Головуючий І інстанції: Смірнова Н.А.
02 травня 2019 р. Справа № 629/4640/17
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Бершова Г.Є. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 21.12.2018, вул. Орджонікідзе, 9, м. Лозова, Лозівський, Харківська, 64600 по справі № 629/4640/17
за позовом ОСОБА_1
до Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області , Виконавчого комітету Лозівської міської ради Харківської області
про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У грудні 2017 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Лозівського міськрайонного суду Харківської області з адміністративним позовом до Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області, Виконавчого комітету Лозівської міської ради Харківської області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення комісії з питань призначення (відновлення) та здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної виконавчим комітетом Лозівської міської ради Харківської області, оформлене протоколом №22 від 14.06.2017р., щодо відновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2017р.;
- зобов'язати комісію з питань призначення (відновлення) та здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворену виконавчим комітетом Лозівської міської ради Харківської області та Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області відновити виплату пенсії ОСОБА_1 з моменту припинення її виплати - з 01.01.2017р.;
- зобов'язати Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області виплатити заборгованість з пенсії ОСОБА_1 за період з 01.01.2017р. по 30.04.2017р. включно.
Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 21.12.2018 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Виконавчим комітетом Лозівської міської ради Харківської області подано відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалось.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
На підставі положень п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач є громадянином України, як застрахована особа перебуває на обліку в Лозівському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Харківської області з липня 2014р.
З листа Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області від 19.10.2017 №134/К-6 вбачається, що згідно з витягом з протоколу №23 від 07.12.2016 комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Лиманської міської ради з 01.01.2017 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні (відновленні) соціальної виплати у зв'язку з відсутністю за фактичним місцем проживання (а.с. 10).
Згідно з довідкою від 26.05.2017 №0000219479 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, позивач постійно проживав у м.Горлівка і перемістився з тимчасово окупованої території в АДРЕСА_1 з серпня 2014 року (а.с. 8).
26.05.2017 ОСОБА_1 звернувся до Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області із заявою, надавши довідку від 26.05.2017 №0000219479 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Згідно з протоколом №22 від 14.06.2017 комісія з питань призначення (відновлення) та здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам прийняла рішення відновити виплату пенсії з 01.05.2017р.
З листа Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області від 19.10.2017 №134/К-6 вбачається, що після надходження протоколу №22 від 14.06.2017 засіданням комісії пенсію поновлено з 01.05.2017 та виплачено у вересні 2017 в сумі 20186,00 грн. (з якої 4036,00 пенсія за вересень 2017 року та 16144,00 грн. заборгованість з 01.05.2017 по 31.08.2017) (а.с. 10).
Вважаючи дії відповідача щодо припинення виплати пенсії протиправними, позивач звернувся із зазначеним позовом до суду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що довідка є єдиним документом, який свідчить про місце знаходження внутрішньо переміщеної особи. При скасуванні вказаної довідки у цієї особи відсутні підстави для отримання пенсії та інших соціальних виплат за вказаною нею у заяві адресою, оскільки вона втрачає статус внутрішньо переміщеної особи.
Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтями 1,7 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб (далі - Закон № 1706-VII) визначено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Колегія суддів зазначає, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи.
Конституційний Суд України у рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У зазначеному рішенні Конституційного Суду України та відповідній практиці Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
Принципи, засади та механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до ч.1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.
Згідно з частиною другою статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Матеріалами справи підтверджено, що виплата пенсії позивачу припинена з 01.01.2017 по 30.04.2017 . Відповідачами не надано суду жодного доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачеві виплати пенсії, визначених ст.49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Як встановлено судом апеляційної інстанції, підставою для не відновлення позивачу його пенсії стало не отримання пенсійним органом рішення комісії з питання призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщених осіб щодо підтвердження місця проживання позивача.
При цьому, відповідач послався на постанову Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 №352 та постанову Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365, які не є нормативно-правовими актами вищого рівня, яким встановлений обов'язок органів Пенсійного фонду України не відновлювати позивачу виплату його пенсії.
За висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 7 жовтня 2009 року в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості.
Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Колегія суддів вважає правомірним застосувати до спірних правовідносин практику Європейського Суду з прав людини як джерела права відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Крім того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.
Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на встановлені обставини справи та наведені норми законодавства, якими регулюються спірні відносини, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення позовних вимог із застосуванням положень КАС України, а саме, виходом за межі позовних вимог та обранням іншого способу захисту, який необхідний для повного відновлення порушеного права, яким є зобов'язання Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області поновити з 01.12.2017р. по 30.04.2017р. нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1
Що стосується вимог позивача про скасування рішення комісії з питань призначення (відновлення) та здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної виконавчим комітетом Лозівської міської ради Харківської області, оформлене протоколом №22 від 14.06.2017р., щодо відновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2017р., колегія суддів вважає, що вони задоволенню не підлягають оскільки на підставі заяви позивача від 26.05.2017 прийнято протокол №22 від 14.06.2017р., тобто на виконання Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою КМУ від 08.06.2016 року №365.
З урахуванням вищевикладеного колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Що стосується посилань Виконавчого комітету Лозівської міської ради Харківської області, викладених у відзиві на апеляційну скаргу позивача, про те, що довідка внутрішньо переміщеної особи є єдиним документом, який свідчить про місце знаходження даної особи та є обов'язковим документом для призначення та продовження виплати пенсії, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 № 1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Частиною другою статті 20 Закону № 1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Проте наведені положення Закону № 1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій.
За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Преамбулою Закону № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
При цьому згідно з преамбулою Закону № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону № 1706-VII).
Отже, ураховуючи наведені положення Закону № 1706-VII, прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в частині першій статті 49 Закону № 1058-IV.
Саме такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі №805/402/18.
Зі змісту ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, а тому оскаржуване рішення через порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 21.12.2018 по справі № 629/4640/17 скасувати.
Прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області, Виконавчого комітету Лозівської міської ради Харківської області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Зобов'язати Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області поновити з 01.01.2017р. по 30.04.2017р. нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_1; місцезнаходження - АДРЕСА_1
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді Г.Є. Бершов І.М. Ральченко