П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
22 травня 2019 р.м.ОдесаСправа № 1540/4963/18
Головуючий в 1 інстанції: Соколенко О. М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.
при секретарі -Поповій К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Пакистану ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року у справі за позовом громадянина Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
В вересні 2018 року громадянин Пакистану ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач, ДМС), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС від 01.06.2018 року №180-18, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що рішення ДМС є неправомірним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки заява позивача відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.11.2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти по справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що позивач 01.03.1992 року народження, є громадянином Пакистану, уродженцем м. Гуджранвала провінції Пенджаб, постійно проживав у м. Сіалкот (Пакистан), за національністю - пенджабі, за віросповіданням (релігійними переконаннями) - християнин.
Згідно матеріалів особової справи позивача вбачається, що позивач покинув країну громадянського походження легально на підставі паспортного документу громадянина Пакистану та оформленої візи до Російської Федерації у жовтні 2015 року, а саме, повітряним шляхом авіарейсом за маршрутом: Лахор (Пакистан) - Дубаї (ОАЕ) - Москва (Російська Федерація).
Державний кордон України позивач перетнув 25.12.2015 року нелегально, автотранспортом, поза пункту пропуску.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача та не заперечується сторонами, позивач тричі звертався до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, з наявних в матеріалах справи доказів встановлено, що установчими даними позивача при вказаних зверненнях зазначено:
- ОСОБА_2 при першому зверненні (дані позивача англійською мовою - ОСОБА_3 ) (т.1 а.с.218);
- ОСОБА_2 - при другому зверненні (дані позивача англійською мовою - ОСОБА_3 ) (т.1 а.с.249);
- ОСОБА_1 при третьому зверненні (дані позивача англійською мовою - ОСОБА_3 ) (т.1 а.с.14).
Тобто, при першому та другому зверненнях позивача, було здійснено переклад його установчих даних з англійської мови «Afaq Gohar Irfan Bhatti» як ОСОБА_4 , в той час як при третьому зверненні - ОСОБА_1 .
Вперше позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 19.02.2016 року, обґрунтовуючи причини виїзду з країни громадянської належності побоюваннями за своє життя через релігійні переслідування з боку мусульман та пошуком життя в Україні.
Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 21.03.2016 року №54, з посиланням на ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області наказу від 21.03.2016 року №54 була предметом розгляду в адміністративній справі №815/1544/16, яка розглядалась Одеським окружним адміністративним судом.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12.05.2016 року у справі №815/1544/16, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2016 року та набрала законної сили 21.06.2016 року, відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 до ГУ ДМС України в Одеській області про скасування наказу №54 від 21.03.2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії.
11.08.2016 року позивач вважаючи, що він відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вдруге звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
29.08.2016 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ №164 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Пакистану ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області наказу від 29.08.2016 року №164 була предметом розгляду в адміністративній справі №815/4581/16, яка розглядалась Одеським окружним адміністративним судом.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16.12.2016 року у справі №815/4581/16, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2017 року та набрала законної сили 01.03.2017 року, відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №164 від 29.08.2016 року, зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для ОСОБА_2 .
З наявної в матеріалах справи копії особової справи №2017ОD0141 вбачається, що 11.09.2017 року позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Пакистану, втретє звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою №143 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши причиною звернення те, що в Пакистані дуже важке життя для християн.
01.06.2018 року відповідачем прийнято рішення №180-18 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким на підставі вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок ГУ ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника відсутні умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, у зв'язку із чим позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20.06.2018 року ГУ ДМС України в Одеській області на підставі рішення ДМС №180-18 від 01.06.2018 року, на ім'я позивача складено повідомлення №537 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому, зокрема зазначено, що: подана заявником історія переслідування не відповідає критеріям міжнародного захисту та отримана від заявника інформація щодо його переслідування має низку суперечностей, які суттєво вплинули на прийняття рішення за поданою заявою.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у заявника відсутні умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Пакистані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також суд першої інстанції зазначив, що неодноразове звернення позивача є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Позивач підпадає під поняття "мігрант" - особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Тобто, спірне рішення є обґрунтованим, прийнято на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України.
Колегія суддів погоджується з цими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Звертаючись до ГУ ДМС в Одеській області із третьою заявою №143 позивач вказав, що після того, як 10.11.2014 року одного християнина в Пакистані було спалено заживо, позивач та його однодумці вийшли на мітинг з протестом для того, щоб народні вбивства єдиновірців припинились. Після мітингу, на нього та його побратимів неодноразово скоювали замахи, та одного дня з невідомого номеру позивачу зателефонували та почали погрожувати; невідома особа повідомила, що знає де живе позивач, хто він і знає, що він був ініціатором протесту проти мусульман. Як зазначив позивач, через декілька днів, його майже до смерті побила група людей - мусульман.
Як вбачається з матеріалів справи, працівником органу міграційної служби заповнено реєстраційний листок на позивача як на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У вказаному реєстраційному листку вказано, що позивач народився в Ісламській республіці Пакистан, провінція Пенджаб, м.Гуджранвала, за національністю - панджабі, за віросповіданням - християнин, канонів релігії дотримується, в Пакистані у нього залишилось проживати п'ятеро родичів.
Також зазначено, що у позивача наявний національний паспорт серії НОМЕР_1 та копія паспортного документу з перекладом серії НОМЕР_2 . Датою виїзду за межі останньої країни проживання зазначено жовтень 2015 року, датою перетину кордону України - 25.12.2015 року. Позивач перетнув український кордон таємно на автомобільному транспорті поза пунктом пропуску та без наявності документів. Причиною виїзду з останньої країни проживання позивачем зазначено релігійні причини.
У п.3.8 реєстраційного листка зазначено, що на питання щодо наміру повернутись в країну постійного проживання позивачем надана відповідь: «Так»; у п.4.2 зазначено, що на питання щодо наявності документів, що підтверджують факти переслідування або загрози переслідувань щодо заявника надана відповідь: «Ні».
Окрім того, вказано, що ні позивач, ні його члени родини не перебували в політичних, релігійних, військових або громадських організаціях в країні постійного проживання, та, що він не проходив строкову військову службу, не є військовозобов'язаним.
Разом з цим, відносно позивача 11.09.2017 року проведено анкетування, в результаті чого складено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначено, що позивач з країни постійного проживання виїхав легально, на основі паспортного документу АВ 1561262 та туристичної візи літаком в жовтні 2015 року з м.Лохар (Пакистан) до м.Дубаї (ОАЕ), де перебував 2 години, та звідти прибув до м.Москва (Росія), в якому знаходився протягом 20-25 днів. Також у реєстраційному листку вказано, що 25.12.2015 року позивач нелегально перетнув український кордон в м. Київ, в яке прибув на автомобілі (таксі), а з м. Києва до м. Одеси позивач прибув на автобусі.
У розділі 4 «Причини виїзду з країни постійного проживання», позивачем зазначено, що він мав певні релігійні проблеми, оскільки є християнином, а в Пакистані з 2014-2015 років дуже погане відношення до християн. В Пакистані є закон « 10ВС» або « 10СВ», який трактує, що мусульмани можуть вбивати людей з інших релігій. Окрім того, позивач повідомив, що він був членом церкви, та що коли його церква дізналась про даний інцидент (не вказано який), настоятель церкви зібрав її членів та спонукав до протестів проти мусульманських об'єднань.
З текстом вказаної анкети позивач ознайомлений, заперечень не висловив, що підтверджується його підписом на її останньому аркуші.
27.09.2017 року провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_6 проведено із заявником співбесіду та складено відповідний протокол, під час якої, окрім відомостей, які зазначені під час анкетування, позивач додатково вказав, зокрема, що він перед від'їздом до України щонеділі відвідував церкву Св.Джозефа. Також, позивач під час даної співбесіди повідомив, що він приймав участь у мітингах за наявності проблем, щоби певні райони не заважали (не вказано кому), та щоби держава підтримувала та не чіпала церкву. Як вказав позивач, мітингували вони за адресою: ОСОБА_7 , яка є центром міста. Позивач повідомив, що про необхідність збиратись на мітинг позивач дізнавався з організації, яка була у церкві.
Під час співбесіди 27.09.2017 року позивач повідомив, що саме його батько вирішив питання щодо його виїзду з Пакистану. Позивач також вказав, що певні угрупування напали на нього та приблизно у травні 2014 року побили, у зв'язку із чим позивач відчув загрозу його життю та дійшов висновку про необхідність виїзду з Пакистану. На думку позивача, це були угрупування проти яких він мітингував. Позивач зазначив, що кожні 3 дні йому телефонували й погрожували, вказували не відвідувати мітинги та церкву.
Окрім того, позивач повідомив, що підтримує зв'язок з родичами в Пакистані через Інтернет та востаннє спілкувався з ними два дні тому.
27.09.2017 року провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Димитрієвою Т.І. складено висновок щодо прийняття рішення для оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
27.09.2017 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ №183 про здійснення оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту гр.Пакистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
07.11.2017 року провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_6 проведено із заявником співбесіду та складено відповідний додатковий протокол. Під час вказаної співбесіди 07.11.2017 року позивач повідомив, що лише одного разу брав участь у мітингу, який відбувся приблизно у грудні 2014 року та про який йому було повідомлено секретарем храму засобом телефонного зв'язку. Датою останньої фізичної погрози позивач зазначив період травень-червень 2015 року.
Окрім того під час даної співбесіди позивач повідомив, що ні його членам сім'ї, ні близьким родичам, які проживають в Пакистані, - не погрожують.
27.11.2017 року, згідно з ч.8 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наказом ГУ ДМС в Одеській області №225 продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Пакистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Димитрієвою Т.І. 26.12.2017 року проведено із заявником співбесіду та складено відповідний додатковий протокол. Під час даної співбесіди позивачем, окрім раніше вказаного повідомлено, що в січні 2017 року позивач звертався в посольство Ісламської Республіки Пакистан у м.Києві для отримання паспорту. Підставою приховання вказаного факту під час повторного звернення до територіального органу ДМС 11.09.2017 року, позивач вказав те, що через відсутність посла Пакистану, паспортний документ було отримано лише в листопаді 2017 року. Окрім того позивач вказав, що звернувся в посольство для отримання паспорту, оскільки працівники територіального органу постійно про нього запитували.
Також, позивач повідомив, що планує одружитися на території України.
З протоколом позивач ознайомлений 26.12.2017 року.
05.01.2018 року та 07.02.2018 року громадянин Пакистану ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_8 звернулися до заступника начальника управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області із заявами, в яких просили надати згоду на укладення їх шлюбу.
26.01.2018 року провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_6 проведено із заявником співбесіду та складено відповідний додатковий протокол. Під час даної співбесіди позивачем, окрім раніше вказаного повідомлено, що у нього є дівчина на території України, яка разом із ним проживає в орендованій ними квартирі. Також позивач пояснив, що після прибуття до України, він протягом 25 днів проживав в готелі у м.Києві та лише коли у нього закінчились гроші на оплату за проживання в готелі, він переїхав до м.Одеси. Разом з цим, щодо періоду перебування в м.Москва (Російська Федерація), під час співбесіди 26.01.2018 року позивач повідомив, що проживав там більше місяця. Окрім того, позивач повідомив, що про те, що перетин кордону між Російською Федерацією та Україною є нелегальним, йому стало відомо лише тоді, коли йому повідомили про необхідність його перетину пішки.
Під час співбесіди 26.01.2018 року позивач також повідомив, що у Пакистані порушуються права його близьких, а саме, що в коледжі його брату повідомили, що вчитель не буде проводити лекцію поки його брат її не покине, оскільки він є християнином. Також позивач зазначив, що найбільша кількість християн проживає в таких містах Пакистану як м.Лохар та м.Карачі.
Відсутність альтернативи внутрішнього переміщення позивач пояснив лише тим, що Пакистан є мусульманською країною та що від переїзду нічого не зміниться.
07.02.2018 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Осадчим М.В. проведено із заявником співбесіду та складено відповідний додатковий протокол. Під час даної співбесіди позивачем, окрім раніше вказаного повідомлено дату та місце знайомства з нареченою, інформацію про її родичів та інші обставини щодо їх майбутнього одруження.
Окрім того, 07.02.2018 року головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Бабич К.І. проведено із ОСОБА_8 співбесіду та складено відповідний протокол. Вказана особа зазначила ідентичні повідомленим позивачем дані щодо її та ОСОБА_1 знайомства. Додатково ОСОБА_8 повідомила на питання щодо планів виїзду з нареченим закордон, що вони (вона та позивач) планують в подальшому поїхати до м.Гохара в Пакистані на Батьківщину для того, щоб погостювати у рідних позивача, оскільки їх запрошували батьки позивача.
ГУ ДМС в Одеській області направленні запити для здійснення перевірки щодо наявності або відсутності інформації, яка перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні відносно позивача.
26.04.2018 року, розглянувши заяву та особову справу №20170D0141 позивача, на підставі всебічного вивчення наявних матеріалів, заяви, анкетування та чотирьох протоколів співбесід, а також інформації по країні громадянської належності, провідним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначено, що проведеним аналізом матеріалів особової справи встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та вказано на наявність підстав для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, у висновку зазначено, зокрема, наступне.
Щодо інформації про заявника вказано, що позивач тричі звертався із заявою до територіального органу ДМС. В третій заяві про звернення за захистом від 11.09.2017 року заявник не зазначив нововиявлених обставин у контексті п.3 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також, як вказано у висновку, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту, як в країні громадянської належності, так і поза її межами.
Стосовно інформації щодо виїзду заявника з країни громадянської належності зазначено, що в жовтні 2015 року шукач захисту виїхав маршрутним таксі з м. Гуджранвала (Пакистан) до м. Лохар (Пакистан), звідки вилетів авіарейсом Лохар (Пакистан) - Дубаї (ОАЕ) - Москва (Російська Федерація), державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу гр. Пакистану та оформленої візи до Російської Федерації. В м. Дубаї (ОАЕ) особа знаходилася протягом 2 годин. На території Російської Федерації заявник знаходився легально на підставі туристичної візи протягом 25 днів.
Державний кордон України шукач захисту перетнув 25.12.2015 року, нелегально, автотранспортом поза пункту пропуску. Звернення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбувалося постійно із зволіканням, вперше 19.02.2016 року, друге 11.08.2016 року, втретє шукач захисту звернувся 11.09.2017 року. За порушення правил перебування іноземних громадян на території України, при кожному зверненні особа притягувалась до адміністративної відповідальності, були складені протокол та постанова про адміністративне правопорушення, передбачені ст.203 КУпАП.
Що стосується звернення за міжнародним захистом та унеможливлення добровільного повернення до Пакистану, у висновку зазначається, що серед причин звернення за міжнародним захистом заявник називає неможливість свого повернення до Пакистану через ймовірні релігійні переслідування та погроз на його адресу, які надходили від невідомих осіб, через його участь у мітингах, які були організовані проти мусульман на підтримку християн Пакистану. Шукач захисту стверджує, що наразі він не може повернутися на Батьківщину через побоювання за власне життя і безпеку на території країни громадянської належності у зв'язку з вищезазначеною обставиною. За матеріалами особової справи встановлено, що після виїзду особи з країни громадянської належності в Пакистані (м. Сіалкот) залишились проживати його близькі родичі, а саме: батько, матір, брат та дві сестри. Заявником було надано інформацію, щодо відсутності переслідування його близьких та родичів, які залишилися проживати на території Пакистану.
Відносно аналізу правдоподібності наданої заявником інформації у висновку зазначається, що інформація щодо громадянства та віросповідання (християнство) підтверджується документально.
В частині аналізу правдоподібності наданої заявником інформації стосовно ймовірних переслідувань з боку мусульман на релігійній основі як причини виїзду заявника за межі країни громадянської належності, у висновку вказується, що під час проведення анкетування та протоколів співбесід, заявник зазначив, що наразі не має наміру повертатися до Пакистану через загрозу зазнати переслідувань через релігійну належність до християн. З матеріалів особової справи спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення протоколів співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території країни громадянської належності. Зі слів шукача захисту на території Батьківщині він був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля за релігійним переконаннями, через належність до християн, а саме, що він зазнавав фізичної розправи з боку мусульман.
Ані шукач захисту, ані його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних релігійних, військових або громадських організацій на території країни громадянської належності. Також, за матеріалами особової справи шукача захисту відсутня інформація стосовно можливих в нього проблем з представниками органів державної влади країни громадянської належності.
Під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту заявив, що на території країни громадянської належності він зазнавав релігійних переслідувань. Під час проведення протоколу співбесіди від 27.09.2017 року ним було вказано, що у Пакистані заявник зазнавав дискримінацію з боку мусульманського населення через його належність до християн, а саме через його участь у мітингу, який був організований в підтримку християн Пакистану. Внаслідок подальших погроз від представників вищезазначеного угрупування, батьками шукача захисту було прийнято рішення стосовно необхідності виїзду заявника за межі країни громадянської належності.
Твердження заявника з приводу можливого переслідування у випадку повернення до країни громадянської належності містять низку значних розбіжностей та суперечностей, які шукач захисту не зміг належним чином пояснити та обґрунтувати, що суттєво знижує рівень довіри до заяви особи та свідчить про зловживання з боку заявника процедурою набуття міжнародного захисту.
Як зазначено у висновку від 26.04.2018 року, аналізуючи твердження заявника, за матеріалами його особової справи, встановлено розбіжність наданої інформації, а саме:
- під час проведення протоколу співбесіди від 27.09.2017 року заявник повідомив, що протест, в якому він приймав участь проти мусульман відбувся в грудні 2014 року, тим самим підтвердивши, що погрози фізичної розправи, щодо участі в зазначеному мітингу на адресу заявника почали надходити вже в травні 2014 року, тобто за півроку до проведення такого мітингу;
- під час проведення додаткового протоколу співбесіди від 07.11.2017 року, спершу заявник повідомив, що остання погроза життю надходила в жовтні 2015 року, а надалі повідомив, що остання погроза надходила в травні 2015 року. При цьому, на запитання щодо надання заявником суперечливої інформації, він зазначив, що плутається в датах та часі подій. Крім того, під час проведення співбесіди заявник повідомив, що у зв'язку з участю в мітингах, він зазнавав фізичної розправи, після чого родина рекомендувала залишити територію Пакистану. Надалі заявник зазначив, що під час зустрічі на вулиці, фізичного насилля не зазнавав та отримав усне попередження не брати участь у мітингах, після чого повернувся до дому. На запитання, як він може пояснити розбіжність наданої інформації, повідомив, що не зрозумів питання;
- згодом під час проведення додаткового протоколу співбесіди від 07.11.2017 року, шукачем захисту було надано інформацію, що перші погрози почалися вже через 5 днів після зазначеного мітингу через телефонні дзвінки та через декілька тижнів почали надходити усні погрози на адресу заявника щодо припинення відвідування церкви, участі у мітингах, оскільки у разі недотримання цього, - відбуватиметься фізична розправа. Однак, позивач свідомо продовжував відвідувати християнську церкву та висловлювати власну думку, навіть після попередження погрози фізичної розправи. В свою чергу, шукачем захисту не було надано доказів стосовно погроз на його адресу;
- під час проведення анкетування від 13.09.2017 року, заявником було зазначено, що він активно приймав участь у протестах проти мусульман Пакистану, проте згодом, заявником була надана інформація, що участь в даних протестах він не приймав;
- із документів наданих до територіального підрозділу ДМС, в якості підтвердження власного переслідування, шукач захисту надав копії листів з перекладом Католицької церкви Святого Йозефа, де вказано, що заявник належить до католицької спільноти вищезазначеного церковного приходу та є активним членом церкви. Територіальним підрозділом прийнято дані листи та зроблено висновок, що вищезазначена церква є діючою, функціонує належним чином та займає певну позицію на території Пакистану. Із наданих листів вбачається, що в них немає жодного висловлення про ймовірне переслідування заявника на території Пакистану;
- на запитання, чому перебуваючи легально на території Росії протягом 25 днів на основі дозволу компетентних органів, заявник не звернувся до міграційних структур Росії у м. Москві з метою легалізації, заявник спочатку повідомив, що не володів інформацією про існування міграційних служб, а надалі повідомив, що не мав на меті залишитися на території Росії через домовленість зі своїм посередником, який мусив допомогти заявникові потрапити на територію України легальним шляхом за допомогою української візи;
- заявник повідомив, що у разі повернення на Батьківщину його може очікувати смерть, дискримінація, переслідування або смертна кара, через його належність до християн. Зі слів шукача захисту, батьки заявника рекомендують не повертатися до Пакистану через ймовірне переслідування. Під час проведення процедури співбесіди від 27.09.2017 року заявник повідомив, що батьки з самого народження сповідують християнство та що сім'я заявника не змінювала місце проживання, та наразі вони перебувають за колишньою адресою проживання в Пакистані, провінції Пенджаб та за цей час не зазнавали фізичного насилля. Про нормальне фінансове становище та ставлення до християн на території Пакистану свідчить факт, що батько працює на фабриці, яка займається виготовленням футбольних м'ячів, матір домогосподарка, брат та сестра навчаються. Зі слів заявника, близькі родичі не планують переїжджати до України;
- під час першого звернення заявника до територіального підрозділу ДМС в анкеті заявник повідомив, що основною причиною виїзду з країни громадянської належності стало порушення закону «№95С», а під час третього звернення, заявник робить посилання на закон « 10ВС», який нібито дозволяє мусульманам вбивати людей іншого віросповідання. На прохання пояснити дані розбіжності в законах, особа вказала, що він не розуміє закони;
- в заяві від 11.09.2017 року заявник вказав, що після мітингу, який відбувся у підтримку християн та проти мусульман, на адресу заявника надійшов телефонний дзвінок з погрозою смертної розправи. Також він зазначив, що через декілька днів після дзвінка зазнав фізичного насилля з боку мусульманського об'єднання. Згодом, під час проведення протоколу співбесіди заявник не зміг чітко повідомити хто саме був нападником та лише припустив, що це можуть бути мусульманські об'єднання; в свою чергу, під час проведення додаткового протоколу співбесіди, заявник зазначив, що не знає, хто саме йому погрожував та повідомив, що це була невідома група;
- під час проведення додаткового протоколу співбесіди від 07.11.2017 року, заявник повідомив, що у вищезазначеному мітингу приймало участь 200 осіб та декого з мітингувальників він знає. В заяві від 11.09.2017 року заявником було зазначено, що на його адресу та адреси його однодумців неодноразово здійснювалися замахи на життя. На запитання, чи були переслідування з боку мусульман до інших учасників акції протесту, заявник надав суперечливу інформацію, а саме повідомив, що не знає чи зазнавали переслідування інші учасники протесту.
Як зазначено у висновку від 26.04.2018 року, розглядаючи надані усі можливі факти, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів, слід зазначити, що в заяві про звернення за захистом від 11.09.2017 року заявник не надав нововиявлених обставин свого переслідування на території Батьківщини, яка б була відмінна від історії, за якої йому 19.02.2016 року та 29.08.2016 року було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні.
Під час проведення анкетування від 13.09.2017 року, заявник повідомив, що його паспортний документ було вилучено посередником під час його перебування на території Російської Федерації та зі слів заявника, зазначений документ повинні були повернути після перетину кордону України. Як повідомив заявник, надалі він не мав зв'язку ані зі своїм агентом, ані з людиною, яка повинна була передати йому паспортний документ на території України. Згодом зв'язок обірвався, через викрадення мобільного телефону шукача захисту.
Згодом, у січні 2017 року заявником було отримано новий паспортний документ громадянина Пакистану, виданий Посольством Ісламської республіки Пакистан у м.Києві терміном дії до 18.01.2022 року, який він надав до територіального підрозділу ДМС лише у грудні 2017 року.
Тобто, під час третього звернення заявника до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту 11.09.2017 року, заявником було приховано факт отримання нового паспортного документу громадянина Пакистану, пояснюючи це тим, що він не знав чи слід йому надавати зазначену інформацію. Крім цього, одразу після надання документу заявник почав цікавитися фактом одруження з громадянкою України, що свідчить про особисті наміри з легалізації в Україні.
Як вказано у висновку від 26.04.2018 року, зазначений елемент отримання паспортного документу свідчить про те, що заявник продовжує користуватися захистом регіону походження, має бажання та можливість користуватися подібним захистом, не має обґрунтованих причин для відмови у користуванні подібним захистом. Зазначене свідчить про відсутність обґрунтованих загроз для життя чи свободи заявника у випадку його повернення до регіону проживання та додатково підтверджує відсутність будь-яких зобов'язань особи перед власною державою.
Вказані обставини, як зазначено у висновку, вказують на зловживання з боку заявника процедурою набуття міжнародного захисту, введення в оману співробітників органу міграційної служби, надання неправдоподібної інформації стосовно обставин наявності у нього паспортних документів, що суттєво знижує рівень довіри до заяви шукача захисту в цілому.
З зазначеного, вбачається, що звернення заявника до територіального підрозділу ДМС обумовлене не потребою в міжнародному захисті, а бажанням легалізуватися на території України задля спільного проживання та документального оформлення зв'язків зі своєю цивільною дружиною, з якою їх пов'язує спільний побут, на що прямо вказує заявник під час проведення з ним протоколу співбесіди.
Окрім того, у висновку від 26.04.2018 року вказано, що заявник приховав той факт, що одразу після потрапляння до України він зробив спробу нелегального переправлення до Європейських країн, що вказує на відсутність потреби у міжнародному захисті в Україні, а саме в березні 2016 року ГУ ДМС в Одеській області отримано інформацію від Західного регіонального управління Чернівецького прикордонного загону Державної прикордонної служби України стосовно затримання іноземця 03.03.2016 року, під час спроби незаконного перетину українсько-румунського кордону.
У висновку від 26.04.2018 року вказано, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення особи за захистом, причину виїзду заявника з Пакистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Разом з цим, у висновку зазначається, що можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні.
В частині аналізу альтернативи внутрішнього переміщення у висновку вказано, що ІКП підтверджується, що наразі в Пакистані не відслідковуються ознаки масового утискання християн. Наявною ІКП спостерігаються тенденції до поліпшення загальної ситуації в країні та налагодження відносин між християнами та мусульманами задля подальшого відновлення миру на території Пакистану.
Враховуючи необґрунтованість історії переслідування заявника та відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, у висновку зазначено, що заявник має усі можливості для повернення до країни громадянської належності. В Пакистані проживає від 2,05 до 2,09 мільйонів християн, при цьому близько 90% християн проживають в провінції Пенджаб, де саме наразі і проживає родина заявника.
Таким чином, як зазначено у висновку від 26.04.2018 року, проведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту вбачається можливість повернення заявника до рідного м. Сіалкот. Разом з тим, допускається можливість використання альтернативи внутрішнього переміщення у випадку виникнення подібної необхідності.
Окрім того, в частині аналізу перебування в третій безпечній країні, у висновку зазначено, що після виїзду з Пакистану заявник легально перебував на території Російської Федерації, де не приймав спроб звернення за міжнародним захистом, через особисті міркування, обумовлені подальшим виїздом на територію України.
Територіальним підрозділом ДМС вбачається, що перебування заявника на території Російської Федерації, яка приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, присутність доступу до мережі інтернет, створювала можливість для звернення заявника за міжнародним захистом на території цієї країни. Водночас, як вказано у висновку, відсутність звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, подальший нелегальний виїзд заявника до України був обумовлений лише рішенням для подальшого проживання на території України та свідчить про зловживання з боку заявника встановленою процедурою набуття міжнародного захисту.
Щодо аналізу положень щодо виключення, у висновку вказано, що проведеним аналізом особової справи можливо встановити, що особа не потрапляє під категорію виключення згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність інформації щодо його причетності до вчинення злочину проти миру або особо тяжкого злочину, вчиненні дій, які суперечать меті та принципам ООН тощо. Заявник також не був визнаний біженцем в іншій країні.
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
01.06.2018 року відповідачем прийнято рішення №180-18 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким на підставі вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок ГУ ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника відсутні умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, у зв'язку із чим позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20.06.2018 року ГУ ДМС України в Одеській області на підставі рішення ДМС №180-18 від 01.06.2018 року, на ім'я позивача складено повідомлення №537 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому, зокрема зазначено, що: подана заявником історія переслідування не відповідає критеріям міжнародного захисту та отримана від заявника інформація щодо його переслідування має низку суперечностей, які суттєво вплинули на прийняття рішення за поданою заявою.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Отже, особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до п.п.45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця
Поняття "побоювання стати жертвою переслідувань" - складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Слід зазначити, що вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме, не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності; не надано ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування позивача на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Пакистану; до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Звертаючись із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту перший та другий раз, позивач, називає причинами виїзду з країни походження побоювання стати жертвою переслідування як активного члена християнської громади. Правова оцінка зазначеним обставинам була надана в постановах Одеського окружного адміністративного суду від 12.05.2016 року у справі №815/1544/16 та від 16.12.2016 року у справі №815/4581/16, які набрали законної сили та якими позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні.
При третьому зверненні до ДМС позивачем не наведено нових обґрунтовань переслідування або побоювання стати жертвою насилля у разі повернення на Батьківщину.
Також позивач не надав ані відповідачу, ані суду доказів того, що стосовно нього було застосовано фізичне насилля чи погрози за ознаками приналежності до християнського віросповідання.
В якості доказу, позивач посилається на довідку, яка видана католицькою церквою Святого Йозефа від 01.12.2016 року про те, що позивач є християнином та належить до католицької спільноти церковного приходу, однак колегія суддів не приймає цю довідку до уваги, оскільки оцінку вказаній довідці вже було надано у постанові суду від 16.12.2016 року по справі №815/4561/16, яка набрала законної сили 01.03.2017 року та в якій зазначено, що вказана довідка не є доказом того, що позивач зазнавав переслідувань чи утисків за релігійними ознаками.
Разом з цим, під час першого та другого звернення, так і під час третього звернення причинами звернення до міграційної служби позивач зазначає те, що хоче легально знаходитись на території України. Отже, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації на території України, його твердження щодо існування небезпеки, яка йому загрожує, у разі повернення до Пакистану, є безпідставними.
Також, під час співбесіди 07.02.2018 року із нареченою (дівчиною) позивача - ОСОБА_8 , вказана особа повідомила на питання щодо планів виїзду з нареченим закордон, що вони (вона та позивач) планують в подальшому поїхати до м.Гохара в Пакистані на Батьківщину для того, щоб погостювати у рідних позивача, оскільки їх запрошували батьки позивача.
З наведеного вбачається, що звернення заявника до територіального підрозділу ДМС обумовлене не потребою в міжнародному захисті, а бажанням легалізуватися на території України задля спільного проживання та документального оформлення зв'язків зі своєю цивільною дружиною, з якою їх пов'язує спільний побут, на що прямо вказував позивач під час проведення з ним протоколу співбесіди.
Також наведене свідчить про те, що твердження позивача щодо існування небезпеки, яка йому загрожує, у разі повернення до Пакистану, є безпідставними.
Отже, докази, що можуть підтвердити реальні побоювання позивача за власне життя, у разі повернення до країни громадянської належності - Пакистану, як і докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ДМС України та її територіального підрозділу при розгляді третьої заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вже зазначалось вище, позивач прибув в Україну наприкінці грудня 2015 року, однак вперше із з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся до органу міграційної служби лише 19.02.2016 року.
В той же час, після набрання рішенням у справі №815/1544/16 законної сили, позивач вдруге звернувся 11.08.2016 року, а втретє, після набрання рішенням у справі №815/4581/16 законної сили, позивач звернувся лише 11.09.2017 року.
При цьому жодного нового доказу та доводу на підтвердження обґрунтованості звернення до органу міграційної служби позивачем не надано та не наведено.
Таким чином, позивач порушив вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Факт досить тривалого зволікання із першим, другим та третім зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою в постанові від 14.03.2018 року у справі №820/1502/17.
Так, Верховний суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Отже, враховуючи те, що дата першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, можна дійти висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Також слід звертає увагу на те, що позивач зазначав, що він ніколи не брав участь в діяльності політичних партій та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи до соціальної групи.
Під час співбесід, які відбувались при розгляді усіх трьох звернень позивача, позивач повідомив, що його родичів, які залишились проживати в Пакистані, провінції Пенджаб, ніхто не переслідує. Вказані обставини також були підтверджені позивачем під час судового засідання 28.11.2018 року.
Позивач також повідомив, що його брат та сестра навчаються, а батько працює в Пакистані.
Також, під час проведення анкетування від 14.03.2016 року, позивачу було запропоновано розповісти про можливі інциденти із застосуванням фізичного насильства відносно нього на території Пакистану. Разом з тим, позивач повідомив, що будь-яких подій з ним не траплялось, були погрози через віросповідання, приклади яких він назвати не зміг, що підтверджується протоколом анкетування від 09.02.2016 року.
В свою чергу, при другому та третьому зверненні позивач вже повідомляє, що через участь в мітингу він отримував погрози від мусульман.
В матеріалах особової справи позивача міститься фотографія, на якій він зображений на мітингу з плакатом в руках та надписом на ньому «Не потрібно насилля», однак з боку позивача ані відповідачу, ані до суду так і не було надано жодного підтвердження того, що дана фотографія була зроблена саме на мітингу в Пакистані, щодо захисту прав християн та у період, про який зазначав позивач.
Тобто, вказана фотографія не може бути належним доказом участі позивача у мітингу (протесті), про який він зазначав, як на підставу наявності побоювань за своє життя.
Крім того, позивачем до міграційної служби було неодноразово надано суперечливі дані, зокрема, щодо наступного:
- під час співбесіди 27.09.2017 року позивач повідомив, що він приймав участь у мітингах, за наявності проблем, щоб певні райони, не заважали (не вказано кому) та щоб держава підтримувала, не чіпали церкву, в той час як судовому засіданні 28.11.2018 року та під час співбесіди 07.11.2017 року вказав, що брав участь у мітингу лише 1 раз у 2014 році;
- під час співбесіди 07.11.2017 року позивач на початку співбесіди зазначає, що останньою погрозою, яка лунала на його адресу була усна погроза, в той же час в кінці співбесіди, позивач зазначає, що останньою погрозою була фізична погроза;
- при першому та другому зверненні за захистом, позивач повідомляв, що перебував у м.Москві 20-25 днів, поряд з цим, щодо періоду перебування в м.Москва (Російська Федерація), під час співбесіди 26.01.2018 року позивач повідомив, що проживав там більше місяця;
- під час проведення додаткового протоколу співбесіди від 07.11.2017 року позивач зазначає, що на нього неодноразово здійснювалися замахи на життя, водночас, під час інших співбесід, вказує, що побиття відбулось всього лише один раз та, що усі інші погрози були усними;
- підставами щодо не звернення за захистом на території Російської Федерації позивач зазначає, то не володіння інформацією про існування міграційних служб, то відсутність мети залишитися на території Росії через домовленість зі своїм посередником;
- під час співбесіди 27.09.2017 року позивач вказує, що його було побито в травні 2014 року, водночас під час співбесіди 07.01.2017 року позивач вказує, що побиття відбулось в травні-червні 2015 року, після його участі у мітингу. В той же час, як вказує позивач, мітинг відбувся то у листопаді, то у грудні 2014 року.
За таких підстав, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказані суперечності в даних, наданих позивачем про обставини, які слугували підставою для звернення за міжнародним захистом є свідченням зловживання з боку позивача.
Отже, наведене підтверджує доводи відповідача, що твердження заявника з приводу можливого переслідування у випадку повернення до країни громадянської належності містять низку значних розбіжностей та суперечностей, які шукач захисту не зміг належним чином пояснити та обґрунтувати, що суттєво знижує рівень довіри до заяви особи та свідчить про зловживання з боку заявника процедурою набуття міжнародного захисту.
Крім того, під час третього звернення заявника до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту 11.09.2017 року, заявником було приховано факт отримання нового паспортного документу громадянина Пакистану, пояснюючи це тим, що він не знав чи слід йому надавати зазначену інформацію.
Факт отримання паспортного документу свідчить про те, що заявник продовжує користуватися захистом регіону походження, має бажання та можливість користуватися подібним захистом, не має обґрунтованих причин для відмови у користуванні подібним захистом. Зазначене свідчить про відсутність обґрунтованих загроз для життя чи свободи заявника у випадку його повернення до регіону проживання та додатково підтверджує відсутність будь-яких зобов'язань особи перед власною державою.
Окрім того, позивач приховав той факт, що одразу після потрапляння до України він зробив спробу нелегального переправлення до Європейських країн, що вказує на відсутність потреби у міжнародному захисті в Україні, а саме в березні 2016 року ГУ ДМС в Одеській області отримано інформацію від Західного регіонального управління Чернівецького прикордонного загону Державної прикордонної служби України стосовно затримання іноземця (позивача) 03.03.2016 року, під час спроби незаконного перетину українсько-румунського кордону.
Аналізуючи інформацію по країні походження позивача, було встановлено, що Ісламська Республіка Пакистан - це держава Південної Азії, яка виникла в 1947 році в результаті розділу території Британської Індії, межує з Індією, КНР, Афганістаном та Іраном. Є учасником міжнародних організацій: ООН, Співдружність Націй, ВТО, Шанхайська організація співробітництва та членом країн, що розвиваються "Групи 77". Пакистан - федеративна республіка змішаного типу, що складається із 4 провінцій (Пенджаб, Сінд, Хайбер-Пахтунхва та Белуджистан).
Етнічний склад населення: пенджабці, пуштуни, сіндхи, сар'яки, мухаджири, белуджи та інші. Відповідно до конституції Пакистану, національною мовою республіки є урду. Допускається застосування англійської мови як офіційної. Пакистан - шоста по кількості населення країна світу і друга по чисельності мусульманського населення після Індонезії. 96% населення є мусульманами, в тому числі 91% - суніти, и 5% - шиїти. Державною релігією є іслам сунітського толку. До конфесійного складу відносяться: мусульмани, індуїсти, християни, ахмаді, сікхи, парси, буддисти, іудеї, бахаї та аміністи.
В Пакистані не відбувається жодних військових, політичних конфліктів, а також значних конфліктів на релігійному, національному чи мовному підґрунті, політична і економічна ситуації є стабільними.
Відносно додаткової форми захисту можна зазначити, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Пакистані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що він змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись.
Згідно з п.п.99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Позивач не навів достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Пакистані. Надана ним інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, належних документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надано, не доведено жодного суттєвого факту заяви. Позивачем не надано переконливих доказів щодо ймовірної небезпеки, яка може очікувати на нього в разі повернення на батьківщину.
Також, позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через ймовірні індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Крім того, у відповідності до абз.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
З пояснень позивача вбачається, що до прибуття в Україну, він протягом близько 25 днів перебував на території Російської Федерації, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.
Крім цього, наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підтверджується постановами Верховного суду від 26.09.2018 року по справі №815/6623/15, від 02.10.2018 року по справі №826/880/17, від 18.10.2018 року по справі №826/16199/18.
Таким чином, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на батьківщині позивач мав звернутись за захистом на території Російської Федерації, приймаючи до уваги той факт, що він потрапив до вказаної країни легально.
Разом з цим, в матеріалах особової справи позивач не навів обґрунтованих мотивів неможливості переїзду у іншу частину Пакистану, не пояснив, чому звернувся з заявою про захист саме у територіальний орган ДМС в Одеській області, а не безпосередньо у м. Києві, в який він прибув, та в якому, як вказує позивач, він перебував близько місяця, доки у нього не закінчились гроші.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що звернення позивача є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант", у зв'язку із чим позивача, згідно з п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Враховуючи наведене, колегія суддів робить висновок, що спірне рішення ДМС від 01.06.2018 року №180-18, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу громадянина Пакистану ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено та підписано 24 травня 2019 року.
Головуючий суддя Кравченко К.В.
Судді Джабурія О.В. Вербицька Н. В.