22 травня 2019 року м. ПолтаваСправа № 440/1011/19
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Головка А.Б., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
21 березня 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про визнання протиправними та скасування рішень про відмову у поновленні пенсії № 118 від 22.10.2018 та №2 від 10.01.2019, визнання бездіяльності щодо не поновлення пенсії протиправною та зобов'язання провести поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 шляхом призначення відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
В обґрунтування своїх вимог зазначила, що у 1997 році виїхала на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, внаслідок чого з 1997 року їй припинено нарахування і виплату пенсії. Вважає, що припинення нарахування та виплату пенсії, у зв'язку із чим, що вона проживає в іншій країні є грубим порушенням її конституційних прав. Зазначила, що діюче пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав клопотання про розгляд справи без його участі, відповідно до якого підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити.
Відповідач подав відзив на позов, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку із тим, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Оскільки питання у сфері соціального забезпечення між Урядом України та Урядом Держави Ізраїль на законодавчому рівні не врегульоване, немає законних підстав на призначення пенсії позивачу згідно вимог законодавства України. Прохальна частина відзиву містить клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача /а.с. 236-239, т.1/.
Відповідно до приписів частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Враховуючи положення пункту 10 частини 1 статті 4, частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішив розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
З огляду на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, а також зважаючи на неприбуття учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, та відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд вирішив розглядати справу в порядку письмового провадження.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач є громадянкою України /а.с. 43, т.1/.
29.06.1994 позивачу призначена пенсія за віком /а.с. 62, т.1/.
11.11.1997 позивач виїхала на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, у зв'язку із чим з 1997 року виплату пенсії за віком позивачу припинено.
Уповноважений представник ОСОБА_1 неодноразово звертався до Полтавського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області із заявами про поновлення нарахування та виплату раніше призначеної пенсії, починаючи із 11.05.1998 /а.с. 39-40, 141-145, 151-153, т.1/.
Кременчуцьке об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області відмовлено у поновленні виплати пенсії рішеннями від 22.10.2018 № 118 та від 10.01.2019 №2 /а.с. 146-149, 155-157 т.1/.
Не погоджуючись із вказаними рішеннями, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи оцінку правовідносинам, що склалися, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:
1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції до 7 жовтня 2009 року), виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно ст.51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції до 7 жовтня 2009 року), у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Однак, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 року № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України.
Відповідно до п.3.3 Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 вказаними нормами Закону (статті 51) конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У Рішенні Конституційним Судом зазначено, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно вад того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Частиною другою статті 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Представником відповідача не надано суду доказів припинення або виходу з громадянства України позивачем.
Таким чином, позивач, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
Крім цього, у рішенні у справі "Пічкур проти України" (Заява № 10441/06), яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, Європейський суд з прав людини зазначив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивачу неправомірно відмовлено у поновленні пенсії, оскільки Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" після набрання чинності рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року не передбачено таких підстав для відмови у поновленні пенсії, як проживання за кордоном, зокрема, в Ізраїлі та відсутність міждержавного договору щодо пенсійного забезпечення між Україною та Ізраїлем.
Проте наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності щодо захисту свого права. Отже, з дня припинення виплати пенсії позивач дізнався про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.
Відповідно до частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно із частиною 2 статті 122 Кодексу для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
До суду із цим позовом позивач звернувся 15.03.2019 (дата штампу на конверті та відповідно до відомостей з сайту відстежень відправлень), обставини пропуску строку звернення до суду не наведені представником позивача.
Відповідно до частини 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Отже, позов підлягає задоволенню із 15.09.2018, а вимоги за період із 07.10.2009 по 14.09.2018 слід залишити без розгляду.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 08 грудня 2015 року (справи №№ 21-5440а15, 21-5653а15) та від 08.06.2016 (справа № 505/2135/14-а).
При цьому, суд наголошує про відсутність підстав для задоволення вимог стосовно визнання бездіяльності щодо не поновлення пенсії протиправною, виходячи з наступного.
Суд зазначає, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 13.06.2017 у справі № 21-1393а17.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Вирішуючи спір, суд повинен визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
В той же час наведені позивачем доводи та зібрані у справі докази не дають підстав вважати, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка привела до порушення прав, свобод чи інтересів позивача у спірних правовідносинах, оскільки по суті позивач не погоджується із відмовами відповідача у поновленні виплати пенсії, викладеними у рішеннях від 22.10.2018 № 118 та від 10.01.2019 №2 /а.с. 146-149, 155-157 т.1/.
Тобто у даному випадку не мала місце бездіяльність відповідача, а натомість мало місце прийняття вказаних рішень, з якими позивач і не згоден та оскаржує.
Таким чином, належним способом захисту порушеного права позивача буде зокрема визнання протиправними та скасування рішень від 22.10.2018 № 118 та від 10.01.2019 №2.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання провести поновлення та виплату пенсії за віком у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, суд зазначає наступне.
Суд звертає увагу на те, що права позивача в частині нарахування та виплати пенсії у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, на час розгляду даної справи не порушені, оскільки нарахування пенсії не проведено, а суд не може під час прийняття рішення вирішувати питання щодо правовідносин, які можливо будуть мати місце в майбутньому.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про зобов'язання вчинити певні дії підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи те, що позивачем ОСОБА_1 при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп. і суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кременчуцького ОУПФУ Полтавської області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 352 грн. 40 коп.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. Велика набережна, 9, м. Кременчук, Полтавська область, 39630, ідентифікаційний код 40367050) про визнання протиправним та скасування рішення, визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати рішення Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області від 22.10.2018 № 118 та від 10.01.2019 №2.
Зобов'язати Кременчуцьке об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області поновити нарахування та виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 з 15 вересня 2018 року.
Позовні вимоги в частині поновлення нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року по 14 вересня 2018 року залишити без розгляду.
В іншій частині у задоволенні позову відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. Велика набережна, 9, м. Кременчук, Полтавська область, 39630, ідентифікаційний код 40367050) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати за сплату судового збору в розмірі 352 грн. 40 коп (триста п'ятдесят дві гривні сорок копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя А.Б. Головко