Постанова
Іменем України
22 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 756/2825/16-ц
провадження № 61-33421св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8,
треті особи: Служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, Оболонський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 березня 2016 року в складі судді Белоконної І. В. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року в складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У лютому 2016 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: Служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, Оболонський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві, про визнання договору піднайму житлового приміщення недійсним, виселення та зняття з реєстрації місця проживання.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачі зазначили, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 При цьому, їм належить 60/100 частини вказаної квартири, а ОСОБА_6 - 40/100 частини.
10 січня 2014 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_7 договір піднайму житлового приміщення № 1, відповідно до умов якого надала піднаймачу в користування строком на 5 років належні їй 40/100 частини квартири АДРЕСА_1.
Позивачі зазначають, що вони, як співвласники вказаної квартири, не надавали своєї згоди на укладення договору піднайму як того вимагають положення статті 358 ЦК України, що свідчить про недотримання в момент вчинення правочину вимог законодавства.
Враховуючи наведене, позивачі, з урахуванням уточнення позовних вимог, просили визнати недійсним договір піднайму житлового приміщення від 10 січня 2014 року № 1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, виселити ОСОБА_7 та ОСОБА_8 із займаного приміщення - квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою та стягнути з відповідачів на свою користь судові витрати.
Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 березня 2016 року позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано недійсним договір піднайму житлового приміщення від 10 січня 2014 року № 1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Визнано ОСОБА_7 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що при укладенні оспорюваного договору піднайму ОСОБА_6 не отримано згоди інших співвласників житла, що суперечить вимогам статті 358 ЦК України, яка передбачає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_7 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування квартирою скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким виселено ОСОБА_7 та ОСОБА_8 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Змінено рішення суду в частині розподілу судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_7 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування квартирою та ухвалюючи у цій частині нове рішення про виселення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки таких позовних вимог як визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням позивачами не заявлялися, а позивачі просили виселити відповідачів із займаного ними житлового приміщення. Зменшуючи розмір стягнутих із відповідачів витрат на правову допомогу, апеляційний суд виходив із того, що відшкодованими можуть бути лише документально підтверджені судові витрати. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору піднайму житлового приміщення, апеляційний суд виходив із того, що висновок суду в повній мірі відповідає наявним у матеріалах справи доказам та вимогам закону, а доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростували.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
У серпні 2017 року ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
У касаційній скарзі заявник вказує на те, що вимоги частини четвертої статті 369 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки приватизовані кімнати у квартирах є самостійними об'єктами права власності, якими власник може розпоряджатися на власний розсуд. Позивачами не доведено порушення відповідачами їхніх прав або вчинення ними дій, які б свідчили про руйнування чи псування житлового приміщення (стаття 116 ЖК УРСР). Крім того, витрати на правову допомогу належним чином не підтверджені.
У жовтні 2017 року ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких просив касаційну скаргу відхилити, рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подання заперечень на неї.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У червні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену цивільну справу передано Верховному Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.
Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6
Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 18 грудня 2003 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в рівних долях належать 60/100 частини квартири.
Інші 40/100 частини квартири АДРЕСА_1 на праві власності належать ОСОБА_6 на підставі договору дарування частини квартири від 12 грудня 2013 року.
10 січня 2014 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_7 договір піднайму житлового приміщення № 1, відповідно до умов якого надала піднаймачу в користування строком на 5 років належні їй 40/100 частини квартири АДРЕСА_1.
Доказів отримання згоди інших співвласників квартири ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на укладення вказаного договору матеріали справи не містять.
Згідно із довідкою за формою № 3 від 01 червня 2016 року, виданою Комунальним концерном «Центр комунального сервісу», у квартирі АДРЕСА_1, в окремій житловій кімнаті площею 17,9 кв. м зареєстровані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 В іншій кімнаті площею 11,7 кв. м зареєстровані ОСОБА_7 та ОСОБА_8
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Статтею 358ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Зазначена норма закону передбачає, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, у разі виникнення конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження спільним майном є підставою для визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження цим майном, недійсним.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України 2004 року. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, має навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору піднайму житлового приміщення - частини квартири АДРЕСА_1, з підстав неотримання ОСОБА_6 при його укладенні згоди інших співвласників житла, з огляду на те, що вказана квартира належить ОСОБА_4 О, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на праві спільної часткової власності.
Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_9 та ОСОБА_8 із квартири, апеляційний суд правильно виходив із того, що договір піднайму, на підставі якого останні вселилися в квартиру є таким, що вчинений з порушенням вимог чинного законодавства, відповідачі проживають в квартирі без відповідних на це правових підстав, чим порушують права позивачів, як співвласників зазначеної квартири.
Зменшуючи розмір стягнутих із відповідачів на користь позивачів витрат на правову допомогу, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що розмір вказаних витрат у сумі 1 833,30 грн є підтвердженим та узгодженим із матеріалами справи.
Доводи касаційної скарги про те, що для укладення оспорюваного договору не вимагалася згода позивачів, так як належні ОСОБА_6 40/100 частини квартири були приватизовані окремо, тобто, є самостійним об'єктом права власності, а тому вимоги частини четвертої статті 369 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, не заслуговують на увагу, оскільки окрема приватизація часток у одному об'єкті нерухомого майна не припиняє його режим спільної власності, при цьому, як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4, ОСОБА_5 (по 60/200 частини кожному) та ОСОБА_6 (40/100 частини) та спільний правовий режим цієї квартири як єдиного об'єкта нерухомого майна відповідно до положень статті 364 ЦК України не припинений.
Доводи касаційної скарги про те, що витрати на правову допомогу належним чином не підтверджені, не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд навів належне обґрунтування для прийняття такого рішення.
Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції у не скасованій та незміненій частинах та рішення апеляційної інстанції без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 березня 2016 року в не скасованій та не зміненій частинах та рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак
С. О. Погрібний Г. І. Усик