м. Вінниця
15 травня 2019 р. Справа № 120/954/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Сала П.І.,
за участю
секретаря судового засідання Кулика В.В.,
представника позивача ОСОБА_1 .,
представника відповідача Лозінської І.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_2
до: Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області
про: визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),
20.03.2019 до суду надійшла позовна заява за підписом адвоката Опанасюка П.П., подана від імені та в інтересах позивача ОСОБА_2 , про визнання протиправною та скасування вимоги Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області № Ф-122479-52 від 08.11.2018 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску (далі - ЄСВ) в сумі 15819,54 грн.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що в лютому 2019 року позивач отримав постанову Жмеринського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області про відкриття виконавчого провадження ВП № 58295466, після чого дізнався про вимогу відповідача № Ф-122775 від 08.11.2018 про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ в сумі 15819,54 грн. Таку вимогу позивач вважає незаконною і зазначає, що з 16.05.2008 по теперішній час підприємницькою діяльністю не займається та доходу від цієї діяльності не отримує. Окрім того, він є найманим працівником в межах трудового договору, укладеного з Виробничим підрозділом «Вагонна дільниця станції Жмеринка» Філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська Залізниця», яка виступає його роботодавцем. Отже, позивач отримує заробітну плату за постійним місцем роботи, з якої роботодавець утримує та перераховує до бюджету передбачені законом податки та збори, в тому числі ЄСВ. Водночас відповідач здійснив нарахування позивачу ЄСВ як фізичній особі-підприємцю за аналогічний період, протягом якого його роботодавець вже сплатив внесок. Відтак оскаржувана вимога є незаконною, порушує права позивача як застрахованої особи та означає безпідставне стягнення ЄСВ у подвійному розмірі.
Ухвалою суду від 22.03.2019 частково задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову та вирішено зупинити стягнення на підставі оскаржуваної вимоги.
Ухвалою суду від 22.03.2019 року позовну заяву ОСОБА_2 залишено без руху з наданням позивачу строку для усунення недоліків позовної заяви, зокрема подання заяви про поновлення строку звернення до суду з доказами поважності причин його пропуску.
11.04.2019 представником позивача подано клопотання про поновлення строку звернення до адміністративного суду.
Ухвалою суду від 16.04.2019 вказане клопотання задоволено, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Судове засідання у справі призначено на 15.05.2019. Також відповідачу встановлено 15-денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
18.04.2019 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що відповідно до інформаційної системи фіскального органу позивач з 22.11.2005 зареєстрований як фізична особа-підприємець, а з 23.11.2005 є платником ЄСВ. Після внесення відповідних змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року № 2464-VI, як фізична особа-підприємець позивач був зобов'язаний нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок незалежно від суми отриманого доходу (прибутку), в розмірі не менше мінімального страхового внеску. Однак позивач свого обов'язку зі сплати ЄСВ не виконав, внаслідок чого у нього виникла заборгованість (недоїмка) в сумі 15819,54 грн за 2017 рік і три квартали 2018 року. Також відповідач зазначає, що фізичні особи-підприємці є окремими платника ЄСВ, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками. Тому той факт, що позивач має постійне місце праці і роботодавець сплачує за нього ЄСВ, не звільняє позивача, як підприємця, від обов'язку зі сплати внеску. Водночас сплата ЄСВ у такому разі не здійснюється подвійно, адже за фізичну особу-підприємця, яка працює найманим працівником у юридичної особи, внесок сплачує роботодавець.
В судовому засіданні представник позивача повністю підтримав заявлені позовні вимоги та надав пояснення згідно з обґрунтуваннями, наведеними у позовній заяві. Просить суд адміністративний позов задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечила з підстав, зазначених у відзиві. Просить суд в задоволенні позову відмовити.
Заслухавши пояснення сторін та оцінивши докази, які є у справі, суд приходить до переконання, що у задоволенні позову належить відмовити повністю.
Встановлено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач ОСОБА_2 з 22.11.2005 зареєстрований виконавчим комітетом Жмеринської міської ради як фізична особа-підприємець та взятий на податковий облік за № 2073. В період з 22.11.2005 по 27.02.2019 позивач перебував на загальній системі оподаткування за основним видом підприємницької діяльності «тваринництво» (КВЕД: 01.2). 27.02.2019 до Реєстру внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності позивача як фізичної особи-підприємця за власним рішенням (номер запису 21750060003000817).
Крім того, як видно з наданих суду доказів (індивідуальних відомостей про застраховану особу Форми ОК-6, довідок з місця праці, трудової книжки тощо), з 16.05.2008 і дотепер позивач ОСОБА_2 працює слюсарем з ремонту рухомого складу 5-го розряду Виробничого підрозділу «Вагонна дільниця станції Жмеринка» Філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська Залізниця». Отже, позивач є найманим працівником, за якого роботодавець щомісячно сплачує єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відповідно до даних інтегрованої картки платника податку за кодом класифікації доходів бюджету 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування) за позивачем рахується борг (недоїмка) зі сплати ЄСВ в загальній сумі 18276,72 грн. за 2017-2018 рр. (включно до дати подання заяви про припинення підприємницької діяльності).
Водночас оскаржувана вимога була сформована відповідачем на суму 15819,54 грн, з яких 8448,00 грн за 2017 рік і 7371,54 грн за три квартали 2018 року.
Вказану вимогу позивач вважає протиправною, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом про її скасування.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходить з таких мотивів.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI).
У статті 1 цього Закону наведено визначення окремих термінів, що вживаються у законі, серед яких:
єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI);
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI);
страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок (п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI);
недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI).
Статтею 2 Закону № 2464-VI окреслено сферу правового регулювання цього Закону та передбачено, що його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону № 2464-VI виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
До основних принципів збору та ведення обліку єдиного внеску згідно із ст. 3 Закону № 2464-VI належать, зокрема, законодавче визначення умов і порядку його сплати; обов'язковість сплати; законодавче визначення розміру єдиного внеску; відповідальність платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків.
В силу положень ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є:
1) роботодавці:
підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами (абзац другий пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI);
4) фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт чотири частини першої статті 4 Закону № 2464-VI).
Водночас згідно з ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI звільняються від сплати за себе єдиного внеску особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Отже, відповідно до вимог спеціального закону, яким є Закон № 2464-VI, фізичні особи-підприємці є платниками єдиного внеску, окрім випадків, визначених у ч. 4 ст. 4 цього Закону, коли вони можуть бути платниками внеску лише за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Водночас суд зауважує, що за змістом вищевказаних положень Закону № 2464-VI фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, є окремими платниками єдиного внеску, незалежно від того, чи є вони одночасно найманими працівниками, за яких внесок сплачує також роботодавець.
Вказаний висновок суду ґрунтується на тому, що закон чітко розмежовує платників єдиного внеску, у цьому випадку роботодавців та фізичних осіб-підприємців, та не встановлює для останніх будь-яких інших пільг, окрім тих, що передбачені у ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI.
Інакше кажучи, якби законодавець дійсно мав на меті звільнити від сплати єдиного внеску тих фізичних осіб-підприємців, які також виконують працю на умовах трудового договору і за яких роботодавець вже сплачує єдиний внесок, то, вочевидь, така мета знайшла б відображення у відповідних нормах Закону № 2464-VI. Наприклад, шляхом виключення таких фізичних осіб-підприємців з числа платників єдиного внеску: «платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, крім тих, що одночасно є найманими працівниками». Або шляхом звільнення таких осіб від сплати єдиного внеску, як це передбачено у ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI, зокрема щодо фізичних осіб-підприємців, які отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.
Відтак, на переконання суду, той факт, що у спірний період (2017-2018 рр.) позивач ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим як фізична особа-підприємець, одночасно також працював за трудовим договором на підприємстві, не звільняв його від обов'язку зі сплати єдиного внеску в порядку та розмірах, встановлених законом.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 5 Закону № 2464-VI облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Взяття на облік таких осіб здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників.
Крім того, в силу приписів абзацу сьомого частини першої статті 4 Закону № 2464-VI зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абзацах другому, п'ятому та сьомому пункту 1 та пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органами доходів і зборів на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб-підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку.
Отже, не впливає на зобов'язання позивача зі сплати заборгованості (недоїмки) з єдиного внеску також та обставина, що 27.02.2019 позивач подав заяву про припинення підприємницької діяльності як фізичної особи-підприємця за власним рішенням і до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов'язаний, серед іншого, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Враховуючи положення частини третьої статті 6 Закону № 2464-VI, вказані обов'язки поширюються також на платників єдиного внеску - фізичних осіб-підприємців, тобто і на позивача у справі.
Водночас порядок обчислення і сплати внеску регулюється статтею 9 Закону № 2464-VI. Зокрема, абзацом три частини восьмої цієї статті (у чинній редакції) передбачено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
При цьому до 01.01.2018 відповідні платники єдиного внеску були зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року (згідно з абзацом три частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI зі змінами, внесеними Законом № 77-VIII від 28.12.2014).
База нарахування єдиного внеску визначається статтею 7 Закону № 2464-VI.
Так, відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 цього Закону єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI мінімальний страховий внесок - це сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Законом України від 21 грудня 2016 року № 1801-III «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2017 року встановлено на рівні 3200,00 грн. Оскільки для фізичних осіб-підприємців сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, то щомісячна мінімальна сума єдиного внеску для таких осіб у 2017 році складала 704 грн (3200х22%).
Крім того, відповідно до Закону України від 7 грудня 2017 року № 2246-VIII «Про Державний бюджет України на 2018 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2018 встановлено на рівні 3723,00 грн. Отже, щомісячна мінімальна сума єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців у 2018 році становила 819,06 грн (3723х22%).
Як видно з матеріалів справи, відповідно до даних інтегрованої картки платника податку за кодом класифікації доходів бюджету 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування) станом на 31.10.2018 за позивачем рахувалася заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 15819,54 грн., з яких 8448 грн за 2017 рік (термін сплати - 09.02.2018), 2457,18 грн. за 1-ий квартал 2018 року (термін сплати - 19.04.2018), 2457,18 грн за 2-ий квартал 2018 (термін сплати - 19.07.2018) та 2457,18 грн за 3-ий квартал (термін сплати - 19.10.2018).
В силу положень ч. 2-5 ст. 25 Закону № 2464-VI у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов'язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.
Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Згідно з ч. 4 ст. 8 Закону № 2464-VI порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.
Порядок стягнення заборгованості з платників єдиного внеску, формування, оформлення та надсилання вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску передбачений розділом VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства доходів і зборів України від 20.04.2015 № 449 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 7 травня 2015 року за № 508/26953) (далі - Інструкція № 449).
Так, відповідно до пунктів 2-4 розділу VI Інструкції № 449 у разі виявлення фіскальним органом своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції у порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї інструкції.
Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою. Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.
Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо:
дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів;
платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску;
платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.
Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів платника на суму боргу, що перевищує 10 гривень. Вимога про сплату боргу (недоїмки), окрім загальних реквізитів, повинна містити відомості про розмір боргу, у тому числі суми недоїмки, штрафів та пені, обов'язок погасити борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк.
Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи). При формуванні вимоги про сплату боргу (недоїмки) їй присвоюється порядковий номер, який складається з трьох частин: 1 частина - літера "Ю" (вимога до юридичної особи) або "Ф" (вимога до фізичної особи), 2 частина - порядковий номер, 3 частина - літера "У" (узгоджена вимога). Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується під одним порядковим номером до повного погашення сум боргу.
Судом встановлено, що оскаржувану вимогу за № Ф-122479-52 від 08.11.2018 було сформовано та надіслано позивачу на підставі облікових даних інформаційної системи податкового органу, як платнику внеску (фізичній особі-підприємцю), який на кінець календарного місяця має недоїмку зі сплати єдиного внеску.
Водночас у вимозі зазначено всю суму заборгованості позивача в розмірі 15819,54 грн. Це відповідає положенням абзацу вісім пункту 3 розділу VI Інструкції № 449, за змістом якого вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається платникам єдиного внеску - фізичним особам-підприємцям протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій), якщо такий платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску.
З огляду на викладене суд доходить висновку, що оскаржувана вимога була сформована (надіслана) відповідачем правомірно та з дотриманням вимог чинного законодавства, а наведені позивачем доводи не дають підстав для її скасування.
Підсумовуючи, суд зазначає, що фізичні особи-підприємці, в тому числі ті з них, які одночасно працюють за трудовим договором і є найманими працівниками, не звільняються від обов'язків платника єдиного внеску, в тому числі обов'язку своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок за себе, як фізичну особу-підприємця.
Водночас сплата єдиного внеску у цьому разі не здійснюється повторно, адже за фізичну особу-підприємця, яка працює найманим працівником, внесок сплачує страхувальник (роботодавець) за рахунок власних коштів.
До того ж, єдиний внесок в такому випадку сплачується різними платниками, в різних розмірах та з інших правових підстав, що додатково свідчить про відсутність факту подвійного стягнення до бюджету єдиного внеску.
Крім того, як вже зазначалося, застрахованою особою в розумінні положень Закону № 2464-VI є фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок. Отже, закон допускає одночасну сплату єдиного внеску як самим застрахованим, так і страхувальником.
Відтак та обставина, що позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець та паралельно працював в АТ «Українська залізниця» не впливає на правомірність нарахування йому єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю та звільняє від обов'язку зі сплати такого внеску у встановлених законом порядку та розмірі.
Водночас суд наголошує на тому, що у спірний період позивач мав статус платника єдиного внеску як фізична особа-підприємець та офіційно припинив підприємницьку діяльність лише 27.02.2019.
Крім того, відповідно до ч. 12 ст. 9 Закону № 2464-VI єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. Відтак при вирішенні справи суд не може взяти до уваги посилання позивача на скрутне матеріальне становище та надмірну обтяжливість для нього суми недоїмки, що визначена в оскаржуваній вимозі. До того ж, згідно з ч. 1 ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Позивач також зазначає, що Законом № 2464-VI не врегульовано відносин щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення діяльності як фізична особа-підприємець. Відтак просить суд застосувати при вирішенні справи принцип презумпції правомірності рішень платника податків, згідно з яким в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (п.п. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України).
Однак, на думку суду, чинне законодавство, що регулює спірні правовідносини, є чітким, передбачуваним та не містить правових норм, які б давали позивачу достатні підстави не виконувати свого обов'язку зі сплати єдиного внеску. Окрім того, правовідносини, пов'язані із збором та веденням обліку єдиного внеску, регулюються Законом № 2464-VI, норми якого не є колізійними та не допускають можливості їх різного тлумачення у тих питаннях, що мають значення для вирішення спору.
Додатково суд враховує висновки ЄСПЛ, надані у справі «Сєрков проти України» (№ 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року, п. 35). Зокрема, суд зазначив, що коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються враховуючи зміни у повсякденній практиці (див. рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland) [ВП], заява № 44158/98, п. 65, від 17 лютого 2004 року).
Відтак, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та дій і докази, надані позивачем, суд приходить до переконання, що у задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.
З урахуванням положень ст. 139 КАС України підстав для відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору немає.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Відмовити у задоволенні позову повністю.
Відповідно до ч. 6 ст. 157 КАС України заходи забезпечення позову, вжиті судом ухвалою від 22 березня 2019 року, зберігають свою дію до набрання цим рішенням законної сили.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
2) представник позивача: адвокат Опанасюк Павло Павлович (адреса здійснення адвокатської діяльності: АДРЕСА_2 );
3) відповідач: Головне управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 39402165, місцезнаходження юридичної особи: Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100).
Повне судове рішення складено та підписано суддею 20.05.2019.
Суддя Сало Павло Ігорович