ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
14 травня 2019 року № 640/2556/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України
про визнання протиправними дій та зобов'язати вчинити дії
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (надалі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії щодо не призначення одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності І групи, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві»;
- скасувати рішення Міністерства оборони України від 22 січня 2019 року у частині відмови позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності І групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, що оформлено у формі затвердження 22.01.19 Міністром оборони протоколу засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, від 18.01.19 №2;
- зобов'язати відповідача призначити одноразову грошову допомогу у зв'язку з настанням І групи інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» у розмірі 400- кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, протягом місячного строку з дня набуття судовим рішенням законної сили;
- допустити рішення до негайного виконання;
- зобов'язати надати до суду звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня отримання копії судового рішення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.02.2019р. відкрито спрощене позовне провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, відповідач неправомірно відмовив позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду І групи пов'язаної з випробуванням ядерної зброї.
Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив, пославшись на те, що виплата одноразової грошової допомоги позивачу не передбачено законодавством, яке діяло на час встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги.
Дослідивши матеріали справи суд встановив, що згідно листа командира військової частини НОМЕР_1 від 18.10.1991р. генерал-майор ОСОБА_1 проходив службу на посаді командира військової частини № НОМЕР_1 з 1978р. по 1981р. та приймав участь в ядерних випробуваннях.
Вказана обставина визнається як позивачем в позовній заяві так і відповідачем у відзиві на позов.
Відповідно виписки з наказу № 182 від 14.08.1987р. командира військової частини № НОМЕР_2 , генерал-майор ОСОБА_1 звільнений в запас за статтею 59 пункту «а» (за віком) згідно наказу МО СРСР № 0711 від 06.08.1987р.
Згідно виписки з акта огляду МСЕК № 013525 ОСОБА_1 01.08.2006р. під час первинного огляду була встановлена ІІ група інвалідності пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при випробуванні ядерної зброї.
Згідно з виписки з акта огляду МСЕК № 0971781 від 08.05.2018р. ОСОБА_1 під час повторного огляду була встановлена І група інвалідності пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при випробуванні ядерної зброї.
Витягом з протоколу засідання Військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 491 від 03.07.2006 року, визначено, що захворювання колишнього військовослужбовця ОСОБА_1 пов'язане з виконанням обов'язків військової служби при випробуванні ядерної зброї.
З метою реалізації соціального правового захисту військовослужбовців, передбаченого Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» позивач звернувся із заявою до військового комісаріату про направлення документів до Міністерства оборони України на комісію для розгляду питання, щодо виплати одноразової грошової допомоги як інваліду війни другої групи.
Відповідно до п. 10 Витягу з Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 18.01.2019 року № 2 ОСОБА_1 відмовлено в одержанні грошової допомоги.
В якості підстави для відмови в п. 56 Протоколу зазначено:
«Генерал-майору в запасі ОСОБА_1 (Київський МВК), якого 14.08.1987 звільнено з військової служби та 17.07.2006 під час первинного огляду органами МСЕК визнано особою з інвалідністю II групи внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби (довідка МСЕК серія КИ-1 №013525 від 01.08.2006), а 07.05.2018 під час повторного огляду органами МСЕК визнано особою з інвалідністю І групи внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при випробуванні ядерної зброї (довідка МСЕК серія ЛВ № 0971781 від 10.05.2018).
Ураховуючи, що ОСОБА_1 звільнений з військової служби до набуття чинності Закону України від 4 квітня 2006 року № 3597-IV "Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", яким запроваджено виплату одноразової грошової допомоги, а інвалідність встановлена до 1 січня 2014 року, тобто до набуття чинності нової редакції статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", він не має права на одержання одноразової грошової допомоги.».
Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач і звернувся з даним позовом.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.
На підставі статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції Закону України №1774-УШ від 06.12.2016 року), одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі:
загибелі (смерті) військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби) під час виконання ним обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби;
смерті військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби), що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби;
загибелі (смерті) військовослужбовця строкової військової служби, військовозобов'язаного або резервіста, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, що настала під час виконання обов'язків військової служби або служби у військовому резерві;
встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті;
встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням ним військової служби, або встановлення особі, звільненій з військової служби, інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби чи після закінчення тримісячного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження зазначеної служби;
встановлення військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження строкової військової служби, цих зборів, служби у військовому резерві;
отримання військовослужбовцем поранення (контузії, травми або каліцтва) під час виконання ним обов'язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності;
отримання військовослужбовцем строкової військової служби поранення (контузії, травми або каліцтва) у період проходження ним строкової військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності;
отримання військовозобов'язаним або резервістом, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, поранення (контузії, травми або каліцтва) при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності.
Військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби, за умов, визначених Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Військовозобов'язані та резервісти вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби, служби у військовому резерві, за умов, визначених Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", указами Президента України.
На підставі статті 16-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції Закону України №2004-УШ від 06.04.2017 року, чинній на момент встановлення інвалідності), одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі:
750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпункті 1 пункту 2 статті 16 цього Закону;
500-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпунктах 2 - 3 пункту 2 статті 16 цього Закону;
400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи,
300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи,
250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).
Одноразова грошова допомога у випадках, зазначених у підпунктах 5 - 9 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується залежно від встановленої військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту інвалідності та ступеня втрати ним працездатності у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України. При цьому у випадках, зазначених у підпункті 5 пункту 2 статті 16 цього Закону, розмір одноразової грошової допомоги не може бути меншим за 70-кратний прожитковий мінімум, встановлений законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року.
Частиною 9 статті 16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до п.3 постанови Кабінету Міністрів України № 975 від 25.12.2013 року "Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві "днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі встановленні інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Відповідно до абз.3 п.3 Порядку №975, днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико- соціальної експертної комісії.
Аналізуючи викладені вище норми, суд дійшов до висновку про те, що розмір одноразової грошової допомоги у разі інвалідності такої категорії осіб залежить від часу встановлення групи інвалідності, тобто від дня виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги.
Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі №1519/983/2012, від 05.10.2018р. у справі № 265/7930/16-а, від 26.09.2018р. у справі № 711/6129/17, від 26.09.2018р. у справі № 760/9113/17, від 19.09.2018р. у справі № 333/6813/17, від 21.08.2018р. у справі № 278/2478/17, від 21.08.2018р. у справі № 295/13892/16-а, від 21.08.2018р. у справі № 295/14297/16-а.
Згідно Виписки та Довідки МСЕК серії АВ № 0971781 від 08.05.2018 р. позивач є інвалідом І групи з 07.05.2018р.
Причиною інвалідності зазначено захворювання, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби при випробуванні ядерної зброї.
Оскільки, інвалідність відповідно до норм чинного законодавства встановлюється на початку року, то вказана в довідці МСЕК дата « 07.05.2018р.» є датою звернення для встановлення інвалідності та не є датою встановлення права на отримання одноразової грошової допомоги.
Судом встановлено, що позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги на підставі статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та відповідно до Порядку № 975, оскільки таке право не пов'язується з часом звільнення його з військової служби, а пов'язується з фактом і часом встановлення йому інвалідності як звільненому зі служби військовослужбовцю, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, незалежно від строку, що минув після звільнення з військової служби.
Згідно з підпунктом шостим пункту 1 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 975 від 25.12.2013 року (далі - Порядок № 975), одноразова грошова допомога призначається і виплачується військовослужбовцю, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі:
400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності I групи;
300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності II групи;
250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності III групи;
Абзацом 9 пункту 1 Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 393 від 17.07.92 року передбачено, що для призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ до вислуги років зараховуються, зокрема, дійсна військова служба у прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР та інші види служби і періоди роботи, які відповідно до законодавства колишнього СРСР зараховувалися до вислуги років для призначення пенсій військовослужбовцям, а також особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Вислуга років (у тому числі на пільгових умовах) у цьому випадку обчислюється у порядку, встановленому законодавством колишнього СРСР, якщо цією постановою не передбачено більш пільгових умов зарахування до вислуги років часу служби для призначення пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.
З аналізу вищевказаної норми вбачається, що для призначення військовослужбовцям пенсії до вислуги років останніх зараховуються, зокрема, дійсна військова служба у військових формуваннях колишнього СРСР .
Вказана обставина свідчить про те, що у питаннях соціального захисту військовослужбовці колишнього СРСР прирівняні до військовослужбовців Збройних Сил України.
Більш того, статтями 1, 2 Угоди між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей, яка набула чинності для України 14.02.92 року, встановлено, що за військовослужбовцями, особами, які звільнилися з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги, встановлені раніше законами та іншими нормативними актами колишнього Союзу РСР. Односторонні обмеження зазначених прав і пільг військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей не допускаються.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги у відповідності до частини 2 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII.
Крім того, аналіз змісту Порядку № 975 свідчить, що законодавцем передбачено прирівняння соціального захисту військовослужбовців військових формуваннях колишнього СРСР до військовослужбовців Збройних Сил України та встановлено обов'язок саме Міністерства оборони України стосовно прийняття рішення про виплату одноразової грошової допомоги військовослужбовцям у зв'язку з встановленням інвалідності, пов'язаної із виконанням обов'язків військової служби під час здійснення інтернаціонального зобов'язання.
Згідно з пунктом 2 Порядку № 975 особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги, допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.
На день звернення позивача із заявою про виплату одноразової грошової допомоги на підставі статей 16, 16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у зв'язку з встановленням йому І групи інвалідності, діяв Порядок № 975, а тому саме його належить застосовувати у спірних правовідносинах.
Враховуючи викладене, суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про відсутність підстав для виплати одноразової грошової допомоги у відповідності до Порядку № 975 у зв'язку з тим, що на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності в 2006 році не існувало правової норми щодо виплати одноразової грошової допомоги.
Водночас суд вважає, що в даному випадку не можна застосовувати позицію Верховного Суду викладену у постановах від 26.06.2018р. у справі № 750/5074/17 та від 31.01.2019р. у справі № 678/370/17, оскільки вони стосуються застосування частини 2 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» для військовослужбовців строкової військової служби. Проте, проходження військової служби осіб офіцерського складу за контрактом та проходження строкової військової служби є різними видами військової служби, зі своїми особливостями та специфікою.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Відповідно до ч. 4 ст. 2 цього ж Закону (в редакції до 1 січня 2014 року) існують такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Отже, строкова служба та кадрова військова служба осіб офіцерського складу є окремими видами військової служби, що вказує на різний порядок правового регулювання вказаних видів служби.
В даному випадку позивач проходив службу на посаді командира військової частини № 52605 з 1978р. по 1981р., мав звання генерал-майора та приймав участь в ядерних випробуваннях.
Частиною четвертою статті 16 Закону №2011-XII (в редакції від 06.12.2016 року, чинній на момент встановлення інвалідності) для військовослужбовців, які проходили військову службу за контрактом, осіб офіцерського складу, які проходили кадрову військову службу, осіб офіцерського складу, які проходили військову службу за призовом (крім військовослужбовців строкової служби), встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги.
Згідно вказаної норми одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
Вказаною нормою, на відміну від частини 6 статті 16 Закону №2011-XII, яка стосується військовослужбовців строкової служби, не обмежено проміжок часу у який, у разі настання інвалідності, виникає право військовослужбовців офіцерського складу на отримання одноразової грошової допомоги певним строком після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач був військовозобов'язаною особою, а не військовослужбовцем строкової служби, а відтак тримісячний строк давності виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку із отриманою під час проходження військової служби інвалідністю на нього не розповсюджується.
Тобто, в зазначеній справі фактичні обставини є іншими, ніж ті з приводу яких сформовано правову позицію у постановах Верховного Суду від 26.06.2018р. у справі № 750/5074/17 та від 31.01.2019р. у справі № 678/370/17.
Суд зазначає, що 01.01.2017 надбав чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", яким було доповнено ч.4 ст.16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" абзацом 2, відповідно до якого у разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку зі змінами, що відбулися, не здійснюється.
Одночасно, суд наголошує, що вказана норма не може розповсюджуватись на спірні правовідносини, а саме зміни групи інвалідності за часовий проміжок з 2006 по 2018 рік, оскільки це фактично означатиме, застосування зворотної дії закону в часі.
Крім того, ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі "Ковач проти України", п.59 рішення у справі "Мельниченко проти України", п. 50 рішення у справі "Чуйкіна проти України" тощо).
Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.
Більше того, відповідно до ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в ст.1 Протоколу № 12 до цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації:
"1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.
2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1".
Слід зазначити, що дискримінація може бути прямою (різне поводження до людей в однаковій ситуації) та непрямою (однакове поводження з людьми, незважаючи на те, дехто з них знаходитися в певній особливій ситуації).
Так, у справі "Тлімменос проти Греції" (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.
Дискримінація у даному випадку проявляється у тих обставинах, що особа, якій під час первинного огляду встановлена інвалідність, та яка пройшла повторний огляд на протязі дворічного строку, яким встановлено інвалідність вищої групи внаслідок хвороби, пов'язаної із проходженням військової служби має право на одноразову грошову допомогу, а яка за тих самих обставин, внаслідок тих чи інших причин пропустила дворічний строк - не має.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що право особи на одноразову грошову допомогу не може підлягати часовим обмеженням і залежати від того чи пройшов дворічний термін з часу первинного огляду і встановлення інвалідності, оскільки першочергово є встановленим той факт, що особа отримала незворотні негативні зміни стану здоров'я внаслідок перебування на військовій службі.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеним в постанові від 20.03.2018 у справі № 295/3091/17 адміністративне провадження № К/9901/5281/17.
Що стосується ефективного способу захисту свого права позивача суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст.8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року зазначив, що "спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення".
Проте з огляду на те, що Міністерство оборони України наділено дискреційними повноваженнями з питань призначення та виплати одноразової грошової допомоги або прийняття рішення про відмову у призначенні та виплаті, суд не вправі перебирати на себе функції вказаного суб'єкта владних повноважень.
З системного аналізу вказаних норм ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України можна дійти висновку, що суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення на користь позивача.
Тобто, такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.
На підставі викладеного, суд вважає, що в даному випадку ефективним способом захисту прав, свобод та інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин є зобов'язання Міністерства оборони України повторно розглянути заяву позивача щодо призначення та виплати йому одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням І групи інвалідності та прийняти відповідне рішення, з урахуванням висновків суду.
Одночасно, суд наголошує, що позивачем фактично оскаржується саме відмова у виплаті йому одноразової допомоги, що оформлена протоколом засідання комісії МОУ № №2 від 18.01.2019 року, а тому, розуміючи різницю між «діями» і «рішенням» суб'єкта владних повноважень, суд, керуючись приписами ст. 11 КАС України, самостійно визначається з належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача у цій справі.
На підставі аналізу чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини та фактичних обставин справи, а також встановивши, що права позивача по цій справі були порушені не діями відповідача, а саме прийнятим рішенням комісії МОУ №2 від 18.01.2019 року, яким протиправно відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням І групи інвалідності, внаслідок поранення та захворювання, отриманих під час виконання обов'язків військової служби відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», суд приходить до висновку, що належним способом захисту у розумінні ст. 162 КАС України є саме скасування судом зазначеного рішення.
З огляду на викладене, суд зазначає, що позов підлягає частковому задоволенню.
Щодо вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання відповідача подати у десятиденний строк з моменту набрання рішенням законної сили звіту про виконання рішення суду, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.
Поряд з цим суд враховує, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду.
З огляду на викладене, суд не вбачає за доцільне встановлення судового контролю у цій адміністративній справі.
Суд вважає, що вимога позивача про скерування рішення суду до негайного виконання також не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Положеннями ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про 1) присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць; 2) присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; 3) поновлення на посаді у відносинах публічної служби; 4) припинення повноважень посадової особи у разі порушення нею вимог щодо несумісності; 5) уточнення списку виборців; 6) усунення перешкод та заборону втручання у здійснення свободи мирних зібрань; 7) накладення арешту на активи, що пов'язані з фінансуванням тероризму та стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до рішення, прийнятого на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН, зняття арешту з таких активів та надання доступу до них. Негайно також виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених пунктами 1, 5 частини першої статті 263, пунктами 1-4 частини першої статті 283 цього Кодексу.
Таким чином відсутні підстави для негайного виконання рішення суду відповідно до ст. 371 КАС України.
У взаємозв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Судові витрати по сплаті судового збору у справі відсутні. Позивач доказів щодо розміру та фактичного здійснення витрат на правову допомогу не надав, тому підстави для стягнення таких витрат з відповідача відсутні.
Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 250, 255, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України від 22 січня 2019 року, оформлене протоколом №2 від 18.01.2019 року, у частині відмови ОСОБА_1 (пункт 56) у призначенні одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності І групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби.
3. Зобов'язати Міністерство оборони України (адреса, 03168, м. Київ-168, Повітрофлотський проспект 6, ЄДРПОУ 00034022) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням І групи інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, та прийняти рішення відповідно до Закону України "Про соціальній та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 975 від 25 грудня 2013 року, з урахуванням висновків суду.
4. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Суддя О.В. Патратій