08 травня 2019 року ЛуцькСправа № 140/1060/19
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Денисюка Р.С.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Нововолинсько-Іваничівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Волинської області про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1., позивач) звернувся з позовом до Нововолинсько-Іваничівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Волинської області (далі - Нововолинсько-Іваничівське ОУПФУ Волинської області, відповідач) про визнання неправомірним рішення про відмову у поновленні пенсії та зобов'язання поновити виплату пенсії з січня 2018 року.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 09.04.2019 прийнято дану позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за цим позовом та на підставі пункту 2 частини першої, частини другої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) суддею одноособово, у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі (а. с. 1).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01.06.2017 припинено виплату пенсії позивачу у зв'язку з його виїздом на постійне місце проживання за кордон до Ізраїлю. При цьому, йому було виплачено пенсію за шість місяців наперед перед від'їздом.
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Отже, виплата пенсії повинна здійснюватися незалежно від місця проживання пенсіонера. Враховуючи наведене просить позов задовольнити.
Відповідач у відзиві на позов (а.с. 25-27) щодо заявлених позовних вимог заперечив та зазначив, що позивачем не дотримано вимоги Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій №22-1, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 за №22-1 (далі - Порядок №22-1), якими врегульовано питання щодо подання та оформлення документів для поновлення виплати пенсії, тому відповідач не мав законних підстав для поновлення пенсії позивачу.
З урахуванням зазначеного просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд приходить до висновку, що позов необхідно задовольнити частково з таких мотивів та підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , є громадянином України, до травня 2017 року проживав на території України за адресою: АДРЕСА_1 та отримував пенсію.
В подальшому, в травні 2017 року виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв'язку з чим виплату пенсії припинено з 01.06.2017 за його заявою від 26.05.2017.
26.05.2017 позивачу також проведена виплата пенсії за шість місяців наперед перед від'їздом за період з червня 2017 року по листопад 2017 року включно, що підтверджується протоколом (а.с. 29).
11.03.2019 за вх. № 52/Р-01 представник позивача за нотаріально посвідченою довіреністю звернулася до Нововолинсько-Іваничівського ОУПФУ Волинської області із заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії від 07.03.2019 (а.с. 34-35).
Листом від 15.03.2019 Нововолинсько-Іваничівське ОУПФУ Волинської області повідомило, що оскільки до заяви від 07.03.2019 поданої від імені ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії не подано усіх необхідних документів, визначених пунктом 2.9 Порядку №22-1, а саме: паспорту або іншого документу, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) та вік, тому підстав поновлювати пенсію немає (а.с. 7).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначено Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-ІV.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною другою статті 49 Закону № 1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Статтею 51 Закону № 1058-ІV визначено, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Однак, положення пункту 2 частини першої статті 49 та положення другого речення статті 51 вказаного Закону визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
Так, Конституційний Суд України у рішенні №25-рп/2009 від 07.10.2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV.
У пункті 3.3 цього рішення Конституційний Суд України зазначив, що оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Згідно пункту 54 вказаного рішення наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Частиною другою статті 6 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.12.2003 № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Україна гарантує піклування та захист своїх громадян, які перебувають за її межами (стаття 25 Конституції України).
Отже, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця проживання.
Відтак, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні дані про те, що позивачем припинено громадянство України у відповідності з вимогами чинного законодавства, доказів протилежного відповідачем не надано.
Отже, право позивача на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.
Суд не приймає до уваги посилання відповідача щодо відсутності підстав для задоволення заяви представника позивача про поновлення пенсії з огляду на те, що до такої заяви не подано усіх необхідних документів, визначених пунктом 2.9 Порядку №22-1, а саме: паспорту або іншого документу, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) та вік, виходячи з наступного.
Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Відповідно до пункту 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.
Відповідно до вищевказаної норми, при поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати: 1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, відділ персоніфікованого обліку подає довідку із бази даних реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 4 до Положення, а у разі необхідності за формою згідно з додатком 3 до Положення; 2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу; 3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім'ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім'ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника особою з інвалідністю або учасником війни тощо).
Отже, з аналізу наведених норм чинного законодавства України вбачається, що поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі. Подання позивачем додаткових документів при поновленні виплати пенсії є виключно його правом та не створює відповідного обов'язку щодо їх подачі.
Відтак, посилання відповідача на пункт 2.9 Порядку № 22-1 щодо обов'язку пенсіонера пред'явити паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік при поданні заяви при поновленні виплати пенсії є безпідставним, оскільки вказаний пункт Порядку регулює звернення особи за призначенням пенсії, а не порядок подання ним заяви про її поновлення.
Відтак, на переконання суду, відповідач не мав підстав для відмови у поновленні виплати позивачу пенсії з вищенаведеної підстави.
За наведених обставин, а також враховуючи рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV, суд вважає, що відповідач протиправно відмовив позивачу у поновленні виплати пенсії, а тому рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене у формі листа від 15.03.2019 № 52/Р-01 є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання поновити виплату пенсію ОСОБА_1 з січня 2018 року, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 1.5 цього Порядку заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім'ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.
Пунктом 1.7 Порядку № 22-1 встановлено, що днем звернення за перерахунком пенсії, переведенням з одного виду пенсії на інший, поновленням виплати пенсії, виплатою недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами.
Як вбачається з матеріалів справи, 11.03.2019 уповноважений представник позивача на підставі довіреності подав до Нововолинсько-Іваничівського ОУПФУ Волинської області заяву в якій просив поновити виплату раніше призначеної пенсію ОСОБА_1 з 01.01.2018.
Відтак, права позивача належать захисту саме з дати звернення його представника із заявою про поновлення виплати пенсії, тобто з 11.03.2019, а не з 01.01.2018.
Отже, в цій частині позовні вимоги підлягають до часткового задоволення.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.03.2019 справа № 752/10522/16-а.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до пункту 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Оскільки суд дійшов висновку про те, що відповідач протиправно відмовив у поновленні виплати раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 , тому виходячи із наданих пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України повноважень, належним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправним та скасування рішення Нововолинсько-Іваничівського ОУПФУ Волинської області, викладеного у формі листа від 15.03.2019 № 52/Р-01 та зобов'язання відповідача поновити виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 11.03.2019.
Відповідно до частин першої, третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір в розмірі 768,40 грн., сплачений відповідно до квитанції № 28 від 02.04.2019 (а. с. 2).
При вирішенні клопотання представника позивача про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на правничу допомогу в сумі 3000,00 грн., суд зазначає, що воно підлягає до часткового задоволення, враховуючи наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно із частинами третьою - п'ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання правової допомоги від 07.02.2019, розрахунку витрат на професійну правничу допомогу від 02.04.2019, квитанції до прибуткового касового ордера серії АС № 68 від 02.04.2019), позивач сплатив на рахунок адвоката ОСОБА_3 . 3000,00 грн. на оплату правової допомоги, яка складається з: вивчення законодавства, що регулює спірні правовідносини та судової практики - 100,00 грн.; надання консультацій - 300,00 грн.; написання та надіслання адвокатського запиту і заяви - 700,00 грн.; підготовка адміністративного позову - 1900,00 грн.
При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правовою допомогою адвоката, суд виходить з того, що дана справа є справою незначної складності, при цьому, вивчення законодавства, що регулює спірні правовідносини та судової практики (100,00 грн.), консультування (300,00 грн.), підготовка адвокатського запиту до Нововолинсько-Іваничівського ОУПФУ Волинської області (700,00 грн.) включається до витрат пов'язаних з підготовкою позовної заяви.
На думку суду, виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п'ятою статті 134, частиною дев'ятою статті 139 КАС України, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на правову допомогу в сумі 1900,00 грн., що становить вартість послуг із складання позовної заяви. А, решту витрат у сумі 1100,00 грн. повинен понести позивач.
Керуючись статтями 243 - 246, 263, підпункту 15.5 пункту І розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Нововолинсько-Іваничівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Волинської області, викладене у формі листа від 15 березня 2019 року № 15/Р-01.
Зобов'язати Нововолинсько-Іваничівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Волинської області поновити виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 11 березня 2019 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Нововолинсько-Іваничівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Волинської області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Нововолинсько-Іваничівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Волинської області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 1900,00 грн. (одна тисяча дев'ятсот гривень 00 копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ).
Відповідач: Нововолинсько-Іваничівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Волинської області (45400, Волинська обл., м. Нововолинськ, б-р. Шевченка, 7, код ЄДРПОУ 40442724).
Суддя Р.С. Денисюк