Постанова
Іменем України
24 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 301/1916/16-ц
провадження № 61-1973св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - Хустська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Відділу освіти Іршавської районної державної адміністрації,
відповідачі: Ільницька сільська рада Іршавського району Закарпатської області, ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року у складі судді Даруди І. А. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Фазикош Г. В., Готри Т. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У вересні 2016 року Хустська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Відділу освіти Іршавської районної державної адміністрації(далі - Хустська місцева прокуратура) звернулася до суду з позовом до Ільницької сільської ради Іршавського району Закарпатської області (далі - Ільницька сільська рада), ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення, посилаючись на те, що 22 вересня 2010 року між Ільницькою сільською радою та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 було укладено договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне володіння та користування частину складських приміщень дошкільного навчального закладу № 3 Ільницької сільської ради (далі - ДНЗ № 3) площею 31,6 кв. м по АДРЕСА_1 під майстерню з метою надання послуг населенню, строком до 22 вересня 2020 року. 20 січня 2015 року ОСОБА_1 припинив здійснювати підприємницьку діяльність. Рішенням другої сесії сьомого скликання Ільницької сільської ради від 24 грудня 2015 року № 18 Відділу освіти Іршавської районної державної адміністрації передано в оперативне управління майно, що належить до комунальної власності територіальної громади села Ільниця, строком на 1 (один) рік з 01 січня по 21 грудня 2016 року, в тому числі будівлі ДНЗ № 3. Враховуючи викладене, на підставі статей 28, 29, 63 Закону України «Про освіту», статей 11, 16 Закону України «Про дошкільну освіту», частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Хустська місцева прокуратура просила: визнати недійним вищевказаний договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення; зобов'язати ОСОБА_1 повернути складське приміщення площею 31,6 кв. м, яке є предметом договору оренди від 22 вересня 2010 року, його власнику - Ільницькій сільській раді.
Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення від 22 вересня 2010 року, укладений між Ільницькою сільською радою та ОСОБА_1, щодо надання у строкове платне користування та володіння частини складських приміщень ДНЗ № 3 площею 31,6 кв. м за адресою: вулиця Радянська, 18, село Ільниця, Іршавський район, Закарпатська область. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути складське приміщення площею 31,6 м. кв, яке є предметом договору оренди від 22 вересня 2010 року, його власнику - Ільницькій сільській раді. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що нежитлові приміщення ДНЗ № 3 були передані відповідачу в оренду для здійснення діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом, тобто з порушенням вимог статей 28, 29, 63 Закону України «Про освіту», статей 11, 16 Закону України «Про дошкільну освіту», у зв'язку з чим договір оренди підлягає визнанню недійсним із зобов'язанням ОСОБА_1 повернути орендоване майно власнику. Оскільки оспорюваний правочин було укладено 22 вересня 2010 року строком на 10 років, тобто до 2020 року, то позовну давність слід обчислювати з часу закінчення строку дії договору.
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилено.Рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2017 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 рокута ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що позивачем не визначено ціну позову. Повноваження прокурора Іршавського відділу Хустської місцевої прокуратури повинні бути підтверджені відповідною довіреністю. Відділ освіти Іршавської районної державної адміністрації не є власником спірного майна. Суди попередніх інстанцій неповно з'ясували обставини справи, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про не пропущення позивачем позовної давності.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
15 травня 2018 року справа № 301/1916/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судами встановлено, що 22 вересня 2010 року між Ільницькою сільською радою як орендодавцем та ФОП ОСОБА_1 як орендарем було укладено договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення, за яким орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне володіння та користування частину складських приміщень ДНЗ № 3площею 31,6 кв. м за адресою: вулиця Радянська, 18, село Ільниця, Іршавський район, Закарпатська область.
Згідно з пунктами 1, 9.1 вказаного договору майно передається в оренду під майстерню з надання послуг населенню. Термін дії договору встановлюється з 22 вересня 2010 року до 22 вересня 2020 року включно.
Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 09 серпня 2016 року № НОМЕР_1 підтверджується, що 20 січня 2015 року ОСОБА_1 припинено здійснення підприємницької діяльності.
Частиною третьою статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Відповідно до статті 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Таким чином, у разі виключення фізичної особи-підприємця з реєстру її зобов'язання не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою.
Станом на 22 серпня 2016 року ОСОБА_1 продовжував використовувати нежитлове приміщення ДНЗ № 3 з метою надання послуг населенню з реставрації меблів. 29 липня 2016 року відповідач сплатив за оренду складських приміщень 1 820 грн.
Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що спірна орендована частина приміщення, яка знаходиться на балансі відділу освіти та належить до комунальної власності, є складовою частиною приміщення ДНЗ № 3, у зв'язку з чим це нерухоме майно повинне використовуватися лише з метою навчально-виховної роботи.
Відповідно до статті 28 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту», чинного на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1060-XII), система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.
Згідно зі статтею 29 Закону № 1060-XII структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; самоосвіту.
Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням (частини перша, п'ята статті 63 Закону № 1060-XII).
Відповідно до частини першої, абзацу 1 частини другої статті 11 Закону України «Про дошкільну освіту» заклад дошкільної освіти - навчальний заклад, що забезпечує реалізацію права дитини на здобуття дошкільної освіти, її фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію та готовність продовжувати освіту. Заклад дошкільної освіти задовольняє потреби громадян відповідної території в здобутті дошкільної освіти.
Згідно з частиною п'ятою статті 16 Закону України «Про дошкільну освіту» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, вивільнені приміщення ліквідованих державних та комунальних дошкільних навчальних закладів використовуються виключно для роботи з дітьми. Майно, яке є державною або комунальною власністю (земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання тощо), придбання чи відокремлення якого призначене для здобуття дітьми дошкільної освіти, використовується виключно із зазначеною метою.
Отже, вирішальним в аспекті неухильного дотримання приписів частини п'ятої статті 63 Закону № 1060-XIIє обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісна пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що всупереч забороні, встановленій чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством, спірне приміщення було передане відповідачу в оренду для використання під майстерню, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що оспорюваний договір не відповідає вимогам закону.
Верховний Суд враховує встановлені судами попередніх інстанцій обставини щодо мети оренди, у зв'язку з чим суди дійшли правильного висновку, що мета використання спірного приміщення за договором оренди явно суперечить призначенню об'єкта закладу дошкільної освіти.
Поряд з цим, задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки договір оренди індивідуально визначеного нежитлового приміщення від 22 вересня 2010 року було укладено строком на 10 років, то перебіг позовної давності слід обчислювати з часу закінчення дії правочину, тобто з 22 вересня 2020 року.
Верховний Суд не погоджується з наведеним висновком з огляду на таке.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Позивач повинен довести і той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України 2004 року, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Під час розгляду справи відповідач заявив про застосування позовної давності.
З урахуванням наведених обставин щодо укладення оспорюваного договору оренди 22 вересня 2010 року і факту пред'явлення позову у вересні 2016 року висновок суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом закінчення строку дії вказаного договору, тобто з 22 вересня 2020 року, суперечить положенням статті 256, частини першої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України.
З огляду на зміст статті 261 ЦК України та статті 45 ЦПК України 2004 року (участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб) суди повинні були з'ясувати, коли у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.
Отже, і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, зокрема, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, провадження № 14-247цс18.
Вирішуючи спір, місцевий суд не з'ясував усіх обставин справи, не дослідив зібрані докази щодо часу, з якого прокурор або особа, яку він представляє, довідалися або могли довідатися про порушення прав цієї особи, та не дав належної правової оцінки доводам відповідача щодо спливу позовної давності. З'ясування вказаного питання має суттєве значення для правильного вирішення справи.
В порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України 2004 року суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують ці доводи, та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суди в оскаржуваних судових рішеннях у достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними й обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати вищенаведене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, встановити фактичні обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, дослідити та належним чином оцінити зібрані у справі докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, зокрема щодо підтвердження повноважень прокурора на пред'явлення позову відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» і щодо відсутності на час розгляду справи у Відділу освіти Ільницької районної державної адміністрації, в особі якої пред'явлено позов, повноважень стосовно предмета договору оренди, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді:С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
А. С. Олійник
С. О. Погрібний