Справа № 320/1030/19 Суддя (судді) першої інстанції: Леонтович А.М.
24 квітня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого: Бєлової Л.В.
суддів: Безименної Н.В.,
Кучми А.Ю.
за участю секретаря судового засідання: Прудиус І.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року про відмову в забезпеченні позову у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Бучанської міської ради Київської області про визнання протиправними та скасування рішення,
У березні 2019 року позивач, ОСОБА_3, звернулася до суду першої інстанції з адміністративним позовом у якому просила визнати незаконним та скасувати рішення Бучанської міської ради від 24.01.2019 №2929-53-VII «Про затвердження матеріалів «Детальний план території, орієнтовною площею 5,0 га, що розташована в межах вулиць І.Руденка, Сімї Забарило, бульвару Богдана Хмельницького та існуючої житлової і громадської забудови в м. Буча Київської області, для розміщення громадської забудови, садибної та багатоквартирної житлової забудови з об'єктами соціально-побутового призначення».
Одночасно із позовною заявою позивачем до суду першої інстанції подано заяву у якій просила вжити заходи забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення Бучанської міської ради від 24.01.2019 №2929-53-VII «Про затвердження матеріалів «Детальний план території, орієнтовною площею 5,0 га, що розташована в межах вулиць І.Руденка, Сімї Забарило, бульвару Богдана Хмельницького та існуючої житлової і громадської забудови в м. Буча Київської області, для розміщення громадської забудови, садибної та багатоквартирної житлової забудови з об'єктами соціально-побутового призначення».
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу у якій просить оскаржувану ухвалу скасувати та постановити нову, якою задовольнити заяву про забезпечення позову. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права. Апелянт вказує на те, що судом першої інстанції не було враховано очевидної протиправності рішення відповідача у справі та загрозу невиконання або утруднення виконання рішення суду у разі задоволення позову. Зокрема, апелянт вказував, що детальним планом території, затвердженим спірним рішенням, змінено функціональне призначення території з громадської забудови на житлову, а джерелом фінансування розроблення детального плану території виступила фізична особа ОСОБА_5, яка пов'язана із суб'єктами містобудівної діяльності. Крім того, матеріали детального плану розроблено без вихідних даних, які надає замовник для розроблення детального плану території, що є порушенням ДБН Б1.1-4:2012 Склад та зміст детального плану території, а також вимог частини шостої статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що свідчить, на думку апелянта, про неврахування відповідачем державних інтересів.
23.04.2019 до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримав позицію суду першої інстанції.
Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що судом обставин, які б вказували на очевидну протиправність спірного рішення про затвердження детального плану території, не встановлено. Посилання позивача на повязаність забудовника (замовника) будівництва обєктів нерухомості в межах спірного детального плану з особою, якою здійснювалось фінансування робіт по виготовленню спірного детального плану є припущеннями позивача, що засновані виключно на співпадінні прізвищ зазначених осіб. Також, суд першої інстанції не встановив наявності підстав вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Даючи правову оцінку фактичним обставинам, колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст. 150 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Згідно з п. 1, 2, 4 ч. 1 ст. 151 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути забезпечено, крім іншого, шляхом: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору.
Однак, передумовою для вжиття таких заходів з урахуванням положень ч. 2 ст. 151 КАС України, є існування та встановлення судом обставин, визначених ч. 2 ст. 150 КАС України.
Колегія суддів звертає увагу, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність, зокрема, полягає в тому, щоб засіб забезпечення відповідав предмету позову.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже, суд у кожному випадку повинен встановити, виходячи з конкретних доказів, чи є хоча б одна з зазначених обставин у наведеній нормі, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
У справі "Беєлер проти Італії" Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.
Крім того, у рішенні від 09.01.2007 року у справі "Інтерсплав" проти України" Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати "справедливий баланс" між інтересами особи і суспільства.
Згідно Рекомендації № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13.09.1989 року, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акту.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав будуть значними.
Предметом позову в даній справі є правомірність рішення Бучанської міської ради від 24.01.2019 №2929-53-VII «Про затвердження матеріалів «Детальний план території, орієнтовною площею 5,0 га, що розташована в межах вулиць І.Руденка, Сімї Забарило, бульвару Богдана Хмельницького та існуючої житлової і громадської забудови в м. Буча Київської області, для розміщення громадської забудови, садибної та багатоквартирної житлової забудови з об'єктами соціально-побутового призначення».
Необхідність вжиття заходів забезпечення позову позивач в заяві про вжиття заходів забезпечення позову обґрунтовує тим, що реалізація положень детального плану території, затвердженого спірним рішенням унеможливить виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, оскільки ще не створене майно потрапить у цивільний обіг, як наслідок виникнуть права та обов'язки щодо нього.
Крім того, необхідність вжиття заходів забезпечення позову позивач обґрунтовує очевидною протиправністю оскаржуваного рішення відповідача з огляду на факт розроблення детального плану з порушенням вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» за відсутності вихідних даних, без врахування державних інтересів. Крім того, вказує, що спірний детальний план розроблявся на користь окремих суб'єктів містобудівної діяльності, пов'язаних між собою».
Разом з тим, в заяві позивач не зазначає, яким чином в разі невжиття заходів забезпечення позову права та свободи позивача будуть порушені, достатніх доводів та фактів існування зазначеного також не наводить.
З клопотання не вбачається, що дійсно існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або того, що захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також те, що невжиття заходів до забезпечення позову якимось чином може ускладнити чи зробити неможливим виконанням рішення суду.
Також, не вказує в чому саме може полягати істотна шкода інтересам держави.
Позивачем не наведено конкретних обставин, за яких невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення прав позивача.
Клопотання не підтверджено жодними доказами, в тому числі щодо необхідності докладання значних зусиль та витрат для відновлення порушених прав. Не наведено їх і в апеляційній скарзі.
Посилання позивача на повязаність забудовника (замовника) будівництва обєктів нерухомості в межах спірного детального плану з особою, якою здійснювалось фінансування робіт по виготовленню спірного детального плану є припущеннями та жодними доказами не підтверджено.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що вимоги позивача, заявлені в адміністративному позові, зводяться до протиправності оскаржуваного рішення, з огляду на недотримання відповідачем вимогам чинного законодавства, що становить предмет доказування і має досліджуватись під час розгляду справи. Вирішення ж відповідного питання за наслідками розгляду заяви про забезпечення позову фактично є передчасним вирішенням позовних вимог.
Вжиття заходів забезпечення в спосіб про який зазначає позивач не відповідають меті застосування правового інституту забезпечення позову, оскільки фактично свідчать про задоволення адміністративного позову без розгляду справи по суті.
А тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надання обставинам дотримання відповідачем вимог чинного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення може та повинно бути здійснено виключно у межах розгляду і вирішення справи за відповідним позовом по суті.
Посилання позивача лише на ймовірні дії щодо реалізація положень детального плану території, затвердженого спірним рішенням, що на його думку, унеможливить виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, оскільки ще не створене майно потрапить у цивільний обіг, як наслідок виникнуть права та обов'язки щодо нього, не підтверджені фактичними обставинами справи та не можуть бути підставою для такого забезпечення.
Відтак, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи вимоги законодавства України, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для вжиття заходів забезпечення позову у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Бучанської міської ради Київської області про визнання протиправними та скасування рішення.
Згідно з положеннями ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року про відмову в забезпеченні позову - залишити без задоволення.
Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року про відмову в забезпеченні позову - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття є остаточною та оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови складено 24.04.19.
Головуючий суддя Л.В.Бєлова
Судді Н.В. Безименна,
А.Ю. Кучма