20 травня 2019 р. № 400/534/19
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1
до відповідача:Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018
про:зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся з позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (надалі - відповідач або Управління) про зобов'язання відповідача включити до страхового стажу позивача період роботи на публічному акціонерному товаристві «Чорноморський суднобудівний завод»: з 01.10.2007 по 30.03.2008, з 01.07.2010 по 20.12.2010 по 30.12.2010, з 01.09.2013 по 31.01.2014 та врахувати дані періоди страхового стажу при призначені пенсії позивачу.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що відповідачем протиправно не були враховані до страхового стажу період роботи на публічному акціонерному товаристві «Чорноморський суднобудівний завод»: з 01.10.2007 по 30.03.2008, з 01.07.2010 по 20.12.2010 по 30.12.2010, з 01.09.2013 по 31.01.2014.
Управління подало відзив на позовну заяву (ар. с. 56-57), в якому вказало таке. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України від 09.07.2003 № 1058 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (надалі - Закон № 1058), страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Відповідач у відзиві вказав, що оскільки Публічним акціонерним товариством «Чорноморський суднобудівний завод» страхові внески сплачувались не своєчасно та не в повному обсязі, а також відносно цього товариства порушено справу про банкрутство, зазначені позивачем періоди роботи не можуть бути зараховані до страхового стажу.
В матеріалах справи наявні заперечення на відзив від 01.04.2019. Оскільки, відповідно до частини третьої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив, суд заперечення на відзив до уваги не взяв.
Дослідивши письмові докази, суд
Позивач 27.08.2018 звернувся до Управління із інформаційним запитом (ар. с. 12), в якому просив «…повідомити … про загальний обсяг страхового стажу, який дає мені право на отримання пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» …». Інформаційний запит ОСОБА_1 обґрунтував нормами Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Листом від 30.08.2018 № 2 (ар. с. 13-14) Управління повідомило позивача про наявний страховий стаж, який складає 38 років, 1 місяць, 5 днів. Також у цьому листі відповідач повідомив позивача про те, що період роботи з 01.10.2007 по 30.03.2008, з 01.07.2010 по 20.12.2010 по 30.12.2010, з 01.09.2013 по 31.01.2014 зарахувати неможливо, оскільки підприємство на якому він працював за цей період, не сплачувало страхові внески.
Отримавши вищевказаний лист, позивач 23.10.2018 звернувся до Управління із заявою про врахування страхового стажу (ар. с. 16), в якій просив «…включити для розрахунку страхового стажу період роботи в ПАТ «ЧСЗ» листопад 2007, грудень 2007, січень 2008, лютий 2008, березень 2008, травень 2008, липень 2010, серпень 2010, вересень 2010, жовтень 2010, листопад 2010, грудень 2010, вересень 2013, жовтень 2013, листопад 2013, грудень 2013, січень 2014». Також у вказаній заяві позивач просив при нарахуванні пенсії в майбутньому врахувати суми, які були утримані ПАТ «ЧСЗ» з його зарплати та перераховані до УПФУ, як суми страхового внеску із загальнообов'язкового страхування.
Листом від 07.11.2018 № 698-Т-01 Управління повідомило позивача про неможливість зарахування вказаних у заяві періодів, оскільки для такого зарахування відсутні правові підстави.
Рішення Управління не приймалося.
Не погоджуючись з викладеним у листі Управління, позивач звернувся з позовом до суду.
При прийнятті рішення суд виходив з такого.
Відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з пунктом 9 частини п'ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням, прав, свобод або інтересів позивача.
Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов'язковою умовою визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушення його прав та інтересів цим рішенням (дією, бездіяльністю) суб'єкта владних повноважень, тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення його прав та інтересів з боку відповідача.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури. Суд, відповідно до вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи повинен перевірити, чи прийняті рішення та вчинені дії: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.
При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Таким чином, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.
Тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Під час розгляду кожної справи суд повинен встановити, чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.
У даному спорі позивачем не наведено обґрунтованих мотивів та не надано відповідних доказів, яким чином відповідач порушує права або інтереси позивача, тобто породжують, змінюють або припиняють його права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Матеріали справи не містять доказів прийняття відповідачем будь-якого рішення, вчинення ним дій або допущення бездіяльності. Між сторонами не виникли правовідносини із призначення пенсії, оскільки з відповідно заявою позивач до відповідача не звертався. ОСОБА_1 звернувся до Управління з метою отримання інформації та отримав її. Незгода позивача із позицією відповідача щодо періодів роботи, які мають бути включені до страхового стажу, не є підставою для судового захисту.
До того ж, згідно з пунктом 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, вимога про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії є похідною від вимоги про визнання протиправною бездіяльності такого суб'єкта. Позов ОСОБА_1 не містить вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 2, 9, 19, 77, 241-243, 246, 250, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018, ідентифікаційний код 41250753) відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Птичкіна