Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
20.05.2019р. справа №520/3281/19
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомлення (викликом) осіб справу за позовом
ОСОБА_1
до Державної установи "Харківське СІЗО № 27"
провизнання неправомірними дій, скасування рішень, -
встановив:
Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - Заявник, Позивач), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання неправомірними дій з приводу безперервного (на протязі 22 діб) тримання у карцері №403; 2) визнання неправомірними дій з приводу відмови у реалізації прав на відправлення кореспонденції з 20.11.2018 р. по 11.02.2019 р. та відмов і наданні відповідей на звернення з 06.11.2018р. по 02.04.2019р.; 3) визнання неправомірними дій з приводу поміщення 27.11.2018р. до камери №406; 4) визнання неправомірними дій з приводу вилучення 03.12.2018р. годинника (настільного будильника); 5) визнання неправомірними дій з приводу спостереження (підглядування) у проглядове вічко камери №406 у період 27.11.2018р.-29.12.2018р.; 6) визнання неправомірними дій з приводу ненадання копій постанови та матеріалів; 7) скасування постанов про накладення стягнення у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018р., 13.11.2018р., від 20.11.2018р.; 8) скасування постанов за завішування проглядового вічка у камері №406 за період 27.11.2018 р. - 29.11.2018р.
Підставами позову є доводи про те, що посадовими і службовими особами слідчого ізолятору грубо порушені права особи на листування, на здоров'я, на власність, на безпечні умови життєдіяльності, на інформованість про дисциплінарні покарання, на співрозмірність та адекватність міри покарання вчиненому діянню.
Відповідач, Державна установа «Харківський слідчий ізолятор», з поданим позовом не погодився.
Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що установою додержано вимоги закону в усіх зносинах з гр. ОСОБА_1
Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, заслухавши представників сторін, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 23.09.2015 р. заявник був визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч. 4, 115 ч. 2 п. 6, 115 ч. 2 п. 11 Кримінального кодексу України 2001 року і засуджений до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22.03.2017 р. вирок райсуду було змінено у частині призначеного покарання у вигляді позбавлення волі на 14 років із конфіскацією майна.
Ухвалою Верховного Суду від 10.10.2018 р. була скасована ухвала Апеляційного суду Харківської області від 22.03.2017 р. по кримінальній справі за звинуваченням заявника у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч. 4, 115 ч. 2 п. 6, 115 ч. 2 п. 11 Кримінального кодексу України 2001 року.
Отже, з цієї події Заявник утратив правовий статус засудженого.
06.11.2018 р. Заявник прибув до установи відповідача з Київського слідчого ізолятору.
06.12.2018 р. рішенням Харківського апеляційного суду продовжено строк тримання Заявника під вартою як запобіжний захід у кримінальному провадженні.
Отже, Заявник під час знаходження в установі відповідача наділений правовим статусом особи під вартою.
Після прибуття до установи відповідача Заявнику були запропоновані для розміщення почергово камера №402 та камера № 406 .
Заявник висловив незгоду з поміщеннях до цих камер, обставини чого визнаються учасниками справи.
У подальшому Заявник утримувався у період: 06.11.2018 р. - 12.11.2018 р. у камері №403, 12.11.2018 р. - у камері №402, 12.11.2018 р. - у камері №406, 12.11.2018 р. - 19.11.2018 р. - у камері №403, 19.11.2018 р. - у камері №402, 19.11.2018 р. - у камері №406, 19.11.2018 р. - 20.11.2018 р. - у камері №403, 20.11.2018 р. - у камері №402, 20.11.2018 р. - у камері №406, 20.11.2018 р. - 27.11.2018 р. - у камері №403, 27.11.2018 р. - 30.12.2018 р. - у камері №406, 30.12.2018 р. - 25.03.2019 р. - у камері №54, 25.03.2019 р. - 14.05.2019 р. - у камері №408.
Судом з'ясовано, що з 08.10.2018 р. камера №402 мала правовий статус приміщення для утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі; камера №403 мала правовий статус карцерного приміщення, камера №406 мала правовий статус житлового приміщення.
Відповідачем були видана низка постанов про накладення на Заявника дисциплінарного покарання у вигляді поміщення до карцеру, а саме: 1) від 06.11.2018 р. (строком на 6 діб за грубе порушення режиму тримання у формі безпричинної та категоричної відмови слідувати до камери); 2) 13.11.2018 р. (строком на 7 діб за грубе порушення режиму тримання у формі безпричинної та категоричної відмови слідувати до камери); 3) від 19.11.2018 р. (строком на 7 діб за грубе порушення режиму тримання у формі безпричинної та категоричної відмови слідувати до камери).
Також відповідачем були видана низка постанов про поміщення ув'язненого до окремої камери на 24 години, до прибуття начальника установи, а саме: 1) 12.11.2018 р.; 2) 19.11.2018 р.
Окрім того, відповідачем були видана низка постанов про накладення на Заявника дисциплінарного покарання у вигляді догани за порушення правил поведінки під час перебування у приміщенні №406, а саме: 25.11.2018 р., 27.11.2018 р., 02.12.2018 р., 05.12.2018 р., 10.12.2018 р., 11.12.2018 р., 12.12.2018 р., 13.12.2018 р., 21.12.2018 р., 21.12.2018 р.
Суть вчинених заявником діянь полягала у занавішуванні проглядового віконця, перешкоджанні огляду камери.
Перевіряючи відповідність закону оскаржених рішень та діянь відповідача, суд зазначає, що до відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Статтею 206 Кримінального процесуального кодексу України унормовані правовідносини з приводу розгляду судом справ про захист прав особи, котра тримається під вартою.
Так, у силу ч. 1 цієї статті кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.
Таким чином, положення ст. 206 КПК України є спеціальною нормою права відносно осіб, які тримаються під вартою, і охоплюють захист усіх прав людини, позаяк жодних виключень законом не запроваджено.
Положення ст.ст. 537 та 539 Кримінального процесуального кодексу України присвячені урегулюванню правовідносин з приводу розгляду судом справ про захист прав особи саме під час виконання покарань.
Так, п. 13-1 ч.1 ст. 537 КПК України прямо передбачена можливість оскарження особою інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань і у силу ч. 9 ст. 539 цього ж кодексу ці справи розглядаються у порядку адміністративного судочинства.
Таким чином, положення ст.ст. 537 та 539 КПК України є спеціальною нормою права відносно осіб, стосовно яких відбувається виконання вироку.
Окрім того, суд зауважує, що виключно до осіб, відносно яких розпочата процедура відбування покарання за вироком суду, підлягають застосуванню і положення Кримінально-виконавчого кодексу України (далі за текстом - КВК України).
Отже, на правовідносини за участю осіб, котрі тримаються під вартою, поширюється дія саме ст. 206 КПК України та приписів Закону України «Про попереднє ув'язнення».
Тому, у спірних правовідносинах Заявник не має публічних прав та публічних інтересів, захист яких повинен відбуватись у порядку адміністративного судочинства.
Разом із тим, з огляду на судові рішення Жовтневого районного суду міста Харкова, постановлені у справах за участю заявника, а саме: ухвалу слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 09.01.2019 р. по справі №639/7408/18, ухвалу слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 р. по справі №639/6879/18, ухвалу слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 11.03.2019 р. по справі №639/6775/18 та положення ст.ст. 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ст. 8 Конституції України в частині забезпечення правової визначеності як невід'ємного елементу принципу верховенства права, окружний адміністративний суд вважає за необхідне розглянути спір по суті, адже протилежне ускладнить доступ заявника до правосуддя, бо юрисдикційний конфлікт у даному конкретному випадку має бути розв'язаний на користь заявника.
При цьому, суд бере до уваги правові висновки Великої палати Верховного Суду викладені у постанові від 27.03.2019 р. по справа № 766/10137/17 (провадження № 14-658цс18), де указано, що «У пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 р. у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства», заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17.01.2012 р. у справі «Станєв проти Болгарії», заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
У рішенні від 09.12.2010 р. у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38?40).
У рішенні від 01.12.2011 р. у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26).
У рішенні від 17.01.2013 р. у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122?125).
У рішенні від 21.12.2017 р. у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18?24).
Тому, продовжуючи розгляд справи по суті за вимогою про скасування постанов про накладення стягнення у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018 р., 13.11.2018 р., від 20.11.2018 р., суд зазначає, що згідно з ст. 10 Закону України «Про попереднє ув'язнення» особи, взяті під варту, зобов'язані: додержувати порядку, встановленого в місцях попереднього ув'язнення, і виконувати законні вимоги адміністрації; дотримувати санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зовнішній вигляд, постійно підтримувати чистоту в камері; бути ввічливими до працівників місця попереднього ув'язнення, а також поміж собою; не вступати в суперечки з представниками адміністрації, не принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов'язків; бережливо ставитися до інвентаря, обладнання та іншого майна місця попереднього ув'язнення.
Частиною 1 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення» визначено, що до осіб, взятих під варту, які порушують вимоги режиму, адміністрація місця попереднього ув'язнення може застосовувати такі заходи стягнення: попередження або догану; позачергове залучення до прибирання приміщення.
У силу ч. 3 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення» до названих осіб у разі злісного порушення вимог режиму за мотивованою постановою начальника місця попереднього ув'язнення може бути застосовано стягнення у вигляді поміщення до карцеру на строк до десяти діб, а неповнолітні - на строк до п'яти діб.
За правилом ч. 5 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення» застосовувані до взятих під варту заходи стягнення мають відповідати тяжкості і характеру провини. Не допускається застосування заходів, що навмисно завдають особам, яких тримають під вартою, фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.
Визначення поняття «режим» міститься у п.п. 1.1 п. 1 Розділу IV Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18.03.2013р. №460/5; далі за текстом - Правила №460/5), згідно з яким режим у СІЗО - це встановлені відповідно до законодавства порядок і умови тримання ув'язнених і засуджених.
Таким чином, невід'ємним складовим елементом структури режиму є обов'язки ув'язнених і засуджених та застереження (заборони) у поведінці ув'язнених і засуджених.
Підпунктом 4.2 п. 4 Розділу І Правил №460/5 передбачено, що ув'язнені і засуджені зобов'язані, зокрема: додержуватися розпорядку дня, встановленого в СІЗО, і виконувати законні вимоги адміністрації СІЗО. Не здійснювати умисних дій, що загрожують життю і здоров'ю інших осіб, а також принижують їх гідність; бути ввічливими між собою, а також з персоналом СІЗО, вставати з ліжок, шикуватися в шеренгу та вітатися при вході в камеру персоналу СІЗО; не вступати в суперечки з персоналом СІЗО, не принижувати його гідність, не протидіяти виконанню ним своїх обов'язків. На вимогу персоналу СІЗО повідомляти своє прізвище, ім'я та по батькові, давати письмові пояснення.
Відповідно до п.п. 4.3 п.4 Розділу І Правил №460/5 ув'язненим і засудженим забороняється, зокрема: порушувати правила поведінки та правила тримання під вартою; чинити опір законним діям персоналу СІЗО, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших ув'язнених і засуджених; вступати в суперечки та встановлювати неслужбові стосунки з персоналом СІЗО, а також особами, які їх відвідують; закривати наглядові вічка у дверях і стінах камер; вивішувати будь-що на стіни, вікна і камерний інвентар.
Рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_2 від 06.11.2018 р. (а.с. 77), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_3 (а.с. 77 зворот) від 06.11.2018 р., рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_4 від 06.11.2018 р. (а.с. 78), висновком від 06.11.2018 р., а також наведеними у тексті позову власними аргументами заявника підтверджені обставини відмови від виконання 06.11.2018 р. вимог працівників Державної кримінально-виконавчої служби України з приводу фізичного розміщення у конкретному окремому приміщенні Державної установи.
Судження заявника про незаконність цих вимог працівників Державної установи є виключно особистою думкою людини як учасника суспільних відносин, котра не обґрунтована жодними вагомими поза розумним сумнівом доводами. Така думка не є підставою для непокори.
Натомість, вимога про розміщення ув'язненої особи видавалась у межах компетенції Державної установи, відповідала наявним обставинам фактичної дійсності, не мала жодних явних та очевидних ознак знущання, приниження, тортур, неналежного поводження, загрози життю, кримінального правопорушення чи адміністративного делікту.
Згідно з ст. 19 Цивільного кодексу України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19); Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 19).
Відсутність порушень та протиправних посягань, наявні умови життєдіяльності заявника як людини під вартою за рішенням суду не створювали достатніх поза розумним сумнівом підстав для обрання саме такого варіанту поведінки.
Суд вважає, що кваліфікація протиправного діяння особи саме як злісного порушення має здійснюватись владним суб'єктом у межах свободи розсуду адміністративного органу з урахуванням як обставин конкретної ситуації, так і можливого поза розумним сумнівом впливу наслідків цієї ситуації на поведінку третіх сторонніх осіб, котрі знаходяться на території установи.
Тому, відмова Заявника від слідування до визначеної адміністрацією слідчого ізолятора камери для тримання (перебування) за змістом вчинку, його природою та характером правильно кваліфікована відповідачем як протиправне діяння, приписам п.п. 7.2 п. 7 розділу VIII Правил №460/5 така юридична оцінка не суперечить.
Наведені Заявником мотиви непокори у даному конкретному випадку є юридично неспроможними, а обране Заявником тлумачення власного вчинку, а саме відмова слідувати не до камери, а з камери, об'єктивно не здатне змінити суті вчиненого діяння як непокори.
Рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_5 від 12.11.2018 р. (а.с. 81 зворот), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_6 (а.с. 82) від 12.11.2018 р., рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_7 від 12.11.2018 р. (а.с. 82 зворот), актом від 12.11.2018 р., висновком від 13.11.2018 р., а також наведеними у тексті позову власними аргументами заявника підтверджені обставини відмови від виконання 12.11.2018 р. вимог працівників Державної кримінально-виконавчої служби України з приводу фізичного розміщення у конкретному окремому приміщенні Державної установи.
З міркувань, наведених судом вище, доводи заявника відносно події непокори вимогам персоналу СІЗО 12.11.2018 р. на увагу не заслуговують.
Рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_8 від 19.11.2018р. (а.с.88), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_9 від 19.11.2018 р. (а.с. 88 зворот), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_10 від 19.11.2018 р. (а.с. 89), актом від 19.11.2018 р., висновком від 19.11.2018 р., а також наведеними у тексті позову власними аргументами заявника підтверджені обставини відмови від виконання 19.11.2018 р. вимог працівників Державної кримінально-виконавчої служби України з приводу фізичного розміщення у конкретному окремому приміщенні Державної установи.
З міркувань, наведених судом вище, доводи заявника відносно події непокори вимогам персоналу СІЗО 19.11.2018 р. на увагу не заслуговують.
Оскаржені постанови про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді поміщення до карцеру вже виконані, тобто втратили юридичну дію, що спричиняє відсутність підстав для скасування цих рішень.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу безперервного (на протязі 22 діб) тримання у карцері №403, суд зазначає, що доводи Заявника у цій частині спростовуються поданими відповідачем документами про переміщення до камери №402 та камери №406, а також текстом постанов про поміщення ув'язненого до карцеру, де міститься відмітка чергового помічника начальника установи про звільнення з карцеру 12.11.2018 р. о 17:30 год. (а.с. 75), 19.11.2018 р. о 18:00 год. (а.с. 80), 26.11.2018 р. о 19:30 год. (а.с. 85 зворот).
Окрім того, суд наголошує, що тривала, послідовна, усвідомлена та цілеспрямована протиправна поведінка Заявника у спірних правовідносинах у вигляді непокори розпорядженням працівників відповідача згідно з законом не виключає можливості і безперервного знаходження у приміщенні карцеру.
Отже, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу відмови у реалізації прав на відправлення кореспонденції з 20.11.2018 р. по 11.02.2019 р. та відмов у наданні відповідей на звернення з 06.11.2018 р. по 02.04.2019 р., суд зазначає, що у тексті позову Заявником не наведено жодних конкретних аргументів порушення права на листування.
Ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 р. по справі №639/6879/18 Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» була зобов'язана, зокрема, 1) надати письмові відповіді на усі запити ОСОБА_1, 2) при одержані заяв та звернень ОСОБА_1 виконувати вимоги Закону України «Про попереднє ув'язнення», Закону України «Про звернення громадян», Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України.
Таким чином, зазначеним судовим рішенням захищені права та інтереси заявника як особи, котра знаходиться під вартою.
Окремо суд відзначає, що відповідно до довідки від 22.04.2019 р. (а.с. 72) заявник з 06.11.2018 р. по 22.04.2019 р. кореспонденції не відправляв.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу поміщення 27.11.2018 р. до камери №406, суд зазначає, що матеріали справи не містять явних та однозначних поза розумним сумнівом доказів невиправданості рішення персоналу слідчого ізолятора про визначення конкретного місця знаходження Заявника.
При цьому, ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 11.03.2019 р. по справі №639/6775/18 було встановлено, що у камері №406 проведені заходи із дезінфекції та заходи із санітарної обробки.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу вилучення 03.12.2018 р. годинника (настільного будильника), суд зазначає, що ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 09.01.2019 р. по справі №639/7408/18 Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» була зобов'язана повернути вилучений годинник.
Таким чином, зазначеним судовим рішенням захищені права та інтереси заявника як особи, котра знаходиться під вартою.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу спостереження (підглядування) у проглядове вічко камери №406 у період 27.11.2018 р. - 29.12.2018 р., суд зазначає, що у тексті позову Заявником не наведено жодних конкретних аргументів порушення права на приватність з урахуванням специфіки функціонування слідчого ізолятору.
Довідкою від 23.04.2019 р. (а.с. 69) підтверджено, що нагляд за ув'язненими жіночої статі здійснюється працівниками Державної установи жіночої статі.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу ненадання копій постанови та матеріалів, суд зазначає, що ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 р. по справі №639/6879/18 Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» була зобов'язана, зокрема, 1) надати письмові відповіді на усі запити ОСОБА_1, 2) при одержані заяв та звернень ОСОБА_1 виконувати вимоги Закону України «Про попереднє ув'язнення», Закону України «Про звернення громадян», Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України.
Таким чином, зазначеним судовим рішенням захищені права та інтереси заявника як особи, котра знаходиться під вартою.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Розглядаючи спір за вимогою про скасування постанов за завішування проглядового вічка у камері №406 за період 27.11.2018 р. - 29.11.2018 р., суд зазначає, що вчинення такого діяння прямо заборонено п.п. 4.3 п. 4 Розділу І Правил №460/5, у силу якого ув'язненим і засудженим забороняється, зокрема, закривати наглядові вічка у дверях і стінах камер.
Об'єктивно та непереборно існуючих виправдань вчинення заявником діяння, прямо передбаченого законодавством, матеріали справи не містять.
Тому, позов за цією вимогою належить відхилити.
Вирішуючи спір, суд також зважає на те, що відповідно до Звіту за результатами моніторингового візиту до Державної установи «Харківська установа виконання покарань (№27)» від 28.11.2018 р. підтверджені обставини обмеженого фінансування відповідача (а.с. 11), що зумовлює відсутність підстав для висновку про існування у владного суб'єкта наміру на утримання заявника у гірших умовах, порівняно з іншими особами з аналогічним правовим статусом.
При вирішенні спору окружний адміністративний суд вважає за необхідне врахувати правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 10.04.2019 р. по справі №814/779/17 (провадження №11-1379апп18), де указано, що «Частинами 1 та 2 ст. 24 Конституції України визначено загальний стандарт рівності та заборони дискримінації, що є важливим елементом забезпечення верховенства права. Так, цими нормами визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року) (п.п. 48-49 рішення у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004).
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивну, обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належним та необхідним. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.».
З матеріалів справи суд не знаходить підстав для судження про вчинення відносно заявника дискримінації, адже у засіданнях Жовтневого районного суду м. Харкова по справах №639/6879/18 та №639/6775/18 (де заявник приймала особисту участь) відповідних заяв не подавалось, на безпечність умов тримання заявник не скаржилась.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання, що у спірних правовідносинах у заявника відсутнє порушене публічне право або ущемлений публічний інтерес в обсязі заявлених вимог та наведених аргументів, що є визначеною процесуальним законом підставою для відмови у позові.
Водночас із цим, суд вважає за необхідне на підставі ч. 2 ст. 9 КАС України вийти за межі позову і визнати протиправними постанови про накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного покарання у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018 р., від 13.11.2018 р., від 19.11.2018 р. у зв'язку з не зазначенням у тексті рішень достатніх поза розумним сумнівом мотивів визначення конкретного строку знаходження особи у карцері.
Така вимога до змісту рішення владного суб'єкта прямо витікає з приписів як ст. 8 Конституції України як обов'язкова передумова забезпечення особі стану правової визначеності, так і ч. 2 ст. 2 КАС України та ч. 5 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення».
До того ж у пункті 68 постанови Верховного Суду від 17.12.2018 р. по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18) міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб'єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.
З огляду на викладене, суд вважає, що оскаржені рішення владного суб'єкта мають суттєві дефекти змісту в частині відсутності взагалі будь-якого обґрунтування здійсненого волевиявлення стосовно строку тримання винної особи у карцері.
При цьому, суд вважає, що дії працівників Державної кримінально-виконавчої служби України у даному випадку не суперечать ані закону, ані будь-якому підзаконному акту, позаяк є лише наслідком виконання вимог діючого підзаконного акту Міністерства юстиції України в частині додатку №26 до Правил №460/5.
Тому суд вважає, що причиною дефектів у змісті оскаржених рішень є виключно затверджена Міністерством юстиції України форма постанови про поміщення ув'язненого у карцер.
При вирішенні справи, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення від 21.01.1999 р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), згідно з якими право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення питання про форму адміністративного судочинства, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення клопотання по суті.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Вийти за межі позову.
Визнати протиправними постанови про накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного покарання у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018 р., від 13.11.2018 р., від 19.11.2018 р. у зв'язку з не зазначенням у тексті постанов конкретних мотивів визначення строку знаходження особи у карцері.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п. 15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Роз'яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.
Суддя Сліденко А.В.