24.04.19
22-ц/812/746/19
Справа № 489/615/18 Категорія 48
Провадження №22-ц/812/746/19
24 квітня 2019 року Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ :
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Самчишиної Н.В., Царюк Л.М.,
із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,
за участю позивача ОСОБА_1. його представників-ОСОБА_7.,ОСОБА_2,
представника відповідачки ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2019 року, постановлене під головуванням судді Тихонової Н.С. в приміщенні суду о 15 год. 08 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_5, про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна,
В лютому 2018 року позивач звернувся до суду з даним позовом, який в подальшому двічі уточнював, та в якому посилався на те, що з квітня 1996 по січень 1997 рр. він перебував у відносинах з ОСОБА_4, від яких у них народилися спільна дочка - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. З лютого 1997 року по квітень 2017 року вони з відповідачкою проживали у фактичних шлюбних відносинах та мешкали однією сім'єю протягом 20 років, вели спільно господарство, купували все необхідне, мали взаємні права та обов'язки і спільний сімейний бюджет. ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася їх спільна дочка ОСОБА_6.
Позивач вважає, що підтвердженням обставин сумісного проживання є документальні докази, а саме: фотознімки; роздруківки скріншотів з соціальних мереж, де відповідачка визначає його як свого чоловіка з 1995 року; роздруківки скріншотів з переписки в соціальних мережах, з яких слідує, що сторони вели спільне господарство, вирішували повсякденні побутові питання, освідчувались один одному в романтичних почуттях; відповідні спільні заяви, а також покази свідків.
Те, що вони з відповідачкою проживали разом підтверджується також актом про проживання від 20.09.2017 року. Крім цього, у період проходження ним навчання та складання іспиту з метою отримання водійських прав саме в м. Миколаєві, його адреса в офіційних документах також є адресою місця реєстрації та проживання відповідачки. У період з 2001 по 2003 роки він не був зареєстрований за спільною з відповідачкою адресою, проте фактично проживав за тією ж адресою, працював в м. Миколаєві, що підтверджується звітами до органів податкової інспекції за вказаний період. Позиціонування його як свого чоловіка відповідачкою підтверджується також заявою до кіберполіції, копія якої надається до матеріалів позову. З даної заяви також вбачається, що ОСОБА_4 вважала чоловіком саме його, відкрито заявляла про це під час звернень у відповідні органи з заявами на захист своїх прав та інтересів.
Крім цього, позивач посилався на те, що на момент утворення ОСМД у будинку, в якому вони проживають, оплата за послуги ОСМД проводилась з його карткового рахунку, хоча платником і зазначена відповідачка, як зареєстрований власник квартири. Зазначене свідчить саме про спільне проживання, виконання ним обов'язку щодо утримання сім'ї, а отже, і наявність взаємних обов'язків.
Окремим доказом наявності взаємних обов'язків сторін позивач також зазначав укладення договору поруки з ВАТ «Ерсте Банк», так як за кредитними зобов'язаннями відповідачки у разі їх невиконання або неналежного виконання він як поручитель зобов'язався перед банком солідарно відповідати разом з відповідачкою. Навіть послуга інтернет-зв'язку оформлена та сплачувалась на його ім'я на адресу його проживання у спірній квартирі, що також свідчить і про ведення спільного побуту, і про виконання обов'язку з забезпечення сім'ї всім необхідним, і про спільне проживання з відповідачкою.
Крім цього, позивач також посилався на те, що він є фізичною особою-підприємцем з 19 жовтня 1998 року. Постійно, спільно проживав разом з відповідачкою та дітьми, підприємницьку діяльність не зупиняв, отримував постійний прибуток, певний час перебував у трудових відносинах з відповідачкою.
В період проживання однією сім'єю вони з ОСОБА_4 набули у власність наступне майно: транспортний засіб SSANG YONG ACTION, 2008 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1; трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 67,4 кв.м.; однокімнатну квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 41,8 кв.м.; нежитлові приміщення інтернет-клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_18, загальною площею 119,9 кв.м. Дане нежитлове приміщення було прийнято в експлуатацію по закінченню будівництва на підставі рішення виконкому Миколаївської міської ради №523 від 24.03.2004 року. Нежитлове приміщення по АДРЕСА_18 було переобладнано з житлових приміщень квартири НОМЕР_2 та НОМЕР_3 по АДРЕСА_18 (договори купівлі-продажу від 15.05.2001 року та 26.07.2002 року). Оскільки вказане нежитлове приміщення надається в оренду та грошові кошти в сумі 85000 грн. від оренди знаходяться на рахунку НОМЕР_4 в ПАТ КБ «Приватбанк», дані грошові кошти є також спільно нажитим майном подружжя. Тому вважав, що поділу підлягають і суми орендної плати, що сплачуються ПАТ КБ «ПриватБанк» за договором оренди спірних нежитлових приміщень від 28 квітня 2007 року, зареєстрованому у Державному реєстрі правочинів за № 2061798.
Оскільки відповідачка відмовляється добровільно вирішувати питання щодо розділу сумісно нажитого майна, позивач просив суд встановити факт спільного проживання однією сім'єю у фактично шлюбних відносинах ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у період з 03 грудня 1997 р. по 1 квітня 2017 р. Визнати об'єктом права спільної сумісної власності:
- транспортний засіб SSANG YONG ACTION, 2008 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1;
- трикімнатну квартиру АДРЕСА_3, загальною площею 67,4 кв.м., житловою площею 40,5 кв.м;
- однокімнатну квартиру АДРЕСА_4, загальною площею 41,8 кв.м., житловою площею 19,3 кв.м.;
- нежитлові приміщення інтернет-клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_18, загальною площею 119,9 кв.м. в літ. А-9.
А також в порядку розділу спільного сумісного майна визнати за ним право власності на:
Ѕ частки трикімнатної квартири АДРЕСА_5, загальною площею 67,4 кв.м., житловою площею 40.5 кв.м.;
Ѕ частки однокімнатної квартири АДРЕСА_6, загальною площею 41,8 кв.м., житловою площею 19,3 кв.м.;
Ѕ частки нежитлового приміщення інтернет-клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9, загальною площею 119,9 кв.м. в літ. А-9.
Стягнути з ОСОБА_4 на його корись грошові кошти в сумі 42500 грн., які знаходяться на рахунку НОМЕР_4 в ПАТ КБ «Приватбанк» та судові витрати.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю задоволено частково. Судом встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у період з 01.01.2004 року по 01.05.2017 року.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 транспортний засіб SSANG YONG ACTYON, 2008 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1; нежитлове приміщення інтернет-клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9; квартиру АДРЕСА_12. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ майна відмовлено.
Не погодившись з зазначеним рішенням, відповідачка ОСОБА_4 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Позивач звернувся до суду із відзивом на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу відповідачки залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
В судовому засіданні представник відповідачка ОСОБА_3 підтримав доводи апеляційної скарги, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_1 та його представники ОСОБА_2 та ОСОБА_7 не визнали доводи апеляційної скарги, просили її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Третя особа у справі ОСОБА_5 надала суду заяву, в якій зазначала, що апеляційну скаргу ОСОБА_4 підтримує в повному обсязі, справу просила слухати за її відсутності.
Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).
Рішення суду зазначеним вимогам закону в повній мірі не відповідає.
Так, судом було встановлено, що 21.02.1997 р. у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 народилась донька - ОСОБА_5. Також ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Проте, відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу (т.1, а.с.159) відповідачка ОСОБА_4 до 02.12.1997 р. перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8
14.10.1997р. відповідачка за договором купівлі-продажу, зареєстрованим на Миколаївській універсальній Товарно-сировинній біржі за №2034-Л, придбала квартиру АДРЕСА_8.
15 травня 2001року відповідачка за договором купівлі - продажу, зареєстрованим на Миколаївській універсальній Товарно-сировинній біржі за №3096-Л, придбала квартиру АДРЕСА_9.
26.07.2002 року відповідачка придбала квартиру АДРЕСА_10 на підставі Договору купівлі-продажу нерухомого майна, на Миколаївській універсальній Товарно-сировинній біржі за зареєстрованого №3529-Л.
Згідно матеріалів справи у 2003-2004 роках приміщення квартир АДРЕСА_9 були переобладнані під магазин та інтернет-клуб (т.1, а.с.161-164).
Згідно Рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №523 від 24.03.2004 року затверджено Акт державної технічної комісії від 15.03.2004 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом інтернет-клубу та магазину фототоварів по АДРЕСА_9. В той же час, на приватного підприємця ОСОБА_4 покладено обов'язок забезпечення експлуатації інтернет-клубу та магазину фототоварів по АДРЕСА_9, а також мереж електропостачання, водопостачання, каналізації, благоустрій та озеленення прилеглої території.
14.05.2004 року Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9.
02.04.2004 року між ОСОБА_4 та ПП ОСОБА_1 був укладений договір оренди торгової площі вказаного фотомагазину та інтернет-клубу, для здійснення останнім підприємницької діяльності, зі строком оренди на 1 рік, до 02.04.2005 року. Даний договір сторонами підписаний та всі умови їм зрозумілі. При цьому, при зазначенні реквізитів сторін як орендодавець, так і орендатор місцем свого проживання зазначали адресу: АДРЕСА_11.
21.12.2005 року між ОСОБА_4 та ПП ОСОБА_1 був укладений трудовий договір, згідно якого відповідачка працювала у позивача на посаді адміністратора інтернет-клубу, а також здійснювала торгівлю фототоварами та ксерокопіювання (т.1, а.с.223, т.2, а.с.11).
28.04.2007 року між відповідачкою та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено Договір оренди приміщення, за яким відповідачка передала в оренду ЗАТ КБ «Приватбанк» приміщення за адресою: АДРЕСА_9, що являє собою нежитлові приміщення інтернет-клубу та магазину. Розмір орендної плати сторонами був встановлений із розрахунку 165 грн. за 1 кв. м., без ПДВ, що за перший місяць складав 19 800 грн., орендна плата за кожний наступний місяць сторонами коригувалась та визначалась з урахуванням індексу інфляції. Договір оренди між сторонами був укладений на строк 5 років.
Згідно долучених до матеріалів справи платіжних доручень (т.1, а.с. 194-206, 208-221) за період з 14.06.2007 по 13.03.2009 відповідачкою отримано від ЗАТ КБ «Приватбанк» кошти в якості орендної плати за вищезазначені приміщення в розмірі 469 095 грн. 46 коп.
15.04.2008р. відповідачка на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко В.В., придбала квартиру АДРЕСА_12. За умовами договору ціна квартири складала 296 300 грн. Грошові кошти у розмірі 35 556 грн. продавець отримав від покупця до укладення договору, решта грошових коштів у розмірі 260 744 грн. покупець зобов'язався сплатити протягом одного робочого дня після укладення та нотаріального посвідчення цього договору, після одержання кредитних коштів у ВАТ «Ерсте Банк».
В той же час, 15.04.2008 р. між ВАТ «Ерсте Банк» та відповідачкою було укладено два кредитні договори №014/2292/22/13656 та №014/2292/3/13658, за якими вона отримала кредитні кошти у розмірі 237 040 грн. та 23 704 грн. для придбання житла за адресою: АДРЕСА_13 та його ремонту (т.1 а.с.185-190), забезпеченням за якими була порука позивача.
15.04.2008 р. між ВАТ «Ерсте Банк» та відповідачкою також був укладений іпотечний договір, за яким остання передала банку в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_13.
Із довідки, виданої ВАТ «Ерсте Банк» від 20.03.2009 року (т.1, а.с.207) вбачається, що відповідачка виконала всі зобов'язання за вищевказаними кредитними договорами та кредитну заборгованість за ними сплатила у повному обсязі.
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію від 02.07.2009 року, на підставі біржової угоди - 920159 від 01.07.2009 року, було придбано транспортний засіб SSANG YONG ACTYON, 2008 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, який зареєстровано за позивачем.
Також судом було встановлено, що 10.01.1998 року позивач був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_11, а 06.07.2001 року був знятий з реєстрації за даною адресою. Вдруге позивач зареєстрував своє місце проживання за цією адресою 04.02.2005 р. на термін до 04.02.2006 р.
21.12.2005 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був укладений Договір найму житлового приміщення, згідно якого відповідачка передала позивачу в оренду квартиру за адресою: АДРЕСА_14, строком на 5 років (т.1, а.с.171-171 зв.б.).
Згідно довідки, виданої ОСББ «Уют-5А» від 20.09.2017 р. вбачається, що за вказаною адресою зареєстровані відповідачка - ОСОБА_4, позивач - ОСОБА_1, та їх спільна донька - ОСОБА_5 (т.1, а.с.172).
Із Актів про не проживання від 31.08.2017, 01.10.2017 (а.с.173,174,175, т.1) за адресою: АДРЕСА_14, складених сусідами відповідачки, вбачається, що позивач за даною адресою не проживає з січня 2010 року, його особистих речей у квартирі не має.
Натомість, згідно Акту про проживання за місцем реєстрації від 20.09.2017 р. навпаки вбачається, що позивач проживав у квартирі АДРЕСА_11 з листопада 1997 року по 01 травня 2017 року.
На підтвердження своїх вимог про встановлення факту його сумісного проживання з відповідачкою в період з грудня 1997 року до квітня 2017 року, позивач надав суду також фотографії (т.2, а.с.59-104), та скріншоти з соціальних мереж (т.2, а.с.49-58).
Проаналізувавши зазначені обставини та вимоги законодавства, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідачки у період до 01.01.2004 року задоволенню не підлягають через відсутність правових підстав.
Проте, з урахуванням наданих сторонами доказів, а саме наявності у сторін двох дітей різного віку, спільну працю, відпочинок, дохід позивача у зазначений період часу та проживання у одній квартирі позивача з відповідачкою та дітьми, оплату ним комунальних послуг, що підтверджується актом від 10.09.2017 року (т.2, а.с.41) та квитанціями, змісту листування між сторонами, суд першої інстанції вважав доведеним факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідачки у період з 01.01.2004 року по 01.05.2017 року та факт набуття ними майна, а саме - транспортного засобу SSANG YONG ACTYON, 2008 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1; нежитлового приміщення інтернет- клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9; квартири АДРЕСА_15, яке, відтак є їх спільним сумісним майном.
При цьому суд не прийняв до уваги пояснення третьої особи ОСОБА_5, опитаної у суді в якості свідка, оскільки вбачає її зацікавленість у вирішені спору на користь відповідачки через набуття права власності на спірні об'єкти нерухомого майна.
Тому суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в цій частині та про відмову у задоволенні вимог про визнання спільною сумісною власністю сторін квартири АДРЕСА_8, яка була придбана 14.10.1997р. ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу, зареєстрованим на Миколаївській універсальній Товарно-сировинній біржі за №2034-Л.
В той же час, судом було встановлено, що 12.06.2017 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міщенко М.В. було посвідчено договір дарування, за яким відповідачка подарувала, а ОСОБА_5 прийняла в дар нежитлові приміщення інтернет-клубу та магазину фототоварів за адресою АДРЕСА_9.
26.07.2017 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міщенко М.В. було посвідчено договір дарування квартири АДРЕСА_16, за яким відповідачка подарувала, а ОСОБА_5 прийняла в дар зазначену квартиру.
З урахуванням того, що вказані договори не були оспорені позивачем, суд вважав, що вимоги про поділ вказаного нерухомого майна, яке перебуває у власності іншої особи, не підлягають задоволенню через їх передчасність.
Стосовно вимог про поділ транспортного засобу SSANG YONG ACTYON, 2008 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, то суд не вбачав підстав для їх задоволення, оскільки право власності на нього зареєстровано за позивачем та відповідач не виказує претензій з цього приводу, через що відсутнє порушення його прав.
У задоволенні позову в частині стягнення з відповідачки грошових коштів у розмірі 42 500 грн., які знаходяться на рахунку НОМЕР_4 в АТ КБ «Приватбанк», МФО №326610, суд вважав необхідним відмовити через недоведеність вимог.
Рішення суду позивачем в установленому законом порядку не оскаржене.
Іншими учасниками справи рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачки грошових коштів у розмірі 42 500 грн., а також визнання спільною сумісною власністю сторін трикімнатної квартири АДРЕСА_1 та відмови у розподілі майна, також не оскаржується. Згідно п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Тому рішення суду в цій частині апеляційним судом не переглядається взагалі.
Що стосується висновків суду в частині задоволених позовних вимог, то з ними повністю погодитися не можна, виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як убачається з тексту як первісної, так і уточнених позовних заяв, позивач просив встановити факт спільного проживання сторін у фактичних шлюбних відносинах спочатку з 01 лютого 1997р. по 01 квітня 2017р., а потім з 03 грудня 1997р. по 01 квітня 2017р.
Проте, в порушення вимог ч.1 ст. 13 ЦПК України суд вийшов за межі заявлених позовних вимог та встановив факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004р. по 01.05.2017р., тому рішення суду в цій частині слід змінити, зазначивши період з 01.01.2004р. по 01.04.2017р.
Не відповідають вимогам законодавства та встановленим обставинам у справі в межах заявлених позовних вимог також висновки суду стосовно визнання спільною сумісною власністю сторін нежитлового приміщення інтернет- клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9, виходячи з наступного.
Так, судом задоволено вимоги про встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період, починаючи з 01.01.2004р. У задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідачки у період до 01.01.2004 року було відмовлено, оскільки до січня 2004 р. діяв КпШС України, яким не було передбачено можливості встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого ними майна їх спільною власністю.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Матеріали справи свідчать про те, що до 01.01.2004 року, а саме 15.05.2001 року відповідачкою була придбала квартира АДРЕСА_9, а 26.07.2002 року відповідачкою була придбала квартиру АДРЕСА_10.
У 2003р. була розроблена робоча документація на переобладнання даних квартир, отримані позитивний висновок державної інвестиційної експертизи робочого проекту реконструкції квартир, дозвіл на виконання земельних робіт (т.1, а.с.161-163).
Згідно акту державної технічної комісії від 15 березня 2004р., комісії було пред'явлено вже закінчений будівництвом інтернет - клуб та магазин фототоварів по АДРЕСА_9 (т.1, а.с.164). Тобто до березня 2004р. вже було закінчено роботи по переобладнанню зазначених квартир в інтернет - клуб та магазин фототоварів.
Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №523 від 24.03.2004 року було затверджено Акт державної технічної комісії від 15.03.2004 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом інтернет-клубу та магазину фототоварів по АДРЕСА_9(т.1, а.с.165). А 14 травня 2004р. було лише видано свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення інтернет - клуб та магазин фототоварів по АДРЕСА_9 на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 24.03.2004 року (т.1, а.с.59).
Достатньої кількості безспірних доказів того, що роботи по переобладнанню зазначених квартир в інтернет - клуб та магазин фототоварів відбувалися в період після 01.01.2014р. суду надано не було.
Враховуючи те, що квартиру АДРЕСА_9 придбано відповідачкою 15.05.2001року, а квартиру АДРЕСА_10 - 26.07.2002 року, тобто до набрання чинності СК України, колегія суддів вважає, що у цій частині до спірних правовідносин мають застосовуватися норми матеріального права про поділ майна між чоловіком та жінкою, що діяли на момент набуття квартир у власність.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на момент придбання квартир, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Частиною другою с. 112 ЦК УРСР було визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 29 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону України «Про власність», ст. 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.
Отже, майно, набуте до 01 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Спільність грошових затрат та/або праці в набутті квартир АДРЕСА_9 в 2001р та 2002р. позивач доказами не підтверджував, посилаючись при цьому на те, що квартири придбані та переобладнані в нежитлове приміщення під час їх фактичного сумісного проживання однією сім'єю, а право власності на реконструйований в нежитлове приміщення об'єкт нерухомості оформлено за дії СК України (14 травня 2004р.), тому вказані нежитлові приміщення підлягають поділу між сторонами на підставі ст. 74 СК України.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України (у редакції, чинній станом на 14 травня 2004 року) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до положень ст. 62 СК України (у редакції, чинній станом на 14 травня 2004 року) якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане
за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Збільшення вартості квартир АДРЕСА_9 після їх переведення в нежитлове приміщення за рахунок спільних трудових чи грошових затрат позивач із посиланням на відповідні докази не доводив.
Крім того, дозвіл на переобладнання квартир в нежитлове приміщення надано відповідачці як приватному підприємцю.
За змістом рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 61 СК України майно приватного підприємства є об'єктом спільної сумісної власності за умови, що його сформовано за рахунок спільної сумісної власності подружжя.
Тобто, належність нежитлового приміщення по АДРЕСА_9 до об'єктів спільної сумісної власності має підтверджуватися доказами спільної участі позивача та відповідачки коштами та/або працею в реконструкції квартири за вказаною адресою в нежитлові приміщення.
Сам по собі факт переобладнання квартир АДРЕСА_9 в нежитлові приміщення в період проживання сторін однією сім'єю без шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності.
Враховуючи те, що позивач не надав достатньої кількості безспірних доказів внесення ним майнового або трудового вкладу у придбання, а згодом і в реконструкцію квартир АДРЕСА_9 у нежитлове приміщення інтернет-клубу та магазину фототоварів, суд помилково дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог про визнання нежитлового приміщення інтернет- клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9 спільним сумісним майном сторін.
З урахуванням викладеного рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Інші доводи апеляційної скарги, крім тих, з якими погодилася колегія суддів, виходячи з конкретних обставин по справі, не є підставою для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що встановлюючи факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд не врахував, що сторони з 06.07.2001р. по 04.02.2005р. були зареєстровані та проживали в різних місцях, що з 04.02.2005р. по 04.02.2006р. позивач був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 тимчасово і тільки з 12.05.2006р. - без вказання дати зняття з обліку, що сторонами укладався договір найму цієї квартири від 21.11.2004р., згідно якого відповідачка здала позивачу та членам його сім'ї дану квартиру строком на 5 років, а також пояснення третьої особи ОСОБА_5 та висновок Інгульського ВП ГУНП в Миколаївській області від 18.09.2017р., не заслуговують на увагу як на підставу скасування рішення, так як суд дав цим доказам та викладеним в них фактам, належну правову оцінку у сукупності з іншими доказами у справі щодо фактичного проживання позивача у даній квартирі та його первинній реєстрації в ній, починаючи з 1998р., що підтверджується копією його паспорта (а. с. 12-13 т.1), документами, складеними під час проходження позивачем навчання та складання іспитів з метою отримання водійських прав (а. с. 8-9.т.2), звітами до органів податкової інспекції в зазначений відповідачкою період, які підтверджують здійснення підприємницької діяльності позивачем в цей період в м. Миколаєві, а також доказами про наявності у сторін двох дітей різного віку, спільного відпочинку, проживання у одній квартирі позивача з відповідачкою та дітьми, змісту листування між сторонами та фотографіями сторін за обставин, характерних для сімейних відносин, тощо.
Заперечуючи проти прийняття у якості доказів фотографій, представник відповідачки не заперечував того, що на них зображені сторони, їх діти, родичі та друзі.
Не є підставою для скасування чи зміни рішення також посилання відповідачки в апеляційній скарзі на те, що квартира АДРЕСА_12 була придбана 15.04.20098р. за її особисті кошти, отримані від оренди приміщення, та кошти отримані в кредит, за яким всі зобов'язання виконані нею особисто, оскільки згідно договору купівлі- продажу даної квартири ціна квартири складала 296 300 грн. Грошові кошти у розмірі 35 556 грн. продавець отримав від покупця до укладення договору, решта грошових коштів у розмірі 260 744 грн. покупець зобов'язався сплатити протягом одного робочого дня після укладення та нотаріального посвідчення цього договору, після одержання кредитних коштів у ВАТ «Ерсте Банк».
В той же день 15.04.2008 р. між ВАТ «Ерсте Банк» та відповідачкою було укладено два кредитні договори №014/2292/22/13656 та №014/2292/3/13658, за якими вона отримала кредитні кошти у розмірі 237 040 грн. та 23 704 грн. для придбання житла за адресою: АДРЕСА_13 та його ремонту (т.1 а.с.185-190), забезпеченням за якими була порука позивача.
Достовірних доказів того, що на придбання квартири були витрачені саме кошти від оренди приміщення, суду не надано.
Отже, фактично спірна квартира була придбана за спільні кошти сторін, переважна частина яких була отримана в кредит, який був погашений у 2009 році згідно довідки, виданої ВАТ «Ерсте Банк» від 20.03.2009 року (а.с.207, т.1).
Судом встановлено, що в цей період часу сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Тому згідно ст.74 СК України набуте ними майно за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На таке майно поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Згідно ч.2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
Згідно ч.3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, за загальним правилом майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини.
Аналіз встановлених судом обставин по справі у їх сукупності з наведеними нормами права свідчить про те, що придбання спірної квартири, було зроблено за кошти, які стали спільною сумісною власністю подружжя сторін.
За таких обставин суд правомірно дійшов висновку про те, що дана квартира є спільною сумісною власністю сторін.
Не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення також доводи апеляційної скарги про не застосування судом строків позовної давності.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-253 ЦК України.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи ( ст. 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,
якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. При цьому позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Оскільки сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 01 квітня 2017 року, а про те, що відповідачка не визнає його право власності на придбане під час спільного проживання однією сім'єю майно позивач дізнався після припинення спільного проживання з нею та з урахуванням звернення його до суду з позовом в лютому 2018 року, строк для звернення до суду за захистом своїх прав пропущений ним не був.
При прийнятті рішення колегія суддів враховує також положення ч. 4 ст.10 ЦПК України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно яких на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб'єктивним тлумаченням апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким суд дав належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що ці доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
За таких обставин, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині визнання нежитлового приміщення інтернет- клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9 спільним сумісним майном сторін слід скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення про відмову у задоволенні даних позовних вимог. Рішення в частині визначення періоду проживання сторін однією сім'єю без реєстрацію шлюбу слід змінити, встановивши, що даний період становить з 01.01.2004р. по 01.04.2017р. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2019 року в частині визнання нежитлового приміщення інтернет- клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання нежитлового приміщення інтернет- клубу та магазину фотоапаратів по АДРЕСА_9 їх спільною сумісною власністю відмовити.
Рішення цього ж суду в частині визначення періоду проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрацію шлюбу змінити, встановивши, що даний період становить з 01 січня 2004р. по 01 квітня 2017р.
В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий
Судді
Повний текст постанови складено 25 квітня 2019 року