Рішення від 24.01.2019 по справі 420/5276/18

Справа № 420/5276/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Цховребової М.Г.

за участю:

секретаря судового засідання - Поварчук В.В.

представника позивача - ОСОБА_6

представника відповідача - Погожого Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -

встановив:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача № 188 від 2 жовтня 2018 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати відповідача прийняти рішення відносно позивача, громадянина Афганістану, про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 16 жовтня 2018 року: відкрито провадження в адміністративній справі; вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження.

В судовому засіданні представник позивача підтримав адміністративний позов, просив суд задовольнити його в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив (а.с.5-8, 184-193), із зазначенням таких фактичних обставин:

- відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності до Афганістану;

- необхідним є встановлення ситуації у країні походження, яка свідчить про наявність об'єктивних побоювань загрозі життю. Афганістан як і раніше охоплений збройним конфліктом не міжнародного характеру, в якому Афганським національним силам оборони і безпеки (АНСОБ), підтримуваним міжнародними збройними силами, протистоїть ряд антиурядових елементів (АПЕ). За словами Генерального секретаря ООН, Афганістан продовжує стикатися з важковирішуваними проблемами в області безпеки, в політичній і економічній сферах. Як повідомляється, загальна ситуація з безпекою продовжує погіршуватися, ситуація характеризується як «тупикова і все погіршується». Позивач звернув увагу суду на: «Керівництво УВКБ ООН по оцінці потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулок, із Афганістана, 30 серпня 2018» (Адреса веб-сайту у мережі інтернет http://www/refwords.org.ru/docid/5bdc2d444.html); «Піврічний доклад Місія ООН по підтримці Афганістану (МООНСА) про захист цивільних осіб в озброєному конфлікті: 1 січня - 30 червня 2018 р.» (Адреса веб-сайту у мережі інтернет http://www.refworld.org.ru/country„„AFG„5balf59a4,0.html); статтю «В Кабулі при вибухі загинули більше 30 осіб, більше 50 поранені» від 22.04.2018 року. (Адреса веб-сайту у мережі інтернет http://www.гefworld.org.ru/doeid/5adef4484.html); «ООН: кількість жертв в Афганістане досягла рекордного рівня» від 15.07.2018 року. (Адреса веб-сайту у мережі інтернет http://www.гefworld.org.ru/doсid/5b4da9a64.html); статтю «ООН: в Афганістані мирні жителі гинуть тисячами» від 10.10.2018 року. (Адреса веб-сайту у мережі інтернет http://www.refworld.org.ru/docid/5bc5eb9h4.htrnl); на розділи 1.3 та III.С.4 «Керівництва УВКБ ООН по оцінці потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулок, із Афганістана, 30 серпня 2018»;

- у місті Кабул існує ризик для позивача зіткнутися з реальною небезпекою заподіяння серйозної шкоди, включаючи серйозну загрозу життя, безпеки, свободі чи здоров'ю або загрозу зазнати серйозної дискримінації. Спостерігається негативна тенденція щодо ситуації в сфері безпеки для цивільних осіб в м. Кабулі. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває щорічна доповідь МООНСА про захист цивільних осіб, опублікована в лютому 2018 р., в якій зазначається: «Найбільша кількість жертв серед цивільного населення МООНСА як і раніше фіксувала в провінції Кабул - головним чином за рахунок нападів невибіркового характеру в м Кабул. Із загальної кількості жертв серед цивільного населення - 1831 осіб (479 загиблих і тисяча триста п'ятдесят дві поранених), зафіксованого в провінції Кабул, 88% були обумовлені атаками терористів-смертників і комбінованими атаками, здійсненими антиурядовими елементами в м Кабул». МООНСА повідомляла, що кількість жертв серед цивільного населення в м. Кабул в результаті атак терористів-смертників і комбінованих атак в 2017 р склало 70% всіх жертв серед цивільного населення внаслідок таких атак в Афганістані в 2017 р. УВКБ ООН відзначає, що цивільні особи, які беруть участь в повсякденній економічній та соціальній діяльності в Кабулі, наражаються на небезпеку стати жертвою загального насильства, яким охоплено город. До таких видів діяльності належать: поїздки на роботу і з роботи, поїздки в лікарню і поліклініку або поїздки в школу; заробляння коштів на існування на вулицях міста, наприклад, вулична торгівля; походи на ринки, в мечеті і інші місця, в яких збираються люди;

- вся надана інформація вказує на факт загрози життю та здоров'ю позивача при поверненні до Афганістану.

В судовому засіданні представник відповідача заперечував проти позову, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю з підстав, викладених у відзиві та додаткових поясненнях щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи (а.с.21-31, 205-207), із зазначенням таких фактичних обставин:

- співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи причиною виїзду з країни громадянського походження вказано військові дії в Афганістані. позивач стверджує, що не має бажання добровільно повертатись до країни громадянської належності через військові дії в Афганістані. За результатами аналізу матеріалів особової справи позивача було встановлено, що його історія переслідування є необгрунтованою та не може бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Крім цього, отримані пояснення позивача містять суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою;

- позивач не зміг аргументувати причину власного виїзду з Афганістану, надавши лише узагальнюючі свідчення, зокрема повідомив, що в Афганістані наразі проводяться військові дії та склалась загальна небезпечна ситуація. Разом із тим, позивач зазначив, що це не перший його візит до України. У 2011 році він нелегально, скориставшись послугами посередника, прибув разом з матір'ю до України та був затриманий правоохоронними органами за перебування в Україні у якості нелегального мігранта. За рішенням суду позивач був поміщений до Чернігівського ПТПІ де перебував протягом 6 місяців. Під час перебування в ПТПІ позивач звернувся за міжнародним захистом в Україні. Позивач стверджує, що за результатами розгляду заяви про надання міжнародного захисту йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Зазначене рішення ДМС він оскаржив в судовому порядку та у задоволенні позовних вимог особі було відмовлено. ГУ ДМС України в Одеській області було направлено запити стосовно вказаних позивачем фактів, однак станом на 02.10.2018 відповіді стосовно фактів затримання особи правоохоронними органами України, перебування в ПТПІ м. Чернігів та встановлення факту звернення за міжнародним захистом в Україні отримані не були;

- приблизно з середини 2012 року позивач перебував на території України у якості нелегального мігранта, працював вантажником на ринку « 7 км» в Одеській області. На уточнюючі запитання позивач відповів, що не повернувся до Афганістану після того, як втратив законні підстави для перебування на території України у зв'язку з відсутністю документів, потрібних для виїзду з України. Позивач пояснив, що в жовтні 2015 року за допомогою послуг посередника він нелегально, з України через територію РФ потрапив до Норвегії (м. Кіркенес). В Норвегії позивач звернувся за міжнародним захистом та за результатами розгляду заяви про визнання біженцем отримав відмову. Зазначену відмову територіального підрозділу міграційної служби Норвегії позивач оскаржив у судових інстанція та у задоволенні позовних вимог було відмовлено;

- зі слів позивача, після отримання відмови він нелегально переїхав з Норвегії до Фінляндії. На території Фінляндії позивач також спробував звернутись за міжнародним захистом, однак його ідентифікували як особу, яка вже зверталась за міжнародним захистом на території ЄС (за дактилоскопічною ідентифікацією). Позивача 15.08.2016 було повернуто до Норвегії, звідки він в свою чергу був депортований 03.09.2016 до Афганістану (м. Кабул). Після прибуття на територію Афганістану позивач проживав в м. Кабул (Афганістан), де інвестував власні кошти в розмірі 10000 $ в ювелірний магазин, де разом зі своїм другом працював на правах співвласника. Під час проживання в Афганістані у вказаний період жодних погроз чи переслідувань позивач не зазнавав. Додатково, позивач повідомив, що в Афганістані проживає його рідний дядько (брат матері), який працює вчителем в приватній школі м. Кабул, інформація стосовно переслідування зазначеної особи заявнику невідома. Під час проживання в Афганістані ОСОБА_1 знову вирішив переїхати до України, для чого здійснив оформлення візи в Посольстві України в Республіці Таджикистан. Відповідно до пояснень позивача, він особисто не виїздив до Таджикистану з метою звернення до Посольства України, а скористався послугами представника Посольства, з яким зустрічався в м. Кабул. За результатами звернення особи до дипломатичної установи України він отримав візу № НОМЕР_1 типу «С», мета поїздки «С-09» (діяльність у сфері культури, науки, освіти та спорту) терміном на 20 днів. ОСОБА_1 вибув з Афганістану 25.08.2018, легально на підставі паспортного документу гр. Афганістану та оформленої візи до України, авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). До України прибув 26.08.2018, державний кордон перетнув в аеропорті м. Одеси. 17.09.2018 позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, позивач в порушення вимог ч. 1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, лише 17.09.2018;

- з матеріалів справи очевидним вважається факт, що заявник не мав намірів повернення до Афганістану після закінчення строку дії візи, що з огляду на фактичну можливість такого повернення у зв'язку з відсутністю будь-яких погроз чи переслідувань на території Афганістану або ж нововиявлених обставин, які б вказували на неможливість власного повернення до Афганістану вказує на те, що позивач вибув в Україну в пошуках кращого життя. Так, на уточнююче запитання він повідомив, що під час його звернення за міжнародним захистом на території країн ЄС він повідомляв ті самі відомості стосовно власної історії переслідування, які наразі надав до ГУ ДМС України в Одеській області;

- під час проведення процедурних заходів за розглядом заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були проаналізовані результати опитувань особи за протоколами співбесід та матеріали особової справи. Встановлено, що позивач неодноразово надавав неправдоподібні відомості стосовно себе та власної історії переслідування з метою введення ГУ ДМС України в Одеській області в оману з метою посилення власних позицій під час розгляду питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- метою звернення із відповідною заявою до ГУ ДМС України в Одеській області позивач називає не потребу в міжнародному захисті, а бажання легалізації власного перебування на території України задля можливості подальшого працевлаштування;

- позивач не зміг належним чином аргументувати подібні побоювання, надавши лише узагальнюючі свідчення, що у випадку, якщо будь-хто дізнається в Афганістані про те, що його брата поховали на християнському кладовищі. то там люди вирішать, що брат був християнином, а якщо брат був християнином то і позивач - християнин, а відповідно - зрадив мусульманській релігії. Разом з цим, позивач не зміг аргументувати власну позицію та зокрема той факт, що під час проведення анкетування не повідомляв про наявність в нього подібних родинних зв'язків. Додатково, позивач не надав будь-яких доказів стосовно підтвердження родинних зв'язків між ним та особою на установчі дані ОСОБА_2 . З числа доказів поховання вищезазначеної особи на християнському кладовищі, до ГУ ДМС України в Одеській області було надано три фото (10*15 см), на яких зображено місцевість на кладовищі та окремо взяту могилу, в якій зі слів позивача і було поховано його брата. Дані фото неможливо ідентифікувати за належністю, часовим проміжком та геолокацією, що було підтверджено заявником особисто під час опитування. Вищезазначені свідчення особи не приймалися ГУ ДМС України в Одеській області в якості елементу неможливості власного повернення до Афганістану, вважалися неправдоподібними та такими що використовуються позивачем з метою введення в оману ГУ ДМС України в Одеській області задля посилення власних позицій;

- у наданих свідченнях позивача прослідковується низка суперечливостей та елементів неправдоподібності, які він не зміг належним чином аргументувати, надаючи лише узагальнюючі відповіді та уникаючи конкретики. З числа доказів, які б підтверджували факт його роботи в МВС Афганістану на посаді водія першого заступника відділу МВС Афганістану з адміністративних справ м. Кабул, він надав копію документу на іноземній мові без перекладу (копію документу долучено до матеріалів ОС);

- надані позивачем свідчення стосовно можливості зазнати переслідування на Батьківщині з боку представників терористичного угрупування «Талібан» не приймалися ГУ ДМС України в Одеській області та вважаються такими, що використовуються позивачем з метою введення в оману задля посилення власних позицій. Зазначені побоювання позивача вважаються цілком суб'єктивними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях;

- позивач особисто ніколи не зазнавав на території Афганістану будь-яких погроз чи переслідувань. Разом з цим, за матеріалами особової справи встановлено, що позивач звертався до державних органів Афганістану в 2016 році з метою оформлення паспортного документу, в період 2016-2018 років тричі виїздив з Афганістану до Індії, проходив паспортний контроль на кордоні, будь-яких проблем, погроз чи переслідувань з боку державних контрагентів не зазнавав. Враховуючи непослідовність, суперечливість та постійну зміну пояснень позивача, а також аналізуючи актуальну ІКП, можливо стверджувати про неправдоподібність наданих тверджень. Так, встановлено, що позивач нехтував процедурою звернення за міжнародним захистом;

- інформацією по країні громадянської належності можливо підтвердити активну роботу влади Афганістану, направлену на поліпшення інфраструктури та соціально-економічних умов для населення в регіоні. Додатково можливо ствердити про участь міжнародної спільноти у вирішенні проблемних питань, в т.ч. питань безпеки та в цілому закінчення військового протистояння в країні та стабілізацію загальної ситуації в регіоні в цілому тощо.

Заслухавши вступне слово представників сторін, дослідивши докази у справі, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню повністю, з таких підстав.

Судом встановлено, що 17.09.2018 р. позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. (а.с.50-51)

Згідно анкети позивача від 18.09.2018 року, як особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.69-76), позивачем зазначено, зокрема, що:

- сімейний стан: одружений на гр. Афганістану ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3, з якою має спільну доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , гр. Афганістану. Наразі донька та дружина знаходяться у Фінляндії з 2015 року, дружина звернулась за міжнародним захистом.

В 2015 році заявник нелегально потрапив до РФ, звідки прибув 26.11.2015 р. до Норвегії, де пробув до 04.2016 року. В квітні 2016 року поїхав до Фінляндії, де пробув до серпня 2016 року. Та в результаті був депортований з Фінляндії до Норвегії, а з Норвегії - до Афганістану.

Дружина в 2015 році поїхала нелегально з Афганістану до Фінляндії, де проживає і до цього часу в статусі біженця;

- країна постійного проживання: Афганістан (1983-2011 р.р.), Україна (літо 2011 - 2015 р.р.), Афганістан (2015 - 2018 р.р.);

- країну постійного проживання покинув приблизно 25.08.2018 року;

- приблизно 26.08.2018 року перетнув кордон України;

- в 2011 році в м. Чернігів звертався за захистом. Позивач був поміщений з матір'ю до Чернігівського ПТПІ, де пробули 6 місяців. Під час перебування в ПТПІ вони звернулись за міжнародним захистом та були документовані довідками про звернення за захистом. Після того, як позивач покинув ПТПІ повідомлення про відмову у визнанні його біженцем - отримав в м. Одеса. Оскаржив рішення ДМС в судових інстанціях. Суд відмовив позивачу у задоволенні адміністративного позову;

- ні позивач, ні члени родини не були членами політичних, релігійних, військових або громадських організацій;

- невійськовозобов'язаний, тому що в Афганістані служба добровільна;

- позивач просить надати йому можливість знаходитись в Україні легально, та не порушувати закон;

- мета звернення до територіального підрозділу ДМС - бажає жити легально та працювати.

У даній анкеті причиною виїзду з країни постійного проживання зазначено, зокрема, що:

«В Афганістані наразі йде війна. Проте невідомо хто з ким воює. Там проводяться терористичні акти. Окрім цього, якщо хоча б трішки виїхати з м. Кабул, то держава там не має влади. Там все в руках талібів.

Навіть в м. Кабул не вся влада в руках держави, оскільки деякі депутати в парламенті захищають талібів.

Декілька днів тому назад наш президент сказав у своїй промові, що таліби теж наші брати і вони теж можуть знаходитись в м. Кабул. Таліби приїхали в м. Кабул та вбили всіх військових.

1,5 - 2 місці тому назад я їхав з родичами в провінцію Лугар. Коли ми повертались до м. Кабул, наш автобус був зупинений талібами. Біля мене сидів хлопець, він був лікарем. Таліби сказали, що він працює на державу. Інший таліб крикнув йому, щоб цього хлопця вбили. В результаті цього хлопця забрали з автобусу. Після цього, коли я повернувся до м. Кабул, я прийняв рішення поїхати з Афганістану.

Особисто мені таліби ніколи не погрожували. Проте в м. Кабул в мене сусід був талібом і всі про це знали.

Одного муллу з мечеті нашого району забрала служба безпеки Афганістану, можливо він має відношення до талібів.

Колись у 2011 році я працював у МВС, мені телефонували таліби та пропонували надавати їм допомогу. Вони знали інформацію про мене. Та сказали мені, що якщо я їх не послухаю, то вони вб'ють мене. Тож в 2011 я прийняв вперше рішення поїхати до України.

Коли я був депортований до Афганістану приблизно 05.09.2016 року поблизу отелю Плаза (м. Кабул) був вибух (терористичний акт). Особисто я не постраждав в результаті терористичного акту, проте було страшно.».

2 жовтня 2018 року посадовою особою відповідача, К.І. Бабич, на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розглянувши заяву та особову справу № 2018OD0146 заявника, громадянина Афганістану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який 17.09.2018 р. звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі розглянутої ІКП, враховуючи матеріали особової справи за розглядом звернення до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем, або особою як потребує додаткового захисту, наданих обставин, які на думку заявника унеможливлюють його повернення до країни громадської належності, проведених анкетування та інтерв'ю із зазначеним громадянином, та вважаючи, що заява є очевидно необґрунтованою та носить характер зловживання, за відсутності умов, зазначених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складено висновок про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.141-149), відповідно до змісту якого, з таких фактичних підстав, зокрема:

- ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином Афганістану, уродженцем м. Кабул, до виїзду з країни проживав в м. Кабул. За національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт (канонів релігії дотримується частково). Рідна мова - дарі, заявник також володіє мовами урду, пушту, англійською та російською мовами на рівні, достатньому для спілкування. За сімейним станом офіційно неодружений. За наданою до територіального підрозділу ДМС інформацією одружений за релігійними звичаями з громадянкою Афганістану ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3, з якою уклав шлюб дистанційно 11.09.2014 року. З дружиною мають спільну неповнолітню доньку на установчі дані ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 Дружина заявника з 2015 року проживає в Фінляндії де, за твердженнями заявника, звернулась за міжнародним захистом та отримала статус біженця. Донька проживає разом з дружиною. Заявник має неповну середню освіту (9 класів), яку здобув в ліцеї «Гулам Айдар Хан» (м. Кабул, Афганістан) протягом 1990 - 2004 років. В школі навчався періодично, з чим пов'язана невідповідність кількості років закінченим класам. Після дев'ятого класу вирішив припинити навчання у школі у зв'язку з тим, що його вік не відповідав класу навчання в школі.

Щодо трудової діяльності, в країні громадянської належності шукач захисту повідомив, що був офіційно працевлаштований та працював на посаді водія першого заступника відділу МВС Афганістану по роботі з адміністративними справами (м. Кабул, Афганістан) в період з 2004 по 2011 роки. Наразі заявник не працює, проживає на власні заощадження.

Заявник повідомив, що ані він, ані інші його близькі родичі, ніколи не були членами жодних політичних, релігійних або громадських організацій як в країні громадянської належності, так і поза її межами.

Щодо виїзду з країни громадянської належності заявник повідомив наступне. Шукач захисту вибув з Афганістану 25.08.2018 року, легально на підставі паспортного документу гр. Афганістану та оформленої візи до України, авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). До України прибув 26.08.2018 року, державний кордон перетнув в аеропорті м. Одеси.

Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, шукач захисту не зміг аргументувати причину власного виїзду з Афганістану, надавши лише узагальнюючі свідчення, зокрема повідомив, що в Афганістані наразі проводяться військові дії та склалась загальна небезпечна ситуація.

Разом із тим, заявник зазначив, що це не перший його візит до України. У 2011 році він нелегально, скориставшись послугами посередника, прибув разом з матір'ю до України та був затриманий правоохоронними органами за перебування в Україні у якості нелегального мігранта. За рішенням суду був поміщений до Чернігівського ПТПІ, де перебував протягом 6 місяців. Під час перебування в ПТПІ звернувся за міжнародним захистом в Україні. За результатами розгляду заяви про надання міжнародного захисту, зі слів заявника, йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Зазначене рішення ДМС він оскаржив у судових інстанціях, у задоволенні позовних вимог особі було відмовлено. Відповіді на запити стосовно фактів затримання особи правоохоронними органами України, перебування в ПТПІ м. Чернігів та встановлення факту звернення за міжнародним захистом в Україні станом на 02.10.2018 року отримані не були.

Приблизно з середини 2012 року перебував на території України у якості нелегального мігранта, працював вантажником на ринку « 7 км» в Одеській області. На уточнювальні запитання відповів, що не повернувся до Афганістану після того, як втратив законні підстави для перебування на території України у зв'язку з відсутністю документів, потрібних для виїзду з України.

В жовтні 2015 року, за допомогою послуг посередника, нелегально, з України через територію РФ потрапив до Норвегії (м. Кіркенес). В Норвегії звернувся за міжнародним захистом та за результатами розгляду заяви про визнання біженцем отримав відмову. Зазначену відмову територіального підрозділу міграційної служби Норвегії оскаржив у судових інстанціях, у задоволенні позовних вимог особі було відмовлено. Зі слів особи, після отримання відмови він нелегально переїхав з Норвегії до Фінляндії, де також спробував звернутись за міжнародним захистом, однак його ідентифікували як особу, яка вже зверталась за міжнародним захистом на території ЄС (за дактилоскопічною ідентифікацією), та його було повернуто 15.08.2016 року до Норвегії, звідки він в свою чергу був депортований 03.09.2016 року до Афганістану (м. Кабул).

Після прибуття на територію Афганістану заявник до теперішнього приїзду в Україну проживав в м. Кабул (Афганістан), де інвестував власні кошти в розмірі 10000 $ в ювелірний магазин, де разом зі своїм другом працював на правах співвласника. Під час проживання в Афганістані у вказаний період жодних погроз чи переслідувань не зазнавав. Додатково, заявник повідомив, що в Афганістані проживає його рідний дядько (брат матері), який працює вчителем в приватній школі м. Кабул, інформація стосовно переслідування зазначеної особи заявнику невідома.

Під час проживання в Афганістані шукач захисту знову вирішив переїхати до України, для чого здійснив оформлення візи в Посольстві України в Республіці Таджикистан. Відповідно до пояснень заявника, він особисто не виїздив до Таджикистану з метою звернення до Посольства України, а скористався послугами представника Посольства, з яким зустрічався в м. Кабул. За результатами звернення особи до дипломатичної установи України він отримав візу № Y-06468587 типу «С», мета поїздки «С-09» (діяльність у сфері культури, науки, освіти та спорту) терміном на 20 днів.

Разом з цим, з матеріалів справи очевидним вважається факт, що заявник не мав намірів повернення до Афганістану після закінчення строку дії візи, що з огляду на фактичну можливість такого повернення у зв'язку з відсутністю будь-яких погроз чи переслідувань на території Афганістану або ж нововиявлених обставин, які б вказували на неможливість власного повернення до Афганістану вказує на те, що заявник вибув в Україну в пошуках кращого життя. Так, на уточнювальне запитання він повідомив, що під час його звернення за міжнародним захистом на території країн ЄС він повідомляв ті самі відомості стосовно власної історії переслідування, які наразі надав до територіального підрозділу ДМС.

Під час проведення процедурних заходів за розглядом заяви шукача захисту про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були проаналізовані результати опитувань особи за протоколами співбесід та матеріали особової справи. Встановлено, що заявник неодноразово надавав неправдоподібні відомості стосовно себе та власної історії переслідування з метою введення територіального підрозділу ДМС в оману з метою посилення власних позицій під час розгляду питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з цим, метою звернення із відповідною заявою до територіального підрозділу ДМС заявник називає не потребу в міжнародному захисті, а бажання легалізації власного перебування на території України задля можливості подальшого працевлаштування.

Щодо причини неможливості повернення до країни громадянської належності шукач захисту повідомив про небажання повертатись до Афганістану через те, що на його думку, у випадку власного повернення він може зазнати переслідування з боку невстановлених осіб. Разом з цим, заявник не зміг надати аргументації подібним побоюванням, які ґрунтуються лише на його власних припущеннях. Зокрема, він повідомив, що він та його близькі родичі, які наразі проживають в Афганістані не зазнавали та не зазнають будь-якого переслідування або погроз.

У якості додаткового елементу ймовірності власного переслідування на території Афганістану у якості аргументування позиції неможливості власного повернення на територію Афганістану заявник надав нові свідчення, та повідомив, що в нього був ще один рідний брат, про якого він раніше не розповідав, на установчі дані ОСОБА_2 Вказаний брат проживав в РФ приблизно з 1992 року. В 2016 році, коли заявник перебував на території Фінляндії, йому зателефонувала дружина вищезазначеного брата та повідомила про те, що брат помер. Заявник звертався до представників влади на території країн ЄС, в яких він перебував, з питання можливості здійснення ним поїздки до РФ з метою взяття участі у похоронній процесії, проте йому було відмовлено. Брата поховали, коли заявник фізично знаходився на території Фінляндії, у якості нелегального мігранта. Як повідомив заявник, пізніше йому стало відомо, що організацією похорону брата займалась його дружина, похоронна процесія відбулась без дотримання релігійних обрядів та тіло брата було поховано на християнському кладовищі, що суперечить нормам ісламу. В результаті вказаних подій заявник вважає, що у випадку розповсюдження вказаної інформації на території Афганістану особисто до нього можуть виникнути претензії як у будь-кого з мешканців Афганістану, так і з боку державної влади країни і його можуть навіть вбити через те, що він належним чином не організував похоронну процесію брата, незважаючи навіть на встановлений факт його фізичного перебування на території Фінляндії у вказаний час та неможливості переїзду до РФ.

Заявник не зміг належним чином аргументувати подібні побоювання, надавши лише узагальнюючі свідчення, що у випадку, якщо будь-хто дізнається в Афганістані про те, що його брата поховали на християнському кладовищі, то там люди вирішать, що брат був християнином, а якщо брат був християнином то і заявник - християнин, а відповідно - зрадив мусульманській релігії. Разом з цим, заявник не зміг аргументувати власну позицію та зокрема той факт, що під час проведення анкетування не повідомляв про наявність в нього подібних родинних зв'язків. Додатково, заявник не надав будь-яких доказів стосовно підтвердження родинних зв'язків між ним та особою на установчі дані ОСОБА_2 . З числа доказів поховання вищезазначеної особи на християнському кладовищі, до територіального підрозділу було надано три фото (10*15 см), на яких зображено місцевість на кладовищі та окремо взяту могилу, в якій зі слів заявника і було поховано його брата (фото долучені до матеріалів ОС). Дані фото неможливо ідентифікувати за належністю, часовим проміжком та геолокацією, що було підтверджено заявником особисто під час опитування.

Вищезазначені свідчення особи не приймаються територіальним підрозділом ДМС у якості елементу неможливості власного повернення до Афганістану, вважаються неправдоподібними та такими що використовуються заявником з метою введення в оману територіального підрозділу ДМС задля посилення власних позицій.

Заявник повідомив, що в Афганістані соціально-політична ситуація залишається небезпечною, перший його виїзд до України був пов'язаний через ймовірність його переслідування представниками терористичного угрупування «талібан» під час того, коли він працював на посаді водія в МВС Афганістану. З його слів, в 2011 році йому на особистий мобільний телефон телефонували невстановлені люди, які представлялися талібами та пропонували працювати на них, заявник в свою чергу відмовився від подібної пропозиції.

Водночас, у наданих свідченнях заявника прослідковується низка суперечливостей та елементів неправдоподібності, які він не зміг належним чином аргументувати, надаючи лише узагальнюючі відповіді та уникаючи конкретики. З числа доказів, які б підтверджували факт його роботи в МВС Афганістану на посаді водія першого заступника відділу МВС Афганістану з адміністративних справ м. Кабул, він надав копію документу на іноземній мові без перекладу (копію документу долучено до матеріалів ОС). За участю перекладача під час протоколу співбесіди було встановлено, що текст на документі написаний від руки і не є підтвердженням факту праці особи на вказаній посаді, а є заявою від його родича до територіального підрозділу МВС Афганістану в м. Кабул з проханням підтвердити той факт, що ОСОБА_1 дійсно працював на зазначеній посаді у вказаний період. Додатково, від руки написано дослівно: « ОСОБА_7 , наказом № 849 від 2006 року у Вас був 6й ранг у якості водія. У зв'язку з тим, що Ви покинули роботу, наказом № 283 від 18.12.2010 року Вас було звільнено з місця роботи». Вказана копія документу не приймається територіальним підрозділом ДМС у якості доказу офіційного працевлаштування особи на території Афганістану. Однак, з метою об'єктивного аналізу ситуації, перед заявником були поставлені уточнювальні запитання стосовно виявлених розбіжностей, оскільки під час анкетування він повідомив, що працював в МВС Афганістану в період 2004-2011 років, а в наданому ним документі фігурує період 2006 - 2011 років. Заявник не зміг аргументувати зміну власних свідчень та уникнув відповіді на запитання. Додатково, заявник ствердив, що ніколи не мав будь-яких особистих контактів з талібами.

Надані шукачем захисту свідчення стосовно можливості зазнати переслідування на Батьківщині з боку представників терористичного угрупування «талібан» не приймаються територіальним підрозділом ДМС та вважаються такими, що використовуються заявником з метою введення в оману територіального підрозділу ДМС задля посилення власних позицій. Зазначені побоювання заявника вважаються цілком суб'єктивними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.

Слід зазначити, що заявник особисто ніколи не зазнавав на території Афганістану будь-яких погроз чи переслідувань. Разом з цим, за матеріалами особової справи встановлено, що заявник звертався до державних органів Афганістану в 2016 році з метою оформлення паспортного документу, в період 2016 - 2018 років тричі виїздив з Афганістану до Індії, проходив паспортний контроль на кордоні, будь-яких проблем, погроз чи переслідувань з боку державних контрагентів не зазнавав.

Аргументуючи власну позицію щодо небажання повертатись на Батьківщину заявник повідомив, що в Афганістані в цілому скрутна економіко-соціальна ситуація, правоохоронні органи не виконують власні обов'язки та в цілому наразі йде війна між терористичним угрупуванням «талібан» та державною владою країни.

Враховуючи непослідовність, суперечливість та постійну зміну пояснень заявника, а також аналізуючи актуальну ІКП, можливо стверджувати про неправдоподібність наданих тверджень. Так, встановлено, що заявник нехтував процедурою звернення за міжнародним захистом. Зокрема, після проведення протоколу співбесіди від 25.09.2018 року, йому особисто під власний підпис було вручено виклик до управління на призначену дату (01.10.2018 року) задля проведення додаткового протоколу співбесіди. У назначений час та дату заявник до територіального підрозділу ДМС не з'явився, 02.10.2018 року надав усні пояснення про те, що він забув про те, що йому було потрібно з'явитись до територіального підрозділу ДМС не зважаючи на те, що в нього була пам'ятка (оригінал виклику до управління з призначенням дати проведення протоколу співбесіди).

Під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до заяви шукач захисту долучив наступні документи:

- оригінал паспортного документу гр. Афганістану серії № НОМЕР_2, виданого 18.09.2016 року управлінням (відділом) видачі паспортів МВС Афганістану, терміном дії до 18.09.2021 року;

За результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту було встановлено, що клопотання особи є необґрунтованим, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зазначене підтверджується наступними фактами, а саме:

- виїзд заявника з Афганістану не був пов'язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди. За матеріалами особової справи встановлено, що ані шукач захисту, ані його родичі, які залишились проживати в Афганістані, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання. Відповідно до матеріалів особової справи, заявник не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності, жодних особистих переслідувань на території Афганістану не зазнавав. Додатково встановлено, що особі не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання, твердження заявника про те, що він може бути вбитим через підозри у зміні віросповідання з боку невстановлених осіб не приймаються територіальним підрозділом ДМС. Під час проживання в Афганістані його основоположні права та свободи не порушувалися, будь-які докази ймовірних загроз життю, свободі чи безпеці особи, відсутні;

- заявник зазначив, що звернення до територіального підрозділу ДМС обумовлене не потребою в отримані міжнародного захисту, а бажанням легалізувати власне перебування на території України;

- під час проведення інтерв'ю заявник висловив вищезазначені побоювання, які на його думку унеможливлюють його повернення до країни громадянської належності. Додатково, він повідомив, що раніше він вже повідомляв зазначену історію переслідування під час звернення за міжнародним захистом в Україні в 2011 році та під час перебування на території Норвегії, за результатами подібних звернень йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та в результаті він був депортований з Норвегії до Афганістану. Будь-які нові обставини, які б унеможливлювали його повернення до Афганістану, відсутні. Відповідно до актуальної ІКП, влада Афганістану активно проводить комплекс заходів, направлений на стабілізацію ситуації в Афганістані:

(додаток № 1 до висновку, за посиланнями: https://www.khaama.com/ghani-discussed-peace-ceasefire-initiative-with-the-regional-ambassadors-05439/);

- звернення заявника до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні.

- елемент загрози власному життю з боку третіх осіб в країні громадянської належності вважається безпідставним та не приймається територіальним підрозділом ДМС;

- за результатами проведення процедурних заходів, щодо розгляду заяви шукача захисту можливо стверджувати про фактичне використання процедури звернення за міжнародним захистом як засобу для легалізації власного перебування на території України, з огляду на твердження заявника про мету звернення до територіального підрозділу ДМС. Так заявник повідомив, що подібне звернення пов'язане з бажанням власної легалізації на території України задля подальшого легального проживання та працевлаштування;

- варто врахувати, що заявник підтвердив інформацію про те, що в Афганістані в нього особисто ніколи не виникало будь-яких проблем, погроз чи переслідувань, як з боку державних контрагентів, так і з боку третіх осіб.

Інформацією по країні громадської належності можливо підтвердити активну роботу влади Афганістану, направлену на поліпшення інфраструктури та соціально-економічних умов для населення в регіоні. Додатково можливо ствердити про участь міжнародної спільноти у вирішення проблемних питань, в т.ч. питань безпеки та в цілому закінчення військового протистояння в країні та стабілізацію загальної ситуації в регіоні в цілому:

(додаток № 2 до висновку, за посиланням: https://www.khaama.com/us-military-partnering-with-the-afghan-forces-to-bolster-kabul-security-04660/, https://afghanistan.ru/doc/122832.html, https://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain?page=search&docid=5b3be4ad4&skip=0&query=Afghanistan).

Додатково, нормальною практикою у розрізі міжнародною юриспруденції є визнання Афганістану безпечною країною для особи, якщо вона не має відношення до груп конфлікту. Так, наприклад, Вищий адміністративний суд Нідерландів поставив відмовити в наданні захисту гр. Афганістану, який на думку суду має можливість повернутися на батьківщину.

(додаток № 3 до висновку, за посиланням: https://www.dutchnews.nl/news/2018/03/despite-worrying-security-situation-afghanistan-is-safe-for-refugees-court-rules/).

Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визнання статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні біженцем»…

Джерело: додаток № 4 до висновку, витяг з керівництва УВКБ ООН за посиланням: https://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain/opendocpdf/pdf?reldoc=y&docid=53844fb44.

Наказом відповідача № 188 від 2 жовтня 2018 року (а.с.154), відповідно до п.п. 4, 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року та п.п. 4.3, 4.4 Правил наказу МВС від 07.09.2011 р. № 649, приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції Бабича К.І., стосовно матеріалів особової справи № 2018ЩВ0146: відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 02.10.2018 року № 5/1-710 отримано позивачем 05.10.2018 року. (а.с.155-156)

Не погоджуючись з наказом відповідача № 188 від 2 жовтня 2018 року, позивач оскаржив його в судовому порядку.

На виконання ухвали відповідачем суду надано копії матеріалів особової справи позивача № 2018OD0146 (а.с.33-172), розпочатої 17.09.2018 року, у якій, крім вищезазначеного містяться також, зокрема:

- реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2018OD0146, дата реєстрації 17.08.2018 року, у якому зазначено, зокрема, що:

- позивач працював водієм першого заступника відділу МВС по адміністративним справам;

- причини виїзду з країни громадської належності/постійного проживання сімейні/особисті;

- документи, що підтверджують факти переслідувань або загрози переслідувань щодо позивача відсутні;

- до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, тощо, позивач причетний не був;

- протокол співбесіди від 25.09.2018 року, при проведенні якої позивач зазначив, зокрема, що: звертався до відповідача з метою, щоб його життя було в безпеці та його визнали в якості біженця, для того, що бути документованим та жити легально в Україні; в Якщо позивач повернеться до Афганістану, то можливо його вб'ють чи просто попаде десь під вибух. Конкретна небезпека йому не погрожує. Кожної хвилини життя в Афганістані знаходиться в небезпеці у зв'язку з загальною небезпечною обстановкою; був офіційно працевлаштований в МВС Афганістану; був водієм заступника начальника відділу адміністративних справ МВС в м. Кабул з 2006 року до моменту виїзду з Афганістану - кінець 2010 року (продемонстрував фото документу - підтвердження, що був працевлаштований в МВС Афганістану у вказаний період, фото продемонстровано на телефоні, та переклад отриманий в усній формі за допомогою перекладача). Дата видачі документу 11.03.1395 року (за афганським календарем). Отримав копію документу, коли перебував у Норвегії в 06.2016 року; особистих контактів з талібми ніколи не мав. По роботі було, що таліби атакували колону, в якій позивач їхав по роботі (в 2006 році), коли з м. Кандагар вони їхали до міста Кабул. В 2010 році позивачу телефонували на його особистий мобільний телефон таліби. Вони представились по телефону, що вони таліби. Вони говорили, щоб позивач прийшов до них бо потрібно здійснити «джихад». Позивач розмовляв в мечеті з муллою, проте навіть мулла не знав, що таке «джихад». По телефону позивач відмовився від пропозиції невідомих людей. Йому так телефонували декілька разів. Позивачу сказали, що якщо він не погодиться, то всю його сім'ю в'ють. Такі погрози були тільки по телефону. Жодних доказів вищезазначених тверджень у позивача не має. Позивач доповідав про це своєму начальнику. Начальник сказав, що він не може нічого зробити, тому що життя всіх людей в небезпеці; позивач все життя страждав та ніколи не бачив нічого хорошого. Хоче жити спокійно, бути документованим, жити легально та працювати; ніяких проблем з представниками державної влади не було та не має в позивача; економіка на нульовому рівні. Захисту держави не має - всі злодії. Якщо хочеш отримати якусь відповідальну посаду потрібно платити гроші. В Афганістані війна. Там соціальна криза. Кожний день вбивства. Єдина провінція, яку люди вважали спокійною - ОСОБА_8, та наразі там теж йде війна. Не зрозуміло, хто з ким воює та хто кого підтримує; перше та друге звернення до територіального підрозділу ДМС в м. Одеса було продиктоване бажанням нормально жити, та позивачу потрібен захист. Додатково - в позивача був брат ОСОБА_2 , він проживав в м. Москва, РФ приблизно з 1992 року. Він помер влітку 2016 року (можливо в квітні-травні). Коли він помер, телефонувала його дружина - позивач був в Фінляндії. Він звертався до адміністрації табору, в який він був поміщений, з питанням щодо можливості його поїздки щоб мати можливість прощання з тілом брата. Проте йому відмовили. Декілька днів труп брата позивача знаходився у морзі. Один наш родич ОСОБА_8, який проживає в м. Москві, був в курсі усіх справ. Відправили грошей дружині брата. Брата поховали на християнському кладовищі, без читання намазу (навіть наш родич ІНФОРМАЦІЯ_1). Навіть коли позивача депортували до Афганістану, він проживав тільки у свого тестя, навіть його родичі (інші) не знали, що він був в Афганістані. Бо, якби ІНФОРМАЦІЯ_1 розповів комусь що, брата позивача поховали не на мусульманському кладовищі, та не читали при похованні молитв, то позивача би вбили. Його могла б затримати держава та теж могли б вбити; переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в Афганістані позивач не зазнавав; позивач побоюється, що через те, що його брата поховали не за мусульманськими звичаями - тож в Афганістані можуть вирішити, що його брат був християнином і через це його можуть вбити. Відповідно до Конституції Афганістану, якщо гр. Афганістану змінив віру - можуть стратити через повішення. Скажуть, що брат позивача християнин, та скажуть що він теж християнин. І через це можуть стратити;

- додатковий протокол співбесіди від 02.10.2018 року, при проведенні якої позивач зазначив, зокрема, що: жодних погроз чи переслідувань в період після того як позивач був депортований з Норвегії, в Афганістані не зазнавав; щодо обставин поховання брата за християнськими традиціями, фактично у позивача не було жодних проблем, проте він побоювався всіх своїх родичів, якби вони дізнались про цей факт, то його життя було б в небезпеці; фото неможливо ідентифікувати за часовим проміжком та геолокацією; позивач не може підтвердити, що це могила його брата. Таких доказів немає;

- лист «Про перевірку шукача захисту за наявними обліками» № 5100.5.2/8774-18 від 02.10.2018 року, адресований начальникам ГУ (У) ДМС України в областях, місті Києві, у якому відповідач просить надати інформацію щодо звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надання дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, документування посвідкою на постійне або тимчасове проживання, а також інших облікових відомостей, зокрема реєстрації місця проживання/перебування/зняття з реєстрації позивача.

У цьому листі-запиті також зазначено, що у випадках відсутності інформації, відповідь відповідач просить не надсилати жодним з перерахованих способів зв'язку;

- лист «Щодо перевірки особи» № 5100.5.2/8822-18 від 02.10.2018 року, адресований начальникам ГУ (У) ДМС України в областях, місті Києві, директорам Волинського, Чернігівського ПТПІ, у якому відповідач просить надати інформацію щодо звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надання дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, документування посвідкою на постійне або тимчасове проживання, а також інших облікових відомостей, зокрема реєстрації місця проживання/перебування/зняття з реєстрації позивача, прийняття рішення щодо повернення/видворення особи, розміщення в ПТПІ громадянина Афганістану позивача.

- додатки до висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складного 2 жовтня 2018 року.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Частинами 1, 3 та 4 статті 78 КАС України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Спірні правовідносини врегульовано законодавством (чинним та у редакції станом на момент виникнення відповідних правовідносин): Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - ЗУ № 3671-VI), Конвенцією «Про статус біженців» від 28 липня 1951 року, приєднання до якої відбулось на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від 10 січня 2002 року № 2942-III (далі - Конвенція), Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, приєднання до якого відбулось на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від 10 січня 2002 року № 2942-III (далі - Протокол).

Відповідно до п.п. 1, 13, 22 ч. 1 ст. 1 ЗУ № 3671-VI, у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, у цій Конвенції термін «біженець» означає особу, яка:

1) вважалася біженцем згідно з угодами від 12 травня 1926 р. і 30 червня 1928 р. або згідно з конвенціями від 28 жовтня 1933 р. і 10 лютого 1938 р., Протоколом від 14 вересня 1939 р. або згідно зі Статутом Міжнародної організації у справах біженців;

постанови про відмову в праві вважатися біженцями, ухвалені Міжнародною організацією у справах біженців у період її діяльності, не перешкоджають тому, щоб статус біженця надавався особам, які задовольняють умовам, викладеним у пункті 2 цього розділу;

2) внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Протоколу для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року ..." та слів "... внаслідок таких подій" у статті 1 A (2).

З аналізу наведених норм вбачається, що поняття «біженець» включає чотири обов'язкові ознаки, а саме:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- неможливість або небажання користуватись захистом країни походження внаслідок таких побоювань;

- побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішує покинути країну і стати біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно ч. 2 ст. 5 ЗУ № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до ч.ч. 1, 7, 12 ст. 7 ЗУ № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

заповнює інші необхідні документи;

оформлює особову справу;

роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного,які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз. 1 ч. 1 ст. 8 ЗУ № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно ч. 4 ст. 8 ЗУ № 3671-VI, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 ЗУ № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та п. 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ № 3671-VI.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

Також, відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 року № 1 (із змінами і доповненнями), судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколом 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців ( 995_011 ), а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

В частині 2 статті 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

На підставі встановлених обставин та аналізу вищенаведених вимог законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновків про те, що:

1. Суд критично ставиться до вищенаведених зазначених позивачем фактичних обставин для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважає їх загальними, чітко не конкретизованими, суперечливими та такими, що за сукупністю встановлених щодо позивача обставин, не доводять наявність підстав для прийняття рішення щодо позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, враховуючи встановлені вище обставини, суд дійшов висновку, що надані позивачем відомості, можливо визнати очевидно неправдивими та такими, що не можуть бути розглянуті в площині надання заявникові міжнародного захисту в Україні, лише підтверджують те, що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року.

Виходячи з аналізу особової справи та наявних матеріалів встановлено, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянством, належністю до певної соціальної групи або політичних переконань позивач не отримував. Крім того, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Крім того, як встановлено судом, позивач є громадянином Афганістану, в матеріалах справи міститься копія національного паспорта (паспорт Ісламської республіки Афганістан тип РО № НОМЕР_2, виданий 18 вересня 2016 року, дійсний до 18 вересня 2021 року (а.с.168-169). Відтак, позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання паспорта, легального перетину кордону. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Отже, з наведеного вбачається, що надана позивачем інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, та позивач не довів жодного суттєвого факту заяви.

Доводи позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих пояснень та доказів щодо можливого його особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину.

2. Згідно з даними самого позивача, зокрема:

- останнє прибуття позивача в Україну - це не перший його візит до України. У 2011 році він нелегально прибув до України;

- приблизно з середини 2012 року перебував на території України у якості нелегального мігранта, працював вантажником на ринку « 7 км» в Одеській області;

- в жовтні 2015 року нелегально з України через територію РФ потрапив до Норвегії (м. Кіркенес).

- нелегально переїхав з Норвегії до Фінляндії та його було повернуто 15.08.2016 року до Норвегії , звідки він в свою чергу був депортований 03.09.2016 року до Афганістану (м. Кабул).

Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в тому числі з урахуванням першого прибуття в Україну, є пізнішою від дати його прибуття в Україну, прибуття позивача в Україну через інші небезпечні для позивача країни, зокрема РФ, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Відповідачем перевірена та проаналізована інформація по країні громадянської належності позивача, встановлено, що: влада Афганістану активно проводить комплекс заходів, направлений на стабілізацію ситуації в Афганістані: (додаток № 1 до висновку, за посиланнями: https://www.khaama.com/ghani-discussed-peace-ceasefire-initiative-with-the-regional-ambassadors-05439/); можливо підтвердити активну роботу влади Афганістану, направлену на поліпшення інфраструктури та соціально-економічних умов для населення в регіоні. Додатково можливо ствердити про участь міжнародної спільноти у вирішення проблемних питань, в т.ч. питань безпеки та в цілому закінчення військового протистояння в країні та стабілізацію загальної ситуації в регіоні в цілому: (додаток № 2 до висновку, за посиланням: https://www.khaama.com/us-military-partnering-with-the-afghan-forces-to-bolster-kabul-security-04660/, https://afghanistan.ru/doc/122832.html, https://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain?page=search&docid=5b3be4ad4&skip=0&query=Afghanistan); нормальною практикою у розрізі міжнародною юриспруденції є визнання Афганістану безпечною країною для особи, якщо вона не має відношення до груп конфлікту. Так, наприклад, Вищий адміністративний суд Нідерландів поставив відмовити в наданні захисту гр. Афганістану, який на думку суду має можливість повернутися на батьківщину (додаток № 3 до висновку, за посиланням: https://www.dutchnews.nl/news/2018/03/despite-worrying-security-situation-afghanistan-is-safe-for-refugees-court-rules/) тощо.

Крім того, ситуацію в країні походження, факти військової присутності постійно висвітлюються в засобах масової інформації, доповідях міжнародних правозахисних організацій. Загальновідомою є ситуація постійного військового конфлікту в Афганістані із випадками нападів терористів-смертників, що мали вплив на життя людей. У той же час, місто Кабул (місто з якого виїхала позивач) є більш безпечним містом і разом із провінцією знаходиться під контролем Афганської національної поліції.

Отже, обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тому, суд вважає, що основною метою звернення позивача до Головного управління міграційної служби в Одеській області є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець».

При цьому, відповідно до п. 62 Керівництва УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Висновок від 2 жовтня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, за результатами розгляду заяви та особової справи № 2018OD0146 заявника, громадянина Афганістану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який 17.09.2018 р. звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - відповідає даним особової справи позивача, обставинам, встановленим судом, та нормам діючого законодавства, які регулюють спірні правовідносини.

У позивача відсутні умови, зазначені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ № 3671-VI.

На виконання вимог ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України відповідачем доведені обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, та доказана правомірність оскарженого наказу, прийняття його на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України, та відповідно до інших вимог ч. 2 ст. 2 КАС України.

Позиція позивача зі спірних питань - є помилковою.

На виконання ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування норм права, викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 року по справі № 820/1502/17 (адміністративне провадження № К/9901/2164/17), від 19.09.2018 року по справі № 815/2736/17 (адміністративне провадження № К/9901/2618/17).

Інших суттєвих доводів та/або доказів щодо обґрунтування заявлених вимог, позивачем суду не наведено та не надано.

При цьому слід зазначити, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).

Однак, ст. 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (див. п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р.), відповідно

суд дійшов висновку, що:

- підстав для визнання протиправним і скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 188 від 2 жовтня 2018 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - немає, відповідно, немає підстав для задоволення позовної вимог позивача про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 та Перехідними положеннями КАС України, суд -

вирішив:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014; ідентифікаційний код юридичної особи: 37811384) про: визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 188 від 2 жовтня 2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Афганістану ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - відмовити повністю.

Апеляційні скарги на рішення суду подаються учасниками справи до або через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В повному обсязі рішення складено 24 січня 2019 року.

Суддя М.Г. Цховребова

Попередній документ

81726312

Наступний документ

81726314

Інформація про рішення:

№ рішення:	81726313
№ справи:	420/5276/18
Дата рішення:	24.01.2019
Дата публікації:	15.05.2019
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Адміністративне
Суд:	Одеський окружний адміністративний суд
Категорія справи:	Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто у апеляційній інстанції (19.09.2019)
Дата надходження:	10.10.2018
Предмет позову:	визнання протиправним та скасування наказу, зобов’язання вчинити певні дії

Учасники справи:

суддя-доповідач:

ЦХОВРЕБОВА М Г

відповідач (боржник):

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області

позивач (заявник):

Вахіді Яма Абдул Самад

представник позивача:

Туровський Ігор Сергійович