22-ц/804/1304/19
264/1382/19
Головуючий у 1-й інстанції Пустовойт Т.В.
Суддя-доповідач: ОСОБА_1
24 квітня 2019 року Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Попової С.А.,
суддів: Кочегарової Л.М., Принцевської В.П.,
за участю секретаря Герасимової Г.Є.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу Виконавчого комітету Маріупольської міської ради,
на ухвалу Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 19 березня 2019 року, ухвалену у складі судді Пустовойт Т.В., у цивільній справі
за позовом Виконавчого комітету Маріупольської міської ради
до ОСОБА_2, ОСОБА_3
про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
третя особа: Житлове комунальне підприємство «Керуюча компанія «Кальміуська»,
У лютому 2019 року виконавчий комітет Маріупольської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме ліжко-місцями в кімнаті № 40 будинку № 82 по вулиці Карпінського в місті Маріуполі Донецької області, посилаючись на непроживання відповідачів в займаному приміщенні більше шести місяців.
Ухвалою Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 19 березня 2019 року позовну заяву Виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: ЖКП «Керуюча копманія «Кальміуська», про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, повернуто позивачу.
В апеляційній скарзі виконавчий комітет Маріупольської міської ради, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справу для розгляду до суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - ОСОБА_4, яка підтримала доводи скарги, розглянувши справу відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України у відсутність повідомлених про дату, час і місце судового засідання відповідачів та представника третьої особи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, за таких підстав.
Згідно вимог п. 6 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Повертаючи позовну заяву позивачу, суд першої інстанції вважав, що в позовній заяві заявлено дві вимоги немайнового характеру щодо втрати двома відповідачами права користування двома ліжко-місцями, а тому судовий збір повинен бути сплачений за дві вимоги, а не за одну, як було сплачено позивачем.
З такими висновками суду в повному обсязі погодитися не можна з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст. 50 ЦПК України позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.
Відповідно до ч. ч. 3, 7 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. У разі коли позов немайнового характеру подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір сплачується кожним позивачем окремим платіжним документом у розмірах, установлених статтею 4 цього Закону за подання позову немайнового характеру. Судовий збір справляється з урахуванням загальної суми позову також у разі подання позову одним позивачем до кількох відповідачів.
Згідно із п.п. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана юридичною особою, сплачується судовий збір в розмірі 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Як вбачається з матеріалів справи позовна заява виконавчого комітету Маріупольської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням пред'явлена до двох відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3, оплачена судовим збором за ставками відповідно до Закону України «Про судовий збір» у розмірі 1921грн., що дорівнює однократному розміру ставки судового збору за подачу позовної заяви немайнового характеру (а.с. 1, 2).
Разом з тим, по даній справі виконкомомо Маріупольської міської ради фактично заявлено дві вимоги немайнового характеру: одна - пред'явлена до ОСОБА_2 вимоги про визнання його таким, що втратив право користування ліжко-місцем в жилому приміщенні - кімнаті № 40 будинку № 82 по вулиці Карпінського в місті Маріуполі; друга - пред'явлена до ОСОБА_3 про визнання його таким, що втратив право користування ліжко-місцем в цьому жилому приміщенні - кімнаті № 40.
Згідно із роз'ясненнями у п. 10 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17.10.2017р. подані до суду позовні заяви чи заяви, а також зустрічні позовні заяви можуть містити кілька самостійних позовних вимог, кожна з яких є об'єктом справляння судового збору.
В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що у даній справі предмет спору єдиний - спірне житлове приміщення № 40, право на яке в розумінні положень 71,72 ЖК України, відповідачі втратили вналсідок своєї відсутності в займаному приміщення понад 6 місяців без поважних причин.
Колегія суддів з цим не погоджується, оскільки дані справи виникли з двох різних договорів найму жилого приміщення; супроводжуються окремими особовими рахунками, по яких мають сплачуватись відповідні комунальні послуги окремо кожним з наймачів; відповідачі не є членами однієї сім'ї, які поєднуються спільним договором найму жилого приміщення; є різними період заселення відповідачів, видача ним окремих ордерів на займане ними в гуртожитку ліжко-місце, період реєстрації місця проживання: ОСОБА_5 проживає і зареєстрований в займаному приміщенні з 04 грудня 2013 року, а ОСОБА_3 - з 27 листопада 2013р. (а.с. 9).
Тож, спір виник по двох договорах найму жилих приміщень. А відтак, ототожнення позивачем об'єкту спору (кімната № 40) із предметом спору (двома договорами найму жилого приміщення) є не правильним. Не можна вважати, як помилково наполягає позивач, що поєднані права і обов'язки обох відповідачів, кожному з яких при заселенні було відведено по 1 ліжко-місцю у кімнаті № 40.
І у випадку задоволення вимог щодо одного з відповідачів, у виконавчого органу місцевого самоврядування породжується право вирішувати питання на розпорядження цією самостійною частиною жилого приміщення (ліжко-місце), зокрема шляхом укладення аналогічного договору найму жилого приміщення з іншими особами, що потребують житла.
Крім того, в апеляційній скарзі позивач наводить доводи, що спільними діями відповідачів вчинено порушення цивільно-правового характеру щодо позивачева. Однак, ознак спільності і одночасності не вбачається, бо відповідачі не поєднані єдиним договору найму жилого приміщення, не є однією сім'єю в займанму жилому приміщенні, де дійсно, як вказує позивач, не мало б значення кількість проживаючих в жилому приміщенні членів однієї сім'ї, поєднаної єдиним договором найму жилого приміщення.
Отже заявлені позовні вимоги не пов'язані між собою, хоча і стосуються одного жилого приміщення, проте, мають самостійні предмети спору, і кожна з них є самостійним об'єктом справляння судового збору.
Суд першої інстанції в наведеній частині дійшов вірного висновку.
Проте, ухвалюючи процесуальне рішення про повернення позовної заяви, суд не зважив, що судовий збір був частково (в ? частині) сплачено судовим збором в розмірі 1921грн. А відтак, суд мав діяти згідно із алгоритмом, визначеним у п. 28 вищезгаданої постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10.
Так, згідно із роз'ясненнями у вказаній постанові, якщо факт недоплати судового збору з'ясовано судом у процесі розгляду прийнятої заяви (скарги), суд залежно від конкретних обставин справи може: зобов'язати позивача (заявника) доплатити належну суму судового збору і подати суду відповідні докази у встановлений ним строк та за необхідності оголосити перерву в її розгляді (стаття 191 ЦПК); у разі неподання доказів оплати - стягнути належну суму судового збору за результатами вирішення спору з урахуванням положень статті 88 ЦПК або ж залишити позов (заяву, скаргу) без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК.
Положення ч. 8 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» передбачають процесуальну можливість суду вчинити перевірку повноти сплати судового збору і його корегування, розподіл судового збору між сторонами і згодом, в тому числі за наслідками розгляду справи по суті.
Також і у абз. 3 п. 16 постанови Пленуму ВССУ № 10 роз'яснено, що остаточне визначення в процесі розгляду справи ціни позову (дійсної вартості спірного майна), а отже, і суми судового збору, здійснюється судом із наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору.
Як роз'яснено у п. 1 вищевказаної постанови Пленуму № 10 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland)), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.
Тож, колегія суддів погоджується із твердженням в апеляційній скарзі позивача про те, що повертаючи заяву, зі сплаченим судовим збором в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд, не вирішуючи питання про відкриття провадження, порушує права позивача на доступ до суду.
Виходячи зі встановлених обставин справи та вимог закону, апеляційний суд вважає, що ухвала суду першої інстанції про повернення позову заявнику підлягає скасуванню, оскільки судом порушено норми процесуального права і не враховано вимоги Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст.ст. 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Маріупольської міської ради задовольнити частково.
Ухвалу Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 19 березня 2019 року скасувати.
Справу за позовом Виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, третя особа: Житлове комунальне підприємство «Керуюча компанія «Кальміуська» - направити до Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області для продовження розгляду.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 26 квітня 2019 року.
Головуючий С.А.Попова
Судді: Л.М.Кочегарова
ОСОБА_6