Справа № 136/1040/18
Провадження № 22-ц/801/472/2019
Категорія: 48
Головуючий у суді 1-ї інстанції Стадник С. І.
Доповідач:Панасюк О. С.
25 квітня 2019 рокуСправа № 136/1040/18м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Панасюка О. С. (суддя - доповідач),
суддів Сала Т. Б., Шемети Т. М.,
з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області у складі судді Стадника С. І. від 17 грудня 2018 року (дата складання повного тексту рішення у справі відсутня) у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, з участю органу опіки і піклування - Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області, про визначення місця проживання дитини, -
встановив:
30 травня 2018 року ОСОБА_3. звернулась з цим позовом, за яким просила визначити місце проживання дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, з нею.
На обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 29 серпня 2014 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_4, від якого народила сина ОСОБА_5. Після припинення спільного проживання з ОСОБА_4 в смт Турбів Липовецького району Вінницької області вона із сином переїхала на проживання до с. Бирлівка Бершадського району Вінницької області, але 28 жовтня 2017 року ОСОБА_4 без її згоди вивіз дитину до свого місця проживання. Вона має житло, у якому облаштовані належні умови для проживання дитини, офіційно працевлаштована, позитивно характеризується, дитина проявляє до неї більшу прихильність. Натомість ОСОБА_4 офіційно не працевлаштований, постійного доходу не має, негативно характеризується, оскільки в березні 2018 року притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення насильства в сім'ї.
Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 17 грудня 2018 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з урахуванням ставлення сторін до виконання батьківських обов'язків, особистої прихильності малолітнього ОСОБА_5 до батька, а також висновку орану опіки та піклування - Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області, якнайкращому забезпеченню інтересів дитини відповідатиме визначення її місця проживання з батьком.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила скасувати рішення суду і ухвалити нове про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалась на те, що всупереч проголошеному Декларацією прав дитини, прийнятою резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 року, принципу 6 суд першої інстанції не взяв до уваги відсутності виняткових обставин для розлучення малолітньої дитини з матір'ю, не з'ясував думку самої дитини щодо того з ким із батьків вона хотіла б проживати, не навів доказів на підтвердження неналежного її ставлення до виконання батьківських обов'язків, не звернув уваги на докази про перешкоджання ОСОБА_4 у спілкуванні її з малолітнім сином, а також прийшов до необґрунтованого висновку про те, що притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за вчинення насильства в сім'ї не свідчить про його аморальну поведінку, яка може зашкодити інтересам дитини.
13 лютого 2019 року ОСОБА_4 подав відзив на апеляційну скаргу, за яким просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Частинами першою - третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що з 29 серпня 2014 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Липовецького районного суду Вінницької області 17 травня 2018 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_5
У вересні 2017 року ОСОБА_3 з малолітнім ОСОБА_5 залишила місце спільного проживання з ОСОБА_4 в смт Турбів Липовецького району Вінницької області і виїхала на проживання до своїх батьків в с. Бирлівку Бершадського району Вінницької області.
В жовтні 2017 року ОСОБА_4 забрав сина, вивіз його за попереднім місцем проживання і звернувся до Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області як органу опіки і піклування із заявою про визначення місця проживання дитини разом з ним.
Рішенням Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області від 14 грудня 2017 року № 459 визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_5 з батьком, при цьому зобов'язано останнього надавати можливість побачень з матір'ю. При вирішенні питання про визначення місця проживання дитини органом опіки і піклування ОСОБА_3 погодилась на визначення місця проживання сина з батьком.
З кінця жовтня 2017 року малолітній ОСОБА_5 проживає з батьком ОСОБА_4 (а. с. 49), який забезпечив йому належні умови для розвитку (акти на а. с. 52, 53, 59). Дитина відвідує дошкільний навчальний заклад № 1 (а. с. 51), батько турбується про її стан здоров'я (а. с. 50).
Сторони офіційно працевлаштовані, за місцем проживання і роботи характеризуються позитивно, мають задовільні умови для проживання та розвитку дитини.
Разом з тим, з показань допитаних судом першої інстанції свідків, які були особисто знайомі з сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 вбачається, що під час їх спільного проживання в смт Турбові Липовецького району Вінницької області ОСОБА_3 вживала алкогольні напої, залишала дітей без нагляду, не забезпечувала належний догляд за малолітнім ОСОБА_5, зокрема дитину часто бачили в брудному одязі, зі скуйовдженим волоссям та брудом на тілі. Натомість батько ОСОБА_4 дбає про дитину, займається його вихованням, турбується про стан здоров'я, цікавиться його вподобаннями, самостійно утримує сина, який виявляє прихильність до батька, а про матір не згадує.
За висновком органу опіки і піклування Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області від 10 серпня 2018 року малолітнього ОСОБА_5 доцільно залишити проживати разом з батьком ОСОБА_4
Відповідно до статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках.
При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Визначаючи місце проживання дитини з батьком, суд першої інстанції, надав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно установив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що відповідач постійно піклується про дитину, бере участь у її духовному та фізичному розвиткові, дитина має за місцем проживання батька сталі соціальні зв'язки, зокрема відвідує дитячий дошкільний заклад; мати тривалий час не проявляла належного інтересу до фізичного та духовного розвитку сина, не бере участі в його утриманні та вихованні; у відповідача наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дитини.
Натомість, позивачка не надала жодних доказів, які б спростовували висновок органу опіки і піклування про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 з батьком, зокрема й щодо його особистої прихильності до неї та сильного психоемоційного зв'язку із її сином від першого шлюбу. При цьому, апеляційний суд звертає увагу, що визначення місця проживання малолітнього з одним із батьків не може вважатись перешкодою для спілкування, здійснення решти прав та виконання обов'язків щодо дитини іншим з батьків чи її братами і сестрами, іншими родичами, які проживають окремо.
Не спростовує цих висновків і поодинокий факт притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за вчинення насильства в сім'ї щодо його матері у виді нецензурної лайки на її адресу, тому що, як видно із постанови судді Липовецького районного суду Вінницької області від 15 березня 2018 року, ця подія відбувалась не за місцем проживання ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 в АДРЕСА_1, а в АДРЕСА_2, тобто не могла негативно вплинути на психіку малолітнього, ОСОБА_4 вину визнав повністю, у скоєному щиро розкаявся.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд при визначенні місця проживання малолітнього ОСОБА_5 не врахував думки самої дитини, оскільки частина друга статті 171 СК України пов'язує обов'язок вислухати дитину при вирішенні спору щодо її місця проживання з можливістю висловити дитиною свою думку, а оскільки на час розгляду справи малолітньому ОСОБА_5 не виповнилося чотирьох років, то суд першої інстанції не мав підстав вважати, що він міг об'єктивно сприймати ситуацію та висловлювати свої думки. Сама ж позивачка в ході розгляду справи в суді першої інстанції клопотання про заслуховування судом думки дитини не заявляла.
Відповідно до положень статті 12 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року) держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини. Поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
Згідно з частиною шостою статті 56 ЦПК України органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.
За приписами частин четвертої - шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
У справі приймав участь орган опіки і піклування в особі Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області, якому за законом належать повноваження на представництво інтересів дитини у справі про визначення її місця проживання, який надав відповідний висновок. Підстав вважати цей висновок недостатньо обґрунтованим, чи таким, що суперечить інтересам дитини немає.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що до спірних правовідносин суд повинен був обов'язково застосовувати норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір'ю, крім випадків, коли є виняткові обставини апеляційний суд виходить із такого.
У статтях 8, 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи.
Згідно із частинами першою - п'ятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Крім того, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV«Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV) міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
У пунктах «а», «b» частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування: «ратифікація», «прийняття», «затвердження» і «приєднання» означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору.
Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.
Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.
Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов'язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.
Отже, Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Саме такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що при вирішенні питання про місце проживання малолітнього ОСОБА_5 органом опіки і піклування - Липовецькою районною державною адміністрацією в грудні 2017 року ОСОБА_3 погодилась на визначення місця проживання дитини з батьком ОСОБА_4, тобто фактично визнала, що таке визначення місця проживання дитини відповідатиме забезпеченню її якнайкращих інтересів.
Таким чином, встановивши на підставі повно і всебічно встановлених обставин справи, підтверджених дослідженими судом доказами, що проживання малолітнього ОСОБА_5 з батьком відповідатиме якнайкращому забезпеченню інтересів дитини суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову у позові.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 17 грудня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий підпис О. С. Панасюк
Судді: підпис Т. Б. Сало
підпис Т. М. Шемета
Згідно з оригіналом О. С. Панасюк