П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
16 травня 2019 р.м.ОдесаСправа № 420/6027/18
Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Бітова А.І.,
- Ступакової І.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 , Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області на рішення Одеського окружного адміністративного суду, яке прийнято 28 січня 2019 року у складі суду судді: Завальнюка І.В. в місті Одесі по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про зобов'язання вчинити певні дії,-
20 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області, в якому просила зобов'язати відповідача поновити їй виплату пенсії за вислугу років, призначеної 27.05.2010 р. відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з часу її припинення - 30.01.2015 р..
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 січня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 був задоволений частково. Зобов'язано Арцизьке об'єднане управління Пенсійного фонду України поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 16.10.2018. Позовні вимоги за період з 30.01.2015 по 12.05.2018 залишено без розгляду. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині залишення без розгляду та відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення позовних вимог. В іншій частині рішення залишити без змін. В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції порушені норми матеріального права, неповно з'ясовано всі обставини, що мають значення для вирішення справи, що призвело до неправильного її вирішення.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в справах №522/535/17 від 18.09.2018 р. та №607/19541/15-а від 13.12.2018р., на які посилався суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні та залишаючи без розгляду частину позовних вимог позивача, не стосуються аналогічних правовідносин та підставі поновлення пенсійних виплат, що вбачається з аналізу текстів відповідних постанов. Отже, посилання судом першої інстанції на шестимісячний строк до дня подання позову є безпідставним, оскільки в межах цього строку вищезазначеної постанови не існувало. Обчислення зазначеного строку має відбуватися з дня, коли позивач дізналась про існування постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.08.2018 р. в справі №492/446/15-а, тобто не раніше ніж з дати ухвалення цієї постанови. Апелянт зазначає, що із заявою до відповідача про порушення поновленого права звернулася 16.10.2018р., а з позовом 13.11.2018р., тобто в межах шестимісячного строку з дня коли дізналась або могла дізнатись про порушення мого права і можливість його відновлення. Також, апелянт вважає, що судом першої інстанції безпідставно не вжито заходів з повного відновлення порушеного права позивача.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням суду першої інстанції, Арцизьке об'єднане управління Пенсійного фонду України подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позовних вимог. В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції порушені норми матеріального права, неповно з'ясовано всі обставини, що мають значення для вирішення справи, що призвело до неправильного її вирішення.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що відсутність документів, які підтверджують акредитацію аптечного пункту фізичної-особи підприємця, не є підставою для відмови у призначені пенсії, за вислугу років, оскільки на працівника фармацевтичного закладу не може бути покладена відповідальність за не проведення або несвоєчасне проведення акредитації закладу охорони здоров'я. Також суд першої інстанції встановивши дані обставини, а саме відсутність акредитаційного сертифіката, не прийняв їх до уваги, пославшись при цьому на неможливість порушення конституційних прав позивача на пенсійне забезпечення.
Таким чином, аптека офіційно набуває статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації, а тому відповідно й до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації. Фізична особа підприємець ОСОБА_2 не має офіційного визнання статусу закладу охорони здоров'я (відсутній сертифікат про проходження акредитації). Таким чином, робота позивачки у фізичної особи підприємця на посадах фармацевта не можуть бути зараховані до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Отже, розглянувши пенсійну справу ОСОБА_1 , якій призначена пенсія за вислугу років з 27.05.2010 року, комісією з питань припинення пенсій, призначених на підставі, що містять недостовірні відомості та з питань відмови у призначенні (перерахунку) пенсій, Управлінням Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області було прийнято рішення №6 від 30.01.2015 року про припинення пенсії, у зв'язку з тим, що не виконуються вимоги пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ. Спеціальний стаж роботи позивачки як фармацевтичний працівник на відповідних посадах та закладах складає 18 років 4 місяці 24 дні, що недостатньо для призначення пенсії за вислугу років.
Відтак, апелянт вважає, оскільки позивач немає необхідного спеціального стажу для призначення пенсії за вислугою років, рішення комісії Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі №6 від 30.01.2015 року про припинення пенсії за вислугу років гр. ОСОБА_1 є законним та обґрунтованим.
Відповідач/Арцизьке об'єднане управління Пенсійного фонду України Одеської області, надало до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому зазначено, що вимоги ОСОБА_1 щодо скасування рішення суду першої інстанції в частині залишення без розгляду та відмови в задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача поновити позивачу виплату пенсії за вислугу років за періодами з 30.01.2015 року по 12.05.2018 року та з 13.05.2018 року по 15.10.2018 року безпідставними, а дії Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області законними та такими, що відповідають вимогам чинного законодавства. Отже відповідач вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 треба залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині без розгляду та відмови позовних вимог - без змін.
Відзив (заперечення) на апеляційну скаргу Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області, позивачем не надано.
Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до протоколу №4191 від 27.05.2010 ОСОБА_1 призначено пенсію за вислугу років з урахуванням загального стажу роботи 28 років 7 місяців 23 дні та спеціального стажу працівника охорони здоров'я 26 років 8 місяців 19 днів.
Рішенням УПФУ від 30 січня 2015 року №6 позивачу припинено виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного 25 років стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, оскільки позивач у період з 29.12.2001 року по 17.05.2010 рік працювала у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , яка не відносилася до Переліку закладів охорони здоров'я, затвердженого наказом МОЗ України від 28.10.2002 №385.
Припиняючи виплату раніше призначеної пенсії управління ПФУ виходив з того, що період роботи позивача у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 не дає право на призначення пенсії за вислугу років у відповідності до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Не погодившись із вищезазначеним рішенням, ОСОБА_1 оскаржила останнє в судовому порядку (справа №492/447/15-а), в результаті чого постановою Арцизького районного суду Одеської області від 11 червня 2015 року визнано протиправним рішення про припинення пенсії №6 від 30.01.2015 року та зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області поновити виплату пенсії за вислугу років, відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з часу її припинення.
Задовольняючи позов суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач має право на призначення пенсії за вислугу років зважаючи на те, що аптечний пункт фізичної особи є закладом охорони здоров'я в розумінні нормативно-правових актів України, посада позивача віднесена до тих посад, які дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах, і ОСОБА_1 має необхідний стаж для призначення пенсії, визначений пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Однак постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.09.2015 року апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області задоволено, постанову Арцизького районного суду Одеської області від 11 червня 2015 року скасовано. Прийнято по справі нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області про визнання неправомірним рішення про припинення пенсії та зобов'язання поновити виплату пенсії відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що аптека фізичної особи-підприємця, у якій працювала ОСОБА_1 з 2001 року по 2010 рік, не проходила державну акредитацію, не має офіційного визнання статусу закладу охорони здоров'я, а тому робота в цьому закладі не може бути зарахована до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26.04.2017 року постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.09.2015 року залишено без змін.
Суд касаційної інстанції погодився із висновком судом апеляційної інстанції, вважаючи встановлені обставини встановленими, а висновки такими, що відповідали чинному законодавству.
Так, до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів в аптеках, аптечних кіосках, аптечних магазинах, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі акредитації.
Аптека фізичної особи-підприємця, в якій працювала позивач у спірний період, не проходила державну акредитацію, а тому, враховуючи положення наведених норм законодавства, не має офіційного визнання статусу закладу охорони здоров'я і робота в цьому закладі не може бути зарахована до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років.
Вирішуючи спір, суд касаційної інстанції послався на правову позицію щодо застосування норм матеріального права, зокрема п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», постанови Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909, ст.ст. 3, 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я, Правил торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 року № 1570, Порядку акредитації закладу охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року №765, колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 17 вересня 2013 року (справа №21-241а13), відповідно до якої до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів в аптеках, аптечних кіосках, аптечних магазинах, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі акредитації.
Ухвалою Верховного Суду України від 09.10.2017 року ОСОБА_1 відмовлено у допуску справи до провадження про перегляді ухвали Вищого адміністративного суду України від 26.04.2017 року.
Разом з тим, постановою Великої Палати Верховного Суду від 29.08.2018 по справі №492/446/15-а, позовні вимоги ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області про визнання неправомірним рішення про припинення виплати пенсії та зобов'язання поновити виплату пенсії були визнані обґрунтованими, а судові рішення, якими позов задоволений, залишені без змін.
Зокрема, аналізуючи норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходила із того, що одним із видів державних пенсій є пенсії за вислугу років. Вони встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком (стаття 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення» - далі Закон №1788-ХІІ).
Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на них (частина друга статті 7 Закону №1788-ХІІ). Їх особливістю є зменшення пенсійного віку, необхідного для призначення, а умовою для призначення - наявність, як правило, відповідного стажу роботи за спеціальністю.
У пункті «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ (у редакції, чинній на час призначення позивачу пенсії - січень 2011 року) визначено право на пенсію за вислугу років, зокрема, працівників охорони здоров'я при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Тобто за змістом цієї норми Закону законодавець уповноважив Кабінет Міністрів України визначати перелік робіт, посад у закладах й установах охорони здоров'я, виконання яких зараховується до спеціального стажу, необхідного для набуття права на призначання пенсії за вислугу років за пунктом «е» статті 55 Закону №1788- XII.
Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року №909 (далі - Перелік №909).
У розділі 2 «Охорона здоров'я» цього Переліку №909 визначено, що робота на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів дає право на пенсію за вислугу років. При цьому серед найменувань закладів і установ зазначено не тільки аптеки, а й аптечні кіоски, аптечні магазини, але не зауважено, що вони мають бути обов'язково акредитованими. Крім того, у примітці 2 до Переліку №909 установлено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим Переліком дає право на пенсію за вислугу років, незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.
Визначення поняття «заклад охорони здоров'я» міститься у статті 3 Закону №2108-XII, згідно з якою це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.
Аптечний кіоск - це структурний підрозділ аптеки, основним завданням якого є забезпечення населення лікарськими засобами шляхом здійснення роздрібної торгівлі готовими лікарськими засобами, які відпускаються без рецептів лікаря (пункт 2 Правил торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 року №1570).
У чинній редакції частини п'ятої статті 16 Закону №2108-XII (зі змінами, внесеними законами України від 9 квітня 2015 року №326-VІІІ, від 19 жовтня 2017 року №2168-VIII) наразі установлено добровільне проходження закладами охорони здоров'я акредитації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Також передбачено, що не підлягають обов'язковій акредитації аптечні заклади. Акредитація аптечних закладів може здійснюватися на добровільних засадах.
Установлений частиною першою статті 19 Закону України від 4 квітня 1996 року №123/96-ВР «Про лікарські засоби» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порядок торгівлі лікарськими засобами, як і наведене в статті 3 Закону №2108-XII визначення поняття «заклад охорони здоров'я», також пов'язує здійснення оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами на території України підприємствами, установами, організаціями та ФОП виключно з отриманням ліцензії, яка має видаватися в порядку, встановленому законодавством, а не з отриманням ще й акредитаційного сертифіката.
При цьому в частині другій статті 19 вказаного Закону підставою для видачі зазначеної ліцензії визначалося наявність матеріально-технічної бази, кваліфікованого персоналу, відповідність яких установленим вимогам та заявленим у поданих заявником документах для одержання ліцензії характеристикам підлягає обов'язковій перевірці перед видачею ліцензії у межах строків, передбачених для видачі ліцензії, за місцем провадження діяльності органом ліцензування або його територіальними підрозділами у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Проходження першої акредитації закладу охорони здоров'я (офіційного визнання наявності у нього для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров'я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам) Порядком акредитації, чинним на час виникнення спірних правовідносин, передбачалося лише через два роки від початку провадження діяльності у цій сфері.
Отже, на підставі системного аналізу вищенаведених норм законодавства України Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що особи, які працювали на посадах фармацевтів в аптечних кіосках, належних ФОП, за умови здійснення такої діяльності на основі ліцензій на провадження роздрібної торгівлі лікарськими засобами, незалежно від отримання цим аптечним закладом акредитаційних сертифікатів, мають право на зарахування стажу роботи на таких посадах до спеціального стажу, необхідного для призначення пенсії за вислугу років згідно з пунктом «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ.
На працівника аптечного закладу не можна покладати відповідальність за не проведення або несвоєчасне проведення акредитації відповідного закладу охорони здоров'я, оскільки контроль за додержанням аптечними закладами правил здійснення роздрібної торгівлі лікарськими засобами, у тому числі в питаннях проходження акредитації, покладався чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством на відповідні повноважні державні контролюючі органи.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року №5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) указує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява №36042/97, пункт 48).
У рішенні від 7 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06) ЄСПЛ з посиланням на свою попередню практику зазначив, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не існує незалежно, оскільки застосовується лише щодо «користування правами та свободами», що гарантуються цими основними положеннями. Застосування статті 14 Конвенції необов'язково означає порушення одного з матеріальних прав, гарантованих Конвенцією. Необхідно, але й також достатньо, щоб обставини справи входили «до сфери застосування» однієї або більше статей Конвенції (пункт 39 вказаного рішення).
Таким чином, заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати пункт 40 зазначеного рішення).
Якщо в державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу до Конвенції, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41 вказаного рішення).
У справах щодо скарг за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відповідним методом перевірки є з'ясування тієї обставини, чи мав би право заявник на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого він скаржиться. Хоч Перший протокол і не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат із соціального страхування, але якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (пункт 42 зазначеного рішення).
Велика Палата Верховного Суду вважала застосовною до ситуації позивачки статтю 14 Конвенції у зв'язку зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі №21-241а13, ґрунтувався на приписах статті 16 Закону №2108-XII та пункту 2 Порядку акредитації, відповідно до яких аптека офіційно набувала статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації.
Проте, Законом України від 9 квітня 2015 року №326-VIII «Про внесення зміни до статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я», що набрав чинності 14 травня 2015 року та введений у дію 13 червня 2015 року, статтю 16 Закону №2108-XII доповнено положенням про те, що аптечні заклади не підлягають обов'язковій акредитації. Акредитація таких закладів може здійснюватися на добровільних засадах.
На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 11 листопада 2015 року №921 вніс зміни до абзацу першого пункту 2 Порядку акредитації, вказавши, що акредитації підлягають усі заклади охорони здоров'я незалежно від форми власності, крім аптечних, акредитація яких може здійснюватися на добровільних засадах.
Відтак з 13 червня 2015 року законодавство України покращило становище для всіх осіб, які працюють в аптечних закладах на посадах, що дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах, незалежно від наявності державної акредитації такого закладу, і з цього дня стаж роботи на відповідних посадах зараховується до спеціального стажу, необхідного для призначення такої пенсії.
Велика Палата Верховного Суду вважала ситуацію щодо припинення управлінням Пенсійного фонду України виплати раніше призначеної пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи (25 років), який дає право на пенсію за вислугу років, оскільки позивачка працювала у належному ФОП аптечному кіоску, який державної акредитації не проходив, подібною до ситуації аптечних закладів, які з 13 червня 2015 року не проходили державну акредитацію і працівники яких, незважаючи на відсутність такої акредитації, отримали право на включення стажу роботи у цих закладах до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років. Віднесення стажу роботи до спеціального, який дає право на пенсію за вислугу років, лише за ознакою наявності державної акредитації аптечного закладу, які з 13 червня 2015 року стала добровільною, має дискримінаційний характер, оскільки без об'єктивного та розумного обґрунтування передбачає поводження у різний спосіб з особами, які перебувають у відносно схожих ситуаціях, - працювали чи працюють в неакредитованих аптечних закладах.
У зв'язку із чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що незарахування позивачці до спеціального стажу періоду її роботи у належному ФОП аптечному кіоску, який державної акредитації не проходив, і зарахування іншим особам до такого спеціального стажу періоду їх роботи в аптечних закладах, які з 13 червня 2015 року не мають державної акредитації, буде виявом дискримінаційного ставлення держави до осіб, які перебувають у подібній ситуації. Об'єктивного та розумного обґрунтування різниці у ставленні до цих людей з огляду на вищевказані зміни до законодавства, що по суті покращили становище позивачки й інших осіб, які до 13 червня 2015 року працювали у неакредитованих аптечних закладах, немає. А наслідком такого різного поводження є порушення заборони дискримінації у зв'язку з реалізацією права на мирне володіння майном - призначеною пенсією за вислугу років.
На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду відступила від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі №21-241а13 правового висновку про те, що до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації.
Відтак, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди першої та апеляційної інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання неправомірним рішення Управління ПФУ про припинення виплати пенсії за вислугу років та зобов'язання відповідача поновити позивачці виплату цієї пенсії з часу її припинення.
На підставі викладеного та відповідно до статті 380 КАС України ОСОБА_1 16.10.2018 звернулась до Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області із заявою щодо поновлення виплати її пенсії за вислугою років відповідно до п. «е» ст. 55 №1788-ХІІ з часу припинення виплати - 30.01.2015 р..
Листом від 22.10.2018 р. №43/Ж-01-2018 Арцизьке об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області ОСОБА_1 повідомлено про те, що зазначене питання вирішено в межах судової справи №492/447/15-а, в межах якої судами відповідні вимоги визнані необґрунтованими та відмовлено в поновленні виплати пенсії за вислугою років внаслідок недостатності спеціального стажу. Також зазначено, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.08.2018 по справі №492/446/15-а винесено відносно іншої особи.
Вирішуючи спірне питання та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що період роботи ОСОБА_1 у ФОП ОСОБА_2 з 29.12.2001 р. по 17.05.2010 р. на посаді фармацевта, належить до спеціального стажу роботи, який в цілому складає 26 років 8 місяців 19 днів, у зв'язку із чим позивач на підставі п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» має право на призначення пенсії за вислугу років як працівник охорони здоров'я, який має достатнього спеціального стажу, але в межах строків звернення до суду, передбачених КАС України. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову в частині зобов'язання Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за вислугу років з 16.10.2018 р..
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, та надаючи правову оцінку його висновкам і встановленим обставинам справи, виходить з наступного.
Частиною 5 статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Одним із основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, що, зокрема, вимагає, щоб прийняте судами остаточне рішення не могло би бути оскаржене (§61 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Брумареску проти Румунії»). Необхідно брати до уваги також пропорційність як складову принципу верховенства права. Так, у справі «Б проти Франції» Європейський суд з прав людини уточнив, що термін «повага», який міститься у статті 8 Конвенції, є нечітким. Особливо це проявляється, коли мова йде про позитивні права, що стоять за цим поняттям і які є різними залежно від конкретних ситуацій і практики держав-учасниць. При цьому потрібно враховувати необхідність рівноваги між суспільними інтересами та інтересами приватної особи.
Враховуючи принцип верховенства права, правосудність судового рішення повинна проявлятися при вирішенні питань права та факту на рівні першої та апеляційної інстанцій, а також питань права з перевіркою правильності правової оцінки питань факту на рівні касаційної інстанції згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Веттштайн проти Швейцарії», «Мироненко і Мартенко проти України» (§66), «Пуллар проти Сполученого Королівств», «Фей проти Австрії» та ін. Відтак, незаконним і необґрунтованим судове рішення є в разі встановлення обставин адміністративної справи, що не відповідають дійсності, поєднаним із неправильним застосуванням юридичних норм, або при неправильному встановленні фактів із супутнім порушення норм права. Натомість незаконним, але обґрунтованим судове рішення є у випадку правильного встановлення обставин адміністративної справи, що супроводжується неправильною їх юридичною кваліфікацією чи орієнтацією на неналежні правові наслідки. Принагідно необґрунтоване, але законне судове рішення базується на встановленні обставин, які не відповідають дійсності, але з правильною юридичною кваліфікацією питань права на підставі норми матеріального та процесуального права.
При цьому здійснюється вдосконалення права суддями як останній крок застосування закону в частині відходу від простого правозастосування та наближення до правотворчості. Фактично адміністративна юстиція постає як соціальна технологія, призначена для забезпечення взаємності прав та обов'язків суб'єктів приватного права та публічної адміністрації в спірних ситуаціях задля гарантування їх реалізації: ubi ius, ibi remedium (право там, де є його захист)
На підставі пункту 5 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 N7 «Про судове рішення в адміністративній справі» такий обсяг реалізації повноважень суду можливий тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Керуючись нормами процесуального права та зважаючи на врегульовані в статті 7 КАС України джерела права, адміністративний суд здійснює юридичну кваліфікацію спірних правовідносин, включаючи можливі негативні наслідки у зв'язку з порушенням юридичних норм, шляхом оцінки норм матеріального права, які регламентують спірні правовідносини, у тому числі процедурних норм, що встановлюють правила поведінки суб'єктів цих відносин. Звідси досягається справедливий результат правосуддя при розгляді та вирішенні адміністративних справ.
Критерії належності описаної юридичної кваліфікації, особливостей застосування/ не застосування норм права визначено в рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Anheuser-Busch Inc. v. Portugal», «Kushoglu v. Bulgaria», «Кузнєцов та інші проти Росії»; пункті 9 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 N7; судових рішеннях Верховного Суду від 01.02.2018 NП/9901/125/18, 800/402/17, від 06.02.2018 NК/9901/4541/17, 810/4293/16.
Адміністративний суд зобов'язаний керуватися викладеними в постановах Верховного Суду висновками щодо застосування норм права (стаття 356 Кодексу адміністративного судочинства України) при виборі та застосуванні норм права до спірних правовідносин, враховуючи принципи верховенства права, юридичної визначеності, «res judicata» згідно зі статтею 3, частиною першою статті 8 Конституції України; підпунктом 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 N15-рп/2004; рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Bellet v. France», «L. та V. проти Австрії», «S. L. проти Австрії», «Брумареску проти Румунії» (§ 61), «Голдер проти Сполученого Королівства», «Мушта проти України», «Пономарьов проти України» (§§ 47, 52), «Функе проти Франції». Разом з тим визначальним у цьому плані є принцип офіційності на підставі статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, рішень Європейського суду з прав людини у справах «Мак Майкл проти Сполученого Королівства» (§§ 78 - 82), «Рожков проти РФ», «Руїз-Матеоз проти Іспанії» (§ 63), «Шенк проти Швейцарії» та ін.
Відповідно до ч. 2 ст. 356 КАС України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися вказівка про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про те, що наявність ліцензії на право роздрібної торгівлі лікарськими засобами є не достатніми умовами для визнання права на пенсію за вислугу років медпрацівникам цього підприємства, колегія суддів виходить з наступного.
Колегією суддів встановлено, що даний публічно-правовий спір виник щодо наявності у позивача права на зарахування до спеціального стажу роботи, який дає право на вислугу років. Відтак, апеляційний суд враховує висловлену Великою Палатою Верховного Суду вказівку про застосування норм матеріального права, якими врегульовані розглядувані спірні правовідносини (п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», постанови Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909, ст.ст. 3, 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я, Правил торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 року №1570, Порядку акредитації закладу охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року №765).
Зокрема, Великою Палатою Верховного Суду зазначено, що незарахування до спеціального стажу періоду роботи у належному ФОП аптечному кіоску, який державної акредитації не проходив, і зарахування іншим особам до такого спеціального стажу періоду їх роботи в аптечних закладах, які з 13 червня 2015 року не мають державної акредитації, є виявом дискримінаційного ставлення держави до осіб, які перебувають у подібній ситуації. У зв'язку із цим до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які не набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації.
Вирішуючи спір, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно враховано викладені вище висновки Великої Палати Верховного суду в постанові від 29.08.2018 №492/446/15-а, якою кваліфіковано спірні правовідносини шляхом оцінки норм матеріального права та досягнуто справедливого результату правосуддя при вирішенні справи №492/446/15-а.
Колегія суддів також бере до уваги те, що судове вирішення спору ОСОБА_1 по справі №492/447/15-а, яке фактично було завершене ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26.04.2017 та не було допущено до розгляду Верховним Судом України, побудовано на висновку Верховного Суду України в рішенні від 17 вересня 2013 року у справі №21-241а13, який ґрунтувався на приписах статті 16 Закону №2108-XII та пункту 2 Порядку акредитації, відповідно до яких аптека офіційно набувала статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації. При цьому при вирішенні спору в квітні 2017 року не було враховано зміни у законодавстві, внесені Законом України від 9 квітня 2015 року №326-VIII «Про внесення зміни до статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я», що набрав чинності 14 травня 2015 року та введений у дію 13 червня 2015 року, яким статтю 16 Закону №2108-XII доповнено положенням про те, що аптечні заклади не підлягають обов'язковій акредитації.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що припинення виплати ОСОБА_1 пенсії за вислугою років внаслідок незарахування спеціального стажу призвело до її дискримінаційного становища та суттєвого звуження прав позивачки. При цьому таке дискримінаційне становище не було виправлено судовими органами, куди позивачка зверталася за захистом, тобто справедливого результату правосуддя при вирішенні справи №492/447/15-а не досягнуто.
Також, судом першої інстанції вірно враховано, що предметом спору по справі №492/447/15-а було рішення Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області №6 від 30.01.2015 р. та похідна вимога про поновлення виплати пенсії позивачці за вислугу років, який є відмінним від предмету розглядуваного спору, який полягає у бездіяльності управління Пенсійного фонду України щодо поновлення позивачці виплати пенсії за її зверненням 16.10.2018 р. за інших обставин.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що період роботи ОСОБА_1 у ФОП ОСОБА_2 з 29.12.2001 р. по 17.05.2010 р. на посаді фармацевта, належить до спеціального стажу роботи, який в цілому складає 26 років 8 місяців 19 днів, у зв'язку із чим позивач на підставі п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» має право на призначення пенсії за вислугу років як працівник охорони здоров'я, який має достатнього спеціального стажу.
Що стосується посилань апелянта ОСОБА_1 на те, що судом першої інстанції залишено без розгляду з 30.01.2015 р. по 12.05.2018 р. частини позовних вимог, чим допущено невідповідність висновків та обставин справи, то такі посилання апелянта колегія суддів вважає безпідставними, оскільки позивач має право на виплату призначеної їй раніше пенсії, проте з визначенням дати її відновлення в межах строків звернення до суду, передбачених КАС України.
Поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких: подання заяви про поновлення виплати з дотриманням строків звернення, наявність документів, які підтверджують факт призначення пенсії, припинення її виплати чи право на поновлення її виплати.
В той же час, згідно з ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 123 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме позовна заява направлена до суду 13.11.2018 р., що підтверджується відбитком поштового штемпеля на конверті (штрихкодовий ідентифікатор 6840101012174), тобто в межах шестимісячного строку звернення до суду від дати звернення до відповідача із заявою про відновлення порушеного права (16.10.2018 р.).
З урахуванням наведеного апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позов підлягає задоволенню від дати звернення до органу Пенсійного фонду України з 16.10.2018 р., а вимоги за період з 30.01.2015 р. по 12.05.2018 р. (6 місяців до звернення до суду) слід залишити без розгляду.
Колегія суддів також не бере до уваги доводи апелянта про те, що судом першої інстанції не вірно застосовано шестимісячний строк до дня подання позову, за період з 13.05.2018 р. (початку встановленого КАСУ шестимісячного строку на звернення із даними вимогами) по 15.10.2018 р. (до дати звернення позивача до органу ПФУ), оскільки для захисту порушеного права позивач в цей період не вчинила активних дій щодо звернення до органу ПФУ, що зумовлює необізнаність суб'єкта владних повноважень щодо необхідності відновлення прав позивача.
Аналогічне правове застосування викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.09.2018 р. по справі №522/535/17.
При цьому судом першої інстанції вірно враховано, що ст. 46 Закону №1058, частиною 2 якої визначено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, в даному випадку до застосування не підлягає, оскільки в даному випадку пенсія позивачу з 30.01.2015 р. не нараховувалася.
Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 13 грудня 2018 року по справі №607/19541/15-а, адміністративне провадження № К/9901/14979/18, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з частиною 4 цієї ж статті у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову в частині зобов'язання Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за вислугу років з 16.10.2018 р., у зв'язку із чим позов в цій частині підлягає до задоволення.
Оцінюючи доводи апеляційних скарг, колегія суддів виходить з того, що судом першої інстанції було надано належну правову оцінку доводам, викладеним у позовній заяві, а також наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваних судових рішень, в апеляційних скаргах не зазначено.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 .
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області на рішення Одеського окружного адміністративного суду, яке прийнято 28 січня 2019 року - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду, яке прийнято 28 січня 2019 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Арцизького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя: М.П.Коваль
Суддя: А.І. Бітов
Суддя: І.Г.Ступакова