Україна
Донецький окружний адміністративний суд
06 травня 2019 р. Справа№200/3799/19-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 )
про визнання протиправною відмову у зарахуванні періоду навчанні, зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 про визнання протиправною відмову командира військової частини НОМЕР_1 у зарахуванні періоду навчання в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна з 17 серпня 1998 року по 15 червня 2001 року до загальної вислуги років, зобов'язання військової частини НОМЕР_1 здійснити перерахунок загальної вислуги років, а також перерахунок усіх видів грошового забезпечення майора юстиції ОСОБА_1 , враховуючи до загальної вислуги років період навчання в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна з 17 серпня 1998 року по 15 червня 2001 року, зобов'язання військову частину НОМЕР_1 внести необхідні зміни у графу №12 особової справи майора юстиції ОСОБА_1 щодо включення періоду навчання в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна з 17 серпня 1998 року по 15 червня 2001 року до загального та безперервного строку служби.
Ухвалою суду від 19 березня 2019 року суд залишив позовну заяву позивача без руху та надав строк на усунення виявлених недоліків позовної заяви.
1 квітня 2019 року на адресу суду надійшла заява позивача про усунення встановлених судом недоліків позовної заяви, до якої долучено копії необхідних документів.
8 квітня 2019 року суд прийняв до розгляду позовну заяву та відкрив провадження у справі, ухвалив про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.
У позовній заяві позивач зазначив, що підставою для зарахування періоду його навчання у військовому ліцеї є норми Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» в редакції від 25 березня 1992 року, що діяла на час його навчання, посилаючись при цьому на норми статті 58 Конституції України.
В установлений судом строк відповідачем на адресу суду надано відзив на адміністративний позов позивача, у якому заперечив проти задоволення заявлених вимог та просив суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі. Мотивуючи вимоги поданих заперечень, відповідач відзначив, що підставою для відмови у зарахуванні до загального строку військової служби спірного періоду навчання позивача у військовому ліцеї було, зокрема, те, що позивач на час навчання у ліцеї не досягнув віку призову на військову службу та чинними нормами законодавства вже не пов'язано початок перебування на військовій службі з днем прибуття на навчання до військового ліцею.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
ОСОБА_1 перебуває на посаді помічника командира військової частини НОМЕР_1 з правової роботи - начальника юридичної групи у званні майора юстиції.
Згідно архівної довідки № 179/1/2187, виданої 1 лютого 2019 року Галузевим державним архівом Міністерства оборони України судом встановлено, що позивач у період з 17 серпня 1998 року по 15 червня 2001 року навчався в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна на посаді ліцеїста, про що отримав атестат про повну загальну середню освіту (серія НОМЕР_2 від 16 червня 2001 року).
Також, на підставі наявних матеріалів справи судом встановлено, що у 7 вересня 2001 року позивачем прийнято військову присягу та у 2001-2006 роках проходив навчання у військовому інституті Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка .
Відповідно до посвідчення офіцера серії НОМЕР_3 , виданого 17 червня 2006 року позивач перебуває на військовій службі в Збройних Силах України (особистий № 3042924776).
Як вбачається з матеріалів справи, 21 лютого 2019 року позивачем до командира військової частини НОМЕР_1 було подано рапорт, в якому позивач просив зарахувати до загальної вислуги років час його навчання у Київському військовому ліцеї на посаді ліцеїст з 17 серпня 1998 року по 15 червня 2001 року.
Згідно з резолюцією командира «Нема підстав» позивачеві фактично відмовлено у задоволенні його рапорту та відповідно - у зарахуванні вищезазначених періодів навчання у ліцеї до загального строку військової служби.
Позивач, вважаючи, що відповідачем допущено звуження його прав як військовослужбовця, звернувся із вказаним позовом до суду.
Отже, як вбачається з вимог позовної заяви та відзиву спірним питанням у справі є правомірність дій відповідача щодо не зарахування строку навчання позивача у військовому ліцеї до загального строку військової служби.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Загальні засади проходження в Україні військової служби та правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначають Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (надалі - Закон № 2232-XII).
Згідно з частиною 1 статті 2 цього закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Видами такої служби згідно із нормами частини 4 зазначеної статті Закону є: строкова військова служба; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Згідно зі статтею 24 Закону України «Про загальний військовий обов'язок та військову службу» (в редакції від 25 березня 1992 року) початком перебування на військовій службі вважався, зокрема, й день прибуття на навчання до військово-навчального закладу (військового ліцею), вказаний у приписі, виданому військовим комісаріатом, для допризовників, призовників і військовозобов'язаних. При цьому суд погоджується із доводами позивача, що Закон № 2232-XII, у редакції від 25 березня 1992 року дійсно діяв станом на момент зарахування позивача до ліцею, проте зазначає, що станом на момент виникнення спірних правовідносин вказана редакція втратила свою чинність.
Крім того, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 18 червня 1999 року № 766 ХIV, який набрав чинності 31 липня 1999 року, було внесено зміни до вищезазначеної статті Закону, яку викладено у новій редакції та передбачено, що початком проходження військової служби вважається: день відправлення у військову частину з обласного збірного пункту - для громадян, призваних на строкову військову службу; день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов'язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації; день призначення на посаду курсанта вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу - для громадян, які не проходили військову службу, та військовозобов'язаних; день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Отже, з вищевказаного вбачається, що стаття 24 у новій редакції цього Закону, вже не пов'язує початок перебування на військовій службі з днем прибуття на навчання до військово-навчального закладу (військового ліцею).
Відповідно до частини 1 статті 12 визначеного Закону громадяни України, які виявили бажання вступити до вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, можуть проходити попередню підготовку в загальноосвітніх навчальних закладах, військових ліцеях, ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою, у військових оркестрах, навчальних закладах громадських організацій, на підготовчих курсах при вищих військових навчальних закладах або військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів.
З аналізу зазначеної норми законодавства, суд доходить висновку, що навчання у військовому ліцеї є лише підготовкою до вступу у вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів.
Так, відповідно до положень Закону України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 № 651-XIV, ліцей (ліцей-інтернат) - навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням та допрофесійною підготовкою (може надавати освітні послуги II ступеня, починаючи з 8 класу).
Положенням про військові ліцеї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року визначено, що військовий ліцей є загальноосвітнім навчальним закладом III ступеня з військово-професійною спрямованістю навчання та допрофесійної підготовки, що передбачає проведення поглибленої допризовної та посиленої фізичної підготовки і виховання у юнаків готовності до військової служби.
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 490, Київський військовий ліцей імені Івана Богуна створено на базі Київського суворовського військового училища з метою якісної підготовки кандидатів для вступу до військових навчальних закладів, надання державної допомоги у вихованні дітей-сиріт, дітей з багатодітних сімей, а також дітей учасників бойових дій та учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Із зазначеного вбачається, що період навчання позивача з 17 серпня 1998 року по 15 червня 2001 року у Київському військовому ліцеї є лише підготовкою останнього до вступу на військову службу і не може вважатися безпосередньо військовою службою.
Також, суд погоджується із доводами відповідача щодо недосягнення позивачем на час навчання у військовому ліцеї віку призову на військову службу, з огляду на наступне.
Згідно норм статті 15 Закону України «Про загальний військовий обов'язок та військову службу» для статусу військовослужбовця необхідно досягнення 18-річного віку, у той час, як вбачається із матеріалів справи, позивач (24 квітня 1983 року народження) станом на момент його зарахування до військового ліцею (17 серпня 1998 року) було лише 15 років, тобто, він був неповнолітньою особою, яка в силу Закону не могла бути призваною на військову службу, а відтак, вказаний позивачем період навчання у ліцеї не може бути зарахований у загальний строк військової служби.
Враховуючи вказані обставини, суд приходить до висновку, що виключення законодавцем положення про те, що початком перебування на військовій службі є день прибуття на навчання до військово-навчального закладу (військового ліцею) не може бути розцінено, як звуження соціально-правових гарантій військовослужбовців та відповідно не створює обов'язку для держави здійснювати зарахування навчання у військових ліцеях до загального строку військової служби без належних правових підстав.
У рішенні від 26.12.2011 №20-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Для вирішення даної справи суд не приймає посилання позивача на приписи статті 58 Конституції України, яка визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, оскільки визначення строку військової служби для зарахування до вислуги років для призначення пенсії проводиться на підставі того закону, якій діє на такий час, тобто на час звільнення позивача зі служби та призначення пенсії. Протилежний підхід фактично означатиме, що держава позбавлена права змінювати правове регулювання тих чи інших правовідносин.
За таких обставин, суд доходить висновку, що Київський військовий ліцей імені Івана Богуна є видом загальноосвітнього навчально-виховного закладу у системі військової освіти Міністерства оборони України, в якому ліцеїсти проходять підготовку до вступу у військові навчальні заклади, а тому ліцей, у якому навчався позивач, не є військовим навчальним закладом у розумінні Закону, у зв'язку з чим період його навчання не може бути зараховано у загальний строк військової служби, оскільки навчання у такому учбовому закладі не можна вважати проходженням військової служби згідно з переліком її видів, що закріплений у статті 2 Закону.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 825/1086/17, яку відповідно до вимог частини 5 статті 242 КАС України суд враховує при вирішенні даної справи.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Нормами статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначена стаття визначає, як розподіляються обов'язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі, та передбачає активну роль суду у процесі доказування та спрямована на забезпечення повного з'ясування обставин у справі на основі поєднання принципів змагальності та офіційності.
Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.
Однак, презумпція винуватості не є абсолютною. Презумпція винуватості суб'єкта владних повноважень-відповідача означає припущення, що повідомлені позивачем обставини у справі про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Отож застосування принципу презумпції винуватості суб'єкта владних повноважень не обумовлює його автоматично програшного становища у справі та не звільняє суд від обов'язку ухвалити справедливе і правосудне судове рішення.
За таких обставин, беручи до уваги всі надані сторонами докази в їх сукупності, з урахуванням наданих судом висновків, суд не вбачає протиправності в діях відповідача, отже, вимоги позивача є необґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню.
Питання про розподіл судових витрат відповідно до норм статті 139 КАС України судом не вирішується.
Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-77, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139 , 143, 159-165, 168, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 257-2662, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною відмову у зарахуванні періоду навчанні, зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Рішення ухвалене у нарадчій кімнаті 6 травня 2019 року. Повне судове рішення складено 6 травня 2019 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Смагар С.В.