.06 № 3 та видаткові касові ордери від 31.01.06 на суму 12 090 грн.
Обґрунтовуючи суперечність даного правочину інтересам держави, позивач посилається на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 21.06.2004 у справі № 2-3053/2004, яким було визнано недійсними установчі документи та свідоцтво платника податку на додану вартість відповідача-1.
Як вбачається з матеріалів справи спірний правочин є договором транспортного експедирування.
Відповідно до ст.929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.
Господарський кодекс України у ст. 316 договір транспортного експедирування визначає наступним чином.
За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань, пов'язаних із перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що визначаються відповідно до глави 21 цього Кодексу.
Таким чином, як свідчать матеріали справи за своїм змістом спірний договір не суперечить вищенаведеним нормам.
З аналізу положень чинного податкового законодавства вбачається, що право податкових органів на звернення до суду пов'язано не з укладанням правочинів суб'єктами господарювання взагалі, а у зв'язку зі стягненням у доход держави за осопорюваними угодами отриманих коштів.
Тобто йдеться про реалізацію юридичної відповідальності за вчинене суб'єктом господарювання порушення в сфері господарської діяльності.
Разом з тим, позивачем не надано суду доказів наявності податкової заборгованості чи будь-яких інших порушень відповідачами 1 та 2 податкового законодавства. Не надано також і доказів проведення перевірки та зустрічної перевірки відповідачів 1 та 2. Власне факт порушення податкового законодавства не може розглядатися у якості підстави для визнання господарського договором недійсним, зокрема і відповідно до ст.207 Господарського кодексу України. В той же час позивачем також не надано доказів застосування до відповідачів адміністративно-господарських санкцій за порушення податкового законодавства.
Позивач, посилаючись на рішення Оболонського районного суду м. Києва, вважає, що спірний договір укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Для прийняття рішення зі спору позивач має доводити наявність специфічної мети, а саме пояснити та довести, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також умисну вину сторін (сторони).
У своєму позові, так само як і в наданих під час судового розгляду поясненнях, позивач не зазначив який із відповідачів по справі, укладаючи спірний правочин, керувався завідомо суперечною інтересам держави і суспільства метою та, в чому саме мала прояв така завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета.
Відповідно до ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним:
1) невідповідністю його змісту вимогам закону;
2) наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства;
3) укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Наявність у сторін (сторони) угоди мети завідомо суперечної інтересам держави або суспільства означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалась, а також суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Протиправність мети має безпосередній зв'язок з умислом, як однією з форм вини. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.
Оскільки позивачем не надано доказів існування та форми прояву мети, завідомо суперечної інтересам держави та суспільства, неможливим є й встановлення форми вини відповідачів при укладанні спірного правочину.
Виходячи з недоведеності позивачем наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, відсутні обставини, які б свідчили про існування умислу у відповідачів, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій, суд вважає позов необґрунтованим.
Відповідно до ст.228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний прядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав, і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне володіння ним.
Правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним.
Відповідно до ч.2 ст.215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо встановлена законом (нікчемний правочин), то визнання такого правочину недійсним не вимагається.
Визнання недійсним статуту юридичної особи не може свідчити про відсутність власне юридичної особи. Позивачем не надано суду доказів скасування реєстрації відповідача-1, а також наявності відповідного запису в Єдиному державному реєстрі.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні.
Відповідно до ч.4 ст.87 Цивільного кодексу України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
Позивач не надав доказів про наявність в Єдиному державному реєстрі запису про виключення відповідача-1 з Єдиного державного реєстру.
Зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку про безпідставність позиції позивача щодо визначення спірного правочину як такого, що укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Позивач також зазначає про те, що оскільки установчі документи відповідача-1 та свідоцтво платника податків визнані недійсними, то відповідно відповідач-1 не мав права на укладення спірної угоди. В даному випадку по суті йдеться про те, що спірна угода вчинена з порушенням господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Суд вважає, що зазначені міркування є хибним з наступних міркувань.
Під господарською компетенцією, виходячи зі змісту ст. 55 Господарського кодексу України розуміється сукупність законодавчо закріплених прав і обов'язків і конкретної правомочності, необхідних суб'єкту господарювання для здійснення передбачених статутом функцій господарювання.
Відповідно до ч. 2 ст. 57 Господарського кодексу України в установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
Довідники визначають господарську компетенцію як сукупність господарських прав та обов'язків, встановлених чинним законодавством для певного виду господарських організацій. Господарська компетенція виникає у господарській організації з моменту її офіційного створення і є видовою, тобто аналогічною для господарських організацій певного виду.
Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Таким чином, установчі документи юридичної особи не можуть розглядатися як доказ наявності у останньої господарської компетенції, а тому визнання рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 21.06.2004 у справі № 2-3053/2004 недійсними статуту та свідоцтва платника податку на додану вартість відповідача-1 не може свідчити про відсутність у нього господарської компетенції на укладення спірного правочину.
Відповідно до ч.4 ст.91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно з ч.1 ст.92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Визнання недійсними установчих документів юридичної особи визнавалося підставою для скасування державної реєстрації до 04.02.2005, коли ст. 58 Господарського кодексу України була викладена в новій редакції, яка на даний час не передбачає таких та будь-яких інших підстав саме для скасування державної реєстрації.
Таким чином, оскільки позивач не надав суду доказів виключення відповідача-1 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України до моменту укладення спірного правочину, суд приходить до висновку про недоведеність факту вчинення відповідачем-1 спірної угоди з перевищенням господарської компетенції.
Відповідно до ч.1 ст.208 Господарського кодексу України передбачено, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Заявлена позивачем вимога про застосування наслідків визнання недійсним спірного правочину викладена без урахування приписів зазначеної вище норми, а також належним чином не обґрунтована, що підтверджується обставинами, які встановлені судом та викладені вище.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, не виконав покладеного на нього обов'язку щодо доказування.
Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та об'єктивно, за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представника позивача по справі, вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими.
Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У позові Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва про визнання правочину недійсним відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя Арсірій Р.О.
Дата складення та підписання повного тексту постанови -22 жовтня 2009 року.