справа №1.380.2019.001133
18 квітня 2019 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Брильовського Р.М.;
секретар судового засідання Сільник Н.Є.,
за участю:
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Роздіна Н.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові справу за позовом ОСОБА_3 до Державної установи "Личаківська виправна колонія № 30" про стягнення середнього заробітку,
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_3 до Державної установи "Личаківська виправна колонія № 30", в якій з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить суд стягнути з Державної установи "Личаківська виправна колонія № 30" середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 27.11.2018 по 18.04.2019 у розмірі 70618,68 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що був звільнений з роботи за пп. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про національну поліцію" з 26.11.2018. При звільнені йому підлягала виплаті грошова сума, що була частково виплачена лише 28.02.2019. Таким чином, ОСОБА_3 вважає, що набув право на стягнення в судовому порядку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статей 116 та 117 КЗпП України. Просить позов задовольнити.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити з урахуванням відповідних заяв про уточнення позовних вимог.
Відповідач у встановлений судом строк подав відзив на позов, в якому просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог. Свої заперечення обґрунтовує тим, що є державною установою, фінансування якої є вкрай нестабільним - виплата грошового забезпечення здійснюється в межах асигнувань, затверджених кошторисом. Відповідач у відзиві повідомляє, що проведено повний розрахунок із позивачем. Крім того, вважає безпідставним посилання позивача на норми Кодексу законів про працю України, оскільки спірні правовідносини регулюються спеціальним кримінально-виконавчим законодавством, що підтверджується практикою Верховного Суду України. Просив відмовити у задоволені позовних вимог.
В судовому засіданні представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві, просив в задоволенні позову відмовити.
8 квітня 2019 року позивач подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності, а тому, незалежно від наявності коштів у ДУ "Личаківська виправна колонія № 30", виплата грошового забезпечення при звільненні ОСОБА_3 повинна була здійснюватись у строки, передбачені ст. 116 КЗпП України. Крім того, позивач зауважив про правомірність застосування до працівників Державної кримінально-виконавчої служби України відповідних норм трудового законодавства, з посиланням на відповідні правові позиції.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 13.03.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі та призначено підготовче засідання.
У підготовчому засіданні 18.04.2019 судом закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Суд, заслухавши думку сторін, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступне.
Суд встановив, що ОСОБА_3 звільнено з посади заступника начальника установи з інтендантського та господарського забезпечення з 26.11.2019 на підставі пп.2 ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про національну поліцію" відповідно до наказу В.о. начальника ДУ "Личаківська виправна колонія № 30" № 89 о/с від 26.11.2018.
Відповідно до грошового атестата № 02 при звільненні ОСОБА_3 належали до виплати кошти у сумі 149520,60 грн грошової допомоги та 76596,52 компенсації за невикористані доби відпустки. Грошова допомога включає відповідне грошове забезпечення та матеріальну допомогу для вирішення соціально побутових питань.
Згідно з довідкою № 10/30-4/1791 від 16.04.2019 ОСОБА_3 здійснено перерахунок належних до виплати коштів грошового забезпечення військовослужбовців, вихідної допомоги, компенсації за невикористані відпустки, за листопад-грудень 2018 - загальна сума виплат становить 235054,70 грн. Вказаною довідкою підтверджуються розрахунки з позивачем 13.11.2018, 28.02.2019, 19.03.2019 та 28.03.2019 на загальну суму 175745,99 грн.
Проте, позивач вказує, що відповідачем не проведено позивачу компенсацію за невикористані відпустки військовослужбовців.
У зв'язку із несвоєчасною виплатою позивачу усіх належних сум при звільненні з роботи, останній звернувся з цим позовом до суду.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Згідно з частиною 7 статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини 2 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з статтею 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Суд встановив, що ОСОБА_3 звільнено з посади заступника начальника установи з інтендантського та господарського забезпечення з 26.11.2019, що підтверджується наказом В.о. начальника ДУ "Личаківська виправна колонія № 30" № 89 о/с від 26.11.2018.
Як слідує із змісту грошового атестата № 02 при звільненні ОСОБА_3 належали до виплати кошти у сумі 149520,60 грн грошової допомоги та 76596,52 компенсації за невикористані доби відпустки.
Із наявної в матеріалах справи довідки № 10/30-4/1791 від 16.04.2019 слідує, що ОСОБА_3 протягом листопада-грудня 2018 року було:
1) нараховано грошового забезпечення військовослужбовців, вихідної допомоги, компенсації за невикористані відпустки з урахуванням компенсації податку з доходів фізичних осіб в сумі 281739,85 грн., в тому числі:
за листопад 2018 року - грошове забезпечення військовослужбовців у розмірі 14168,19 грн.;
за грудень 2018 року - вихідна допомога військовослужбовців у розмірі 147277,80 грн., компенсація за невикористані відпустки у розмірі 73608,71 грн., разом 220886,51 грн.
2) суму грошового забезпечення військовослужбовців, вихідної допомоги, компенсації за невикористані відпустки, яка підлягала до виплати за листопад -грудень 2018 року склала 235054,70 грн., в тому числі:
за листопад 2018 року - грошове забезпечення військовослужбовців у розмірі 14168,19 грн.;
за грудень 2018 року - вихідна допомога військовослужбовців у розмірі 147277,80 грн., компенсація за невикористані відпустки у розмірі 73608,71 грн., разом 220886,51 грн.
3) виплату грошового забезпечення військовослужбовців, вихідної допомоги, компенсації за невикористані відпустки, нарахованих за листопад-грудень 2018 року ОСОБА_3 станом на 16.04.2019 року проведено в сумі 175745, 99 грн., в тому числі:
13.11.2018 у розмірі 14168,19 грн. (грошове забезпечення військовослужбовців);
28.02.2019 у розмірі 147277,80 грн. (вихідна допомога) ;
19.03.2019 у розмірі 10000,00 грн. (компенсація за невикористані відпустки);
28.03.2019 у розмірі 4300,00 грн. (компенсація за невикористані відпустки).
Також зазначено, що заборгованість з виплати компенсації за невикористані відпустки військовослужбовців ОСОБА_3 станом на 16.04.2019 складає 59308,71 грн.
Отже, у вказаній довідці підтверджено, що факт невиплати усіх належних позивачу сум у день звільнення з роботи мав місце.
Таким чином, судом встановлено, що відповідачем у день звільнення ОСОБА_3 зі служби не було проведено з ним остаточний розрахунок належних до виплати сум.
З огляду на вказані норми законодавства та встановлені у ході судового розгляду справи обставини справи, суд дійшов висновку, що відповідачем було протиправно не здійсненні повного та остаточного розрахунку при звільненні позивача.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За змістом наведених норм права, передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП. При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
В пункті 6 Постанови "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24.12.1999 №13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд встановив, що грошове забезпечення ОСОБА_3 за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню становило 29959,42 грн (за вересень 2018 року - 15427, 95 грн, за жовтень 2018 року - 14531, 47 грн), отже середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становив 713,32 грн: 29959,42 грн (грошове забезпечення за вересень-жовтень 2018 року) / 42 (кількість робочих днів у вересні-жовтні 2018 року), що підтверджується довідкою № 10/30-4/1605 від 03.04.2018.
Із наявних в матеріалах справи доказів, суд встановив, що у визначені законом строки відповідач не провів позивачу повного розрахунку при звільненні.
Отже, період затримки проведення повного розрахунку з позивачем при звільненні становить 99 днів та обраховується починаючи з першого дня після звільнення - 27.11.2018 по день прийняття даного рішення суду - 18.04.2018.
Таким чином, сума середньомісячного заробітку, яку належить присудити позивачу у зв'язку із затримкою розрахунку складає 70618,68грн: 713,32 грн (середньоденний розмір грошового забезпечення) * на 99 днів (кількість робочих днів затримки з 27.11.2018 по 18.04.2019).
Згідно з частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Що стосується покликань відповідача на нестабільне фінансування державної установи, як на підставу несвоєчасної виплати позивачу належних йому сум при звільненні, то суд оцінює такі доводи критично, оскільки відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання.
Такого ж змісту позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 22.03.2017 у справі № 3-77гс17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 12-46гс18.
Водночас, суд звертає увагу, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 01.03.2018 у справі № 806/1551/17 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП на поліцейських стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби в поліції (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КзпПУ як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в поліції.
З огляду на викладене, суд не приймає до уваги покликання відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України, оскільки до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з нормами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 5 КАС України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин 1 та 2 статті 77 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності та з урахуванням того, що позивачем доведено, правомірність пред'явленого позову, а відповідачем доводи позовної заяви не були спростовані, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Заявою про уточнення вимог від 18.04.2019 позивач просить судові витрати з відповідача не стягувати.
Керуючись ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп. 15.5 п. 15 Перехідних положень КАС України, суд
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Державної установи "Личаківська виправна колонія № 30" (79039, м. Львів, вул. Шевченка, 156, код ЄДРПОУ 08563932) на користь ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток, у зв'язку з невиплатою належних ОСОБА_3 сум при звільненні з роботи за період з 27.11.2018 по день прийняття рішення у розмірі 70618 (сімдесят тисяч шістсот вісімнадцять) грн 68 коп без урахування податків, зборів та інших платежів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 02.05.2019.
Суддя Р.М. Брильовський