Іменем України
24 квітня 2019 року
Київ
справа №1140/2661/18
адміністративне провадження №К/9901/6554/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Мороз Л.Л., Кравчука В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року (головуючий суддя Петренко О.С.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2019 року (головуючий суддя Чепурнов Д.В., судді: Мельник В.В., Сафронова С.В.) у справі №1140/2661/18 за позовом ОСОБА_1 до Кіровоградського міськрайонного центру зайнятості про визнання в частині рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії,
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним в частині наказ Кіровоградського міськрайонного центру зайнятості (надалі також - відповідач, Кіровоградський МРЦЗ) №нт180424 від 24.04.2018 року щодо призначення йому допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі; зобов'язати Кіровоградський МРЦЗ нарахувати та виплатити йому допомогу по безробіттю, відповідно до наказу від 15 червня 2018 року №613, яким затверджено Порядок надання допомоги по безробіттю, на підставі п.9 ч.1 ст. 36 КЗпП України, за період з 24.04.2018 по 23.07.2018 року.
В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що відповідачем протиправно призначено допомогу по безробіттю в мінімальному розмірі як особі, яка звільнена за грубе порушення трудової дисципліни, оскільки позивач звільнений на підставі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" за порушення Закону під час прийняття судового рішення. Отже, позивачу повинна бути призначена допомога по безробіттю з розрахунку чотирикратного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що постановою Верховної Ради України від 9 вересня 2010 року за №2512-VI "Про обрання суддів", ОСОБА_1 обрано на посаду судді Ленінського районного суду м. Кіровограда безстроково.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 15 лютого 2018 року №490/0/15-18 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Ленінського районного суду м. Кіровограда на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (а.с.23).
Наказом Ленінського районного суду м. Кіровограда від 30 березня 2018 року №52-к відраховано ОСОБА_1 зі штату суду 31 березня 2018 року (а.с.24).
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 26 червня 2018 року зобов'язано Ленінський районний суд м. Кіровограда внести зміни до наказу №52-к від 30 березня 2018 року в частині звільнення ОСОБА_1, зазначивши датою відрахування зі штату Ленінського районного суду м. Кіровоград 7 квітня 2018 року.
На підставі заяви та наданих документів Відповідач надав позивачу статус безробітного з 17 квітня 2018 року (Наказ від 19 квітня 2018 року №НТ180419) та призначив йому виплату допомоги по безробіттю з 24 квітня 2018 року по 18 квітня 2019 року в мінімальному розмірі (Наказ від 24 квітня 2018 року №НТ180424) на підставі ч.2 ст.22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Позивач не погодився з розміром призначеної допомогу, у зв'язку з чим і звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач звільнений з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (за вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді), що є безспірним та заходом дисциплінарного стягнення, а отже, в розумінні Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», є аналогічною підставою, визначеною іншими законами для отримання допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі, як особам, що звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених пп. 3,4,7 та 8 ст. 40 КЗпП України.
Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суддя призначається та звільняється з посади не на підставі Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Конституції України. При цьому судами не взято до уваги, що за жодних з передбачених пп. 3, 4, 7 та 8 ст. 40 та ст. 41, ст. 45 КЗпП України підстав позивач не був звільнений. Тому, за позицією позивача, відповідач при вирішенні питання розміру допомоги по безробіттю повинен був керуватися пунктом 9 статті 36 КЗпП України, в якому зазначено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами, у зв'язку з чим допомога у період з 24 квітня 2018 року по 23 липня 2018 року повинна була виплачуватися у максимальному розмірі.
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2019 року касаційне провадження у цій справі відкрито з метою формування єдиної правозастосовчої практики, на підставі пункту 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано учасниками справи подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі.
5 квітня 2019 року від Кіровоградського МРЦЗ надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач, посилаючись на правильність висновків судів попередніх інстанцій, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а судові рішення залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечення на неї, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
У спірних правовідносинах підлягають застосуванню норми Конституції України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР, Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року N 1533-III (далі - Закон №1533-ІІІ), Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII).
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі, зокрема, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до статті 25 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, допомога по безробіттю є одним з видів соціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.
Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначає Закон №1533-ІІІ, відповідно до якого страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, цивільно-правового договору чи на інших підставах, передбачених законом, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та інші особи, які проходять службу та отримують грошове забезпечення (далі - військовослужбовці), особи, які провадять незалежну професійну діяльність, фізичні особи - підприємці, члени фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню на інших підставах.
Частиною першою статті 22 Закону №1533-ІІІ визначено, що право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до частини другої статті 22 Закону №1533-ІІІ застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування мають страховий стаж менше шести місяців або звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7 і 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, а також з аналогічних підстав, визначених іншими законами, особи, зазначені у частині другій статті 6 цього Закону, особи, зазначені в абзаці третьому частини четвертої статті 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», мають право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі.
Аналіз наведених норм Закону №1533-ІІІ свідчить про те, що страхуванню на випадок безробіття підлягають не тільки особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), але й ті, які працюють на інших підставах, передбачених законом. Право на допомогу по безробіттю мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними. У разі звільнення з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7 і 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, а також з аналогічних підстав, визначених іншими законами, особа має право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі.
Тобто норми КЗпП України в частині підстав звільнення стосуються осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та робота яких врегульована КЗпП України, а щодо осіб, які проходять службу або працюють на умовах, передбачених іншими законами, при призначенні допомоги по безробіттю мають враховуватись підстави звільнення, встановлені іншими відповідними законами, які є аналогічними визначеним КЗпП України за своїм характером.
Отже, у даній справі спір виник з приводу оцінки чи аналогічна за своїм характером підстава, через яку позивач був звільнений з посади судді, переліченим у частині другій статті 22 Закону №1533-ІІІ підставам звільнення.
Перелік підстав припинення трудового договору закріплений у частині першій статті 36 КЗпП України, проте він не є вичерпним, оскільки пунктом 9 цієї норми встановлено можливість їх встановлення іншими законами.
Пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України окремо визначено підстави розірвання трудового договору, які між собою розділяються за ознакою ініціатора розірвання, а саме з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Аналіз частини другої статті 22 Закону №1533-ІІІ дає підстави для висновку, що ним не передбачено як підставу для призначення допомоги по безробіттю у мінімальному розмірі випадки припинення трудового договору, встановлені частиною першою статті 36 КЗпП України (крім його розірвання, передбаченого пунктом четвертим), а при розірванні трудового договору не передбачено його розірвання з ініціативи працівника (статті 38, 39).
Згідно частини першої статі 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;
3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу;
10) призову або мобілізації власника - фізичної особи під час особливого періоду;
11) встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.
Системний аналіз перелічених у частині другій статті 22 Закону №1533-ІІІ підстав звільнення згідно статті 40 КЗпП України (пункти 3, 4, 7, 8) дає підстави для висновку, що їх об'єднує спільна ознака - неналежна поведінка чи ставлення працівника до виконання своїх обов'язків. При цьому можливість звільнення з наведених підстав не залежить від посади працівника.
Згідно зі статтею 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
- одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами;
- винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
- вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи;
- перебування всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції» у прямому підпорядкуванні у близької особи;
- припинення повноважень посадових осіб.
Системний аналіз статті 41 КЗпП України дає підстави для висновку, що вона визначає додаткові підстави для звільнення за неналежну поведінку при виконанні своїх обов'язків працівника, який обіймає посади, що наділені організаційно-розпорядчими або спеціальними функціями чи має спеціальний статус.
Крім того, відповідно до статті 45 КЗпП України на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Отже, наведені норми пунктів 3, 4, 7 і 8 статті 40, статті 41 і 45 КЗпП України мають спільну ознаку підстав звільнення - неналежна (протиправна) поведінка особи при виконанні своїх обов'язків, яка має ознаки істотного дисциплінарного проступку.
В контексті даної справи слід зазначити, що статус судді є особливим, а спеціальним актом, який поєднав положення щодо статусу суддів та захисту їх трудових прав, зокрема норми про порядок обрання на посаду й звільнення, про суддівську винагороду, відпустки, обрахування спеціального стажу роботи, соціального страхування судді тощо, є саме Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII, який був чинним на момент звільнення позивача з посади.
Відповідно до статті 112 Закону №1402-VIII суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. Рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя (далі - ВРП) у порядку, встановленому Законом України "Про Вищу раду правосуддя".
Судами встановлено і підтверджено матеріалами справи, що рішенням ВРП від 15 лютого 2018 року №490/0/15-18 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Ленінського районного суду міста Кіровограда на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (а.с.23). Підставою для його прийняття стало рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 22 червня 2017 року №1755/1дп/15-17, яким вирішено застосувати до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді (а.с.12-22).
Відповідно до запису у трудовій книжці позивач відрахований зі штату Ленінського районного суду м. Кіровограда у зв'язку зі звільненням з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, тобто за вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
Статтею 115 Закону №1402-VIII регламентовано звільнення судді з посади у разі вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками. Так, відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади. Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені Вищою радою правосуддя (її відповідним органом).
Отже, аналіз вказаної норми спеціального закону дає підстави для висновку, що за своїми змістовними ознаками та характером у співставленні із відповідними положеннями КЗпП України в ній встановлено підставу звільнення працівника, який обіймає посаду зі спеціальними функціями та статусом за ініціативою уповноваженого органу за неналежну поведінку при виконанні своїх трудових обов'язків, яка має ознаки істотного дисциплінарного проступку.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що в розумінні частини другої статті 22 Закону №1533-ІІІ звільнення позивача з останнього місця роботи на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України є аналогічною до статті 41 КЗпП України підставою, визначеною іншим спеціальним законом. З огляду на це рішення відповідача про призначення позивачу допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі є правомірним.
Доводи позивача, що застосуванню у спірних правовідносинах підлягав пункт 9 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до якого підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами, є необгрунтованими, оскільки, як вже було зазначено, ця норма не є самостійною підставою для припинення або розірвання трудового договору, а закріплює можливість встановлення таких підстав іншими законами.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір з додержанням норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, в них повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки судів щодо встановлених обставин і правові наслідки є правильними, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Керуючись статтями 345, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2019 року у справі №1140/2661/18 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
М.М. Гімон
Л.Л. Мороз
В.М. Кравчук ,
Судді Верховного Суду