Постанова
Іменем України
24 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 761/31506/15-ц
провадження № 61-18807св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_4, яка діє як законний представник малолітнього ОСОБА_5, Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Зімарєва Вячеслава Миколайовича на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року у складі судді Рибака М. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2017 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Ратнікової В. М., Чобіток А. О.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 як законний представник малолітньої ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3, третя особа - Головне управління юстиції у місті Києві, про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла баба малолітньої ОСОБА_2 - ОСОБА_7, після смерті якої відкрилася спадщина на 56/400 частин квартири АДРЕСА_1, які належали їй на праві приватної власності. 18 січня 2007 року Третьою Київською державної нотаріальною конторою за заявою чоловіка ОСОБА_7 - ОСОБА_8 було заведено спадкову справу щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 Також за його письмовою заявою було включено до кола спадкоємців сина спадкодавця ОСОБА_3, який пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини. Того ж дня син ОСОБА_7 - ОСОБА_3 подав заяву про прийняття спадщини. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер. 25 листопада 2011 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на 28/400 частин спірної квартири після смерті матері ОСОБА_7, а свідоцтво про право на спадщину на інші 28/400 частин цієї квартири тоді не видавалося. Вказане свідоцтво про право на спадщину є недійсним, оскільки видане особі, яка не мала права на спадкування у зв'язку з попуском строку на подання заяви про прийняття спадщини, без поновлення такого строку рішенням суду та без згоди інших спадкоємців. Спадкодавець ОСОБА_7 заповіт не складала, тому спадкоємцями після її смерті за законом в рівних частинах мали б бути її діти: син ОСОБА_9 (батько малолітньої ОСОБА_2) та син ОСОБА_3 Однак жоден із синів спадкодавця ОСОБА_7 у встановлений законом шестимісячний строк не зверталися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. ОСОБА_9 на час відкриття спадщини і в подальшому проживав у спірній квартирі та ніс витрати з її утримання, а відповідач не проживав у цій квартирі та не утримував її. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_9 помер, за життя спадщину після смерті матері не оформив. Як з'ясувало згодом, на час смерті ОСОБА_7 шлюб, укладений між нею і ОСОБА_8, було розірвано, тому ОСОБА_8 не належав до кола спадкоємців за законом першої черги після смерті ОСОБА_7, не мав права на спадкування її майна, як і права на надання згоди на включення до кола спадкоємців сина померлої ОСОБА_3, який пропустив строк для прийняття спадщини. Факт розірвання шлюбу на час оформлення спадщини було приховано ОСОБА_8 від державного нотаріуса, у зв'язку з чим останній допустив помилку при визначенні кола осіб, які мають право на спадкування, безпідставно включив до кола спадкоємців сина померлої ОСОБА_3 і видав йому свідоцтво про право на спадщину за законом. Батько ОСОБА_2 - ОСОБА_9 на відміну від свого брата ОСОБА_3 перед смертю матері проживав разом з нею і залишився проживати у квартирі після її смерті, користувався її частиною, ніс усі витрати з її утримання, в нього були правовстановлюючі документи на частину квартири. Тому ОСОБА_9 був єдиним спадкоємцем першої черги за законом, який фактично прийняв спадщину на 56/400 частин спірної квартири після смерті ОСОБА_7 (шляхом вступу в управління і володіння спадковим майном). Питання щодо 56/400 частин спірної квартири повинно було б вирішуватися не у спадковій справі щодо майна померлої ОСОБА_7, а у спадковій справі щодо майна померлого ОСОБА_9 Однак через неправомірні дії родичів, які приховали факт розірвання шлюбу між батьками ОСОБА_9, одноосібне фактичне прийняття останнім спадщини після смерті своєї матері, при оформленні спадщини після смерті ОСОБА_9 малолітня ОСОБА_2 22 травня 2007 року одержала свідоцтво про право на спадщину за законом лише на 28/400 частин спірної квартири, яка належала її батьку на підставі дубліката свідоцтва про право власності, без врахування спірної частки, внаслідок чого її частка у спадщині була штучно зменшена. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, видане державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори 25 листопада 2011 року та зареєстроване в реєстрі за № 1-557 на ім'я ОСОБА_3, на 28/400 частин квартири АДРЕСА_1 та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, видане державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори 25 грудня 2014 року і зареєстроване в реєстрі за № 3-223 на ім'я ОСОБА_3, на 28/400 частин зазначеної квартири.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 25 січня 2016 року, внесеного в журнал судового засідання, ОСОБА_4, яка діє як законний представник малолітнього ОСОБА_5 (сина ОСОБА_3), та Службу у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації залучено до участі у справі як третіх осіб.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, видане державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори 25 листопада 2011 року та зареєстроване в реєстрі за № 1-557 на ім'я ОСОБА_3, на 28/400 частин квартири АДРЕСА_1. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, видане державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори 25 грудня 2014 року та зареєстроване в реєстрі за № 3-223 на ім'я ОСОБА_3, на 28/400 частин зазначеної квартири. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірні свідоцтва про право на спадщину за законом були видані передчасно та з порушенням вимог закону, оскільки матеріали спадкової справи не містять підтверджень права на звернення відповідача ОСОБА_3 і його батька ОСОБА_8 із заявами про прийняття спадщини з пропуском шестимісячного строку для її прийняття та відсутністю доказів постійного проживання ОСОБА_3 разом з померлою станом на день її смерті.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У лютому 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат Зімарєв В. М. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що розгляд апеляційним судом справи за відсутності представника ОСОБА_3 є грубим порушенням норм матеріального і процесуального права. В судовому рішенні апеляційного суду міститься посилання на невідоме рішення, яке згідно з частиною третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), має преюдиційне значення. Для врегулювання питання, пов'язаного із спадкуванням, необхідно застосовувати виключно норми Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), а не норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки спадщина відкрилася 23 серпня 2002 року. ОСОБА_3 є таким, що прийняв спадщину у зв'язку з тим, що він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном. Судами попередніх інстанцій не досліджено і не взято до уваги важливий доказ, а саме довідку Житлово-експлуатаційної контори № 1011 від 16 листопада 2011 року, згідно з якою ОСОБА_9 був зареєстрований у спірній квартирі з 2004 року до 05 вересня 2006 року (знятий з реєстрації на 8-й день після його смерті).
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
19 квітня 2018 року справу № 761/31506/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7, яка була рідною бабою ОСОБА_2 та матір'ю ОСОБА_3 і ОСОБА_9
Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина на 56/400 частин квартири АДРЕСА_1, що належали спадкодавцю на праві приватної власності.
18 січня 2007 року колишній чоловік померлої - ОСОБА_8 звернувся до Третьої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7, в якій також не заперечував про включення до кола спадкоємців ОСОБА_3
Того ж дня із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 до Третьої Київської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_3
ІНФОРМАЦІЯ_3 батько ОСОБА_2 - ОСОБА_9 помер.
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_8
25 листопада 2011 року державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори Даниленко О. О. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7 на 28/400 частин спірної квартири АДРЕСА_1.
25 грудня 2014 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7 на інші 28/400 частин спірної квартири.
Згідно з пунктами 4, 5 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, в тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України.
З огляду на викладене та з урахуванням заявлених у цій справі позовних вимог спірні правовідносини щодо прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 регулюються нормами ЦК УРСР.
Відповідно до частини першої статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Згідно з частиною першою статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК УРСР).
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Як на підставу задоволення своїх вимог про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом ОСОБА_1 посилалася на те, що видача спірних свідоцтв порушує спадкові права малолітньої ОСОБА_2, оскільки її батько ОСОБА_9, вступивши в управління та володіння спадковим майном після смерті його матері ОСОБА_7, фактично прийняв спадщину, а ОСОБА_3 і ОСОБА_8, приховавши від державного нотаріуса факт розірвання шлюбу між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 у 1991 році, неправомірно зменшили її частку у спадковому майні.
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (статті 1217 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Згідно з частиною другою статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Частиною першою статті 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК України малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Статтею 1301 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Як роз'яснено у пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорювані свідоцтва про право на спадщину за законом видані з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки ОСОБА_3 звернувся із заявою про прийняття спадщини з пропуском встановленого законом строку, а обставини фактичного прийняття ним спадщини не доведено належними і допустимими доказами. Тобто свідоцтва про право на спадщину видані особі, яка не мала права на спадкування.
Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано до спірних правовідносин Книгу шосту ЦК України є безпідставними, оскільки до правовідносин щодо спадкування майна після смерті ОСОБА_7 підлягає застосуванню Розділ VII ЦК УРСР, а до правовідносин щодо спадкування майна після смерті ОСОБА_9 - положення діючого ЦК України. Отже, судами попередніх інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин як положення ЦК УРСР, так і положення ЦК України.
Посилання в касаційній на те, що розгляд справи апеляційним судом 16 січня 2017 року відбувся за відсутності представника ОСОБА_3 - Зімарєва В. М., що є грубим порушенням норм матеріального і процесуального права, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
З матеріалів справи встановлено, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 листопада 2016 року розгляд справи призначено на 29 листопада 2016 року, про що сторін було належним чином повідомлено.
29 листопада 2016 року представник ОСОБА_3 - Зімарєв В. М. подав до Апеляційного суду міста Києва заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю прийняття участі у невідкладних слідчих діях.
29 листопада 2016 року розгляд справи було відкладено на 14 грудня 2016 року.
14 грудня 2016 року в судовому засіданні Апеляційного суду міста Києва було оголошено перерву до 16 січня 2017 року.
13 січня 2017 року представник ОСОБА_3 - Зімарєв В. М. подав до Апеляційного суду міста Києва заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з тим, що в період з 14 до 21 січня 2017 року він буде перебувати у відпустці за межами України.
За правилами частини третьої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісноздійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Неявка відповідача та його представника в судове засідання 16 січня 2017 року не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення апеляційного суду, оскільки розгляд цієї справи був тривалим, у відповідача та його представника було достатньо часу для надання всіх пояснень і доказів, які вони вважали за доцільне надати суду.
Крім того, відповідно до статті 305 ЦПК України 2004 року апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.
Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.
Аргументи касаційної скарги про посилання апеляційного суду на невідоме судове рішення, яке має преюдиційне значення, є неспроможними з таких підстав.
Судами встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 24 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2015 року, у справі № 761/14527/14-ц відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про встановлення факту постійного проживання у спірній квартирі позивача та спадкодавця ОСОБА_7 на час відкриття спадщини, тобто на день її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1, встановлення факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7, тобто вступ в управління та користування 56/400 частинами спірної квартири та визнання за ним права власності на 28/400 частин цієї квартири, яку незаконно прийняв у спадщину ОСОБА_8 після смерті ОСОБА_7 Вказане судове рішення мотивоване тим, що жоден із спадкоємців ОСОБА_7 не подав до державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини після її смерті, а заява ОСОБА_8 про прийняття ним спадщини після смерті його дружини ОСОБА_11 не є належним доказом, оскільки ОСОБА_8 на час відкриття спадщини вже не належав до кола спадкоємців як чоловік спадкодавця у зв'язку з тим, що 01 серпня 1991 року шлюб між ними було розірвано, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про розірвання шлюбу. ОСОБА_3 не надано суду належних доказів, які б беззаперечно підтверджували як факт постійного проживання його у спірній квартирі на час відкриття спадщини, тобто на день смерті ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_1, так і факт прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 шляхом вступу в управління та користування 56/400 частинами спірної квартири.
Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Суди попередніх інстанцій у цій справі дійсно послалися на вказане судове рішення як на преюдиційне. При цьому відповідач під час розгляду справи не повідомив суд про його скасування. Не зазначено про це і в касаційній скарзі. Лише в наданих ОСОБА_3 Верховному Суду письмових поясненнях від 16 червня 2017 року він послався на те, що рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 листопада 2014 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2015 року у справі № 761/14527/14-ц були скасовані Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та втратили чинність.
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 додав до пояснень копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 вересня 2015 року, якою заяву ОСОБА_3 про відмову від позову задоволено. Прийнято відмову ОСОБА_3 від позову до ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про встановлення фактів та визнання права власності. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2015 року скасовано. Провадження у цій справі закрито.
З огляду на викладене посилання судів попередніх інстанцій в цій справі на вказані судові рішення як преюдиційні є помилковим. Однак це не призвело до неправильного вирішення цієї справи, а тому не може бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Обставини, на які посилався ОСОБА_3 у позовній заяві до ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про встановлення фактів та визнання права власності, щодо прийняття ним спадщини після смерті ОСОБА_7, які були спростовані судами під час розгляду справи № 761/14527/14-ц, не доведені ним і в цій справі, про що зазначено вище.
Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі переоцінювати докази.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Зімарєва Вячеслава Миколайовича залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді:С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
А. С. Олійник С. О. Погрібний