06 травня 2019 року Справа № 160/2748/19
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіГорбалінського В.В.
за участі секретаря судового засіданняСітайло О.В.
за участі:
позивач представник позивача представник відповідача та третьої особи Альсафрі Джасем Халіл Савенко О.М. Лепша М.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою Громадянина ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії-,
Громадянин ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якій просив:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 06.03.2019 р. №100-19 про відмову ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ним з метою отримання захисту та притулку в Україні було подано заяву до Головного управління ДМС в Дніпропетровській області. Така необхідність позивача була викликана тим, що в країні походження позивача Сирійській Арабській Республіці він відчуває побоювання за своє життя та здоров'я з причин ситуації загальнопоширеного насильства. Однак, не зважаючи на обґрунтовану, на думку позивача, заяву, відповідачем було прийняте рішення про відмову. Так, позивач вважає, що дане рішення є протиправним та таким, що не відповідає нормам чинного національного та міжнародного законодавства, зокрема Конституції України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенції про статус біженців 1951 року тощо. З огляду на невідповідність рішення органу владних повноважень нормам чинного законодавства, враховуючи неправильне застосування відповідачем законодавчо визначених критеріїв прийняття відповідного рішення, просила визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №100-19 від 06.03.2019 року.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.03.2019 року відкрито провадження у адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи.
Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
23.04.2019 року на адресу суду від відповідача надійшов письмовий відзив на позовну заяву, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також відповідач зазначив, що підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
06.02.2019 року від позивача надійшли доповнення до позовної заяви, в якій було підтримано позицію, викладену в позовній заяві та зазначено, що відзив відповідача є законодавчо необґрунтованим та таким, що не спростовує доводи, викладені в позовній заяві.
У судовому засіданні позивач, представник позивача заявлені позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили позов задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві та у доповненні до позовної заяви.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, посилаючись на письмовий відзив на позовну заяву, що міститься в матеріалах справи, у зв'язку з чим у задоволенні позовної заяви просив відмовити.
Заслухавши пояснення позивача, представника позивача та представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 є громадянином Сирії, уродженець м. Ракка, Сирія, позивач повідомив суд, що за віросповіданням позивач є мусульманин-суніт. Перебуває у цивільному шлюбі. Рідна мова арабська. Володіє російською мовою.
За матеріалами особової справи, виїзд особи з Сирії відбувся у 2012 році.
Напрямки руху: З Сирії у 2012 році виїхав до Лівану, м. Бейрут. З Лівану на літаку дістався м. Стамбул, ОСОБА_3 . З Турції літаком прибув до м. Київ.
Державний кордон України перетнув легально на підставі запрошення на навчання у 2012 році. Востаннє позивач перетнув кордон у 2013 році. Позивач стверджує, що ніколи не був членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій як в країні громадянської належності, так і на території нашої країні.
Склад сім'ї заявника в Сирії:
батько - ОСОБА_4 , місце проживання: ОСОБА_5 .
мати - ОСОБА_6 , місце проживання: ОСОБА_5 .
До виїзду з країни громадянської незалежності позивач проживав у районі Сльук, м. АДРЕСА_1 ОСОБА_5 .
22.08.2018 року позивачем до Головного управління ДМС в Дніпропетровській області було подано заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням від 06.03.2019 року №100-19, складеним Державною міграційною службою України, було відмовлено ОСОБА_2 у визнані його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, правомірність винесеного Державною міграційною службою України рішення №100-19 від 06.03.2019 року є предметом дослідження і розгляду у цій справі.
Надаючи правову оцінку виниклим правовідносинам суд зазначає наступне.
Згідно з п.1 ст. 1 Закону України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань ( далі Закон № 3671-VI).
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного,які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Суд зазначає, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до ч.1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Матеріалами справи встановлено, що на виконання наведеної норми Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Головним управлінням ДМС України в Дніпропетровській області проведено з Альсафрі Джасем Халіл співбесіди.
Як вбачається з протоколу співбесіди від 29.08.2018 року, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначав, що основними та єдиними причинами побоювання позивачки за власне життя і здоров'я є військовий конфлікт на території Сирії.
Крім того, позивач зазначив, що звернувся до міграційної служби для отримання статусу біженцю або особи, що потребує додаткового захисту, за для того щоб легально перебувати біля своєї дружини і дитини.
Пунктом 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом п.45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Разом з цим, позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних доказів, які б підтвердили факти переслідування в країні громадянського походження.
Твердження позивача про загрозу його життю та здоров'ю у разі повернення на батьківщину не знайшли підтвердження під час співбесід з посадовими особами відповідача. Одночасно встановлено, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься.
Тому суд дійшов висновку, що основною метою звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області є саме бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець».
При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
З огляду на викладене вище, суд встановив, що докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в матеріалах справи відсутні, не надані означені доказі і при розгляді Державній міграційній службі України заяви позивача про надання міжнародного захисту.
Крім того, з листа заступника директора начальника Управління консульського забезпечення ДКС №71/ВКЗ/15-500-65252 від 06.09.2018 року вбачається, що за інформацією Посольства України в Ліванській Республіці, урядові війська Сирії продовжують вживати активних заходів з метою знищення терористичної організації Ісламська держава і станом на серпень 2018 року контролюють близько 75% території своєї країни. Терористичні формування займають близько 5% території Сирії, ще близько 20% припадає на курдський автономний регіон.
Крім того, суд окремо зазначає, що при складанні протоколу співбесіди із позивачем, було зазначено, що останній не мав перешкод при виїзді з території Сирії, в нього не було конфліктів з представниками антидержавних формувань, та інше, що свідчить про унормоване функціювання життя в місці постійного проживання позивача.
Отже, з аналізу матеріалів особової справи та пояснень позивача, суд вбачає в діях останнього є ознаки особи - мігранта, який добровільно залишив свою країну, керуючись причинами особистого характеру, а саме здобуття вищої освіти.
З огляду на зазначені пояснення та докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку про те, що позивач підпадає під ознаки мігранта.
На підставі вказаного та, з урахуванням приписів ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд дійшов висновку, що відповідач правомірно відмовив позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.
Крім того суд зазначає, що за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача, відповідачем складено вмотивований висновок про відсутність умов передбачених ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, суд вважає, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому підстави для задоволення позову в частині визнання протиправним та скасування рішення ДМС України № 100-19 від 06.03.2019 року відсутні.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовної заяви.
Керуючись ст. ст.241-246, 250Кодексу адміністративного судочинства України, суд-,
В задоволенні позовної заяви громадянина Сирії ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 06.03.2019 р. № 100-19 про відмову ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції, проте, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Повний текст рішення суду складений 13 травня 2019 року.
Суддя В.В. Горбалінський