П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 квітня 2019 р.м.ОдесаСправа № 815/347/18
Головуючий першої інстанції Єфіменко К.С.
Час та місце ухвалення судового рішення « 12:05», м. Одеса
Повний текст судового рішення складений 23.08.2018р.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Крусяна А.В.,
суддів Градовського Ю.М., Яковлєва О.В.,
за участю секретаря судового засідання Синіговець А.В.,
представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача Рамжева О.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, -
26.01.2018р. ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення №487-17 від 08.12.2017р. про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що він є громадянином Афганістану, через побоювання переслідування в країні походження та не можливості повернення, він у передбаченому законом порядку звернувся до міграційної служби з метою отримання статусу біженця. Однак, йому було в цьому безпідставно відмовлено, оскільки міграційною службою не проводився збір та аналіз інформації про його особу, країну походження та інших обставин вказаних в заяві.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.08.2018р. у задоволенні позову відмовлено, з підстав того, що позивачем не надано доказів на підтвердження доводів щодо його переслідування у Афганістані за ознаками віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилається на помилкове застосування судом вимог закону, внаслідок чого просить рішення суду скасувати та прийняте нове про задоволення позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, уродженцем м.Кабул, за національністю афганець, за етнічною належністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт.
У період з 03.10.2016 по 04.10.2016р. позивач нелегально, поза межами пункту пропуску перетнув державний кордон України. /т.1 а.с.62-63/
01.11.2016р. позивач звернувся до територіального підрозділу Державної міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, з урахуванням результатів співбесід та вивчення наданих позивачем доказів, 13.11.2017 року складено висновки про відмову ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. /т.1 а.с.87/
Особова справа №2016OD0179 ОСОБА_3 разом з письмовими висновками Головного управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області направлена до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби від 08.12.2017 року № 478-17 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 статті 1 цього Закону, відсутні. /т.1 а.с.61/
На підставі зазначеного рішення 08.12.2017р. відповідачем винесено повідомлення №374 від 19.12.2017р. про відмову ОСОБА_3 у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. /т.1 а.с.60/
Не погоджуючись з рішенням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся до суду з даним позовом.
Перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що у позивача відсутні обґрунтовані обставини для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, раси, національності, громадянства (підданства) належності до певної соціальної групи.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з п.п.1,4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п. 13 ч. 1 цієї статті.
Відповідно до п. 13 цієї ж статті особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Так, згідно висновку ГУ ДМС в Одеській області від 13.11.2017р., приводом для звернення позивача із відповідною заявою стало саме побоювання повернутися до країни громадянського походження - Афганістану, через те, що йому можуть погрожувати з боку злочинного угруповання «Абу Саяф», у зв'язку з тим, що він став свідком вбивства свого сусіда за торговим рядом. /т.1 а.с.64/
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем ані до матеріалів позовної заяви, ані в ході судового розгляду справи судом першої інстанцій не надано жодних належних доказів на підтвердження переслідування його у країні походження за ознаками віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Будь-яких доказів або конкретних відомостей погроз з боку злочинного угруповання «Абу Саяф» позивач, також, надати не зміг.
Згідно анкети від 07.11.2016 року позивач зазначає, що будь-яких проблем при перетині кордону країни проживання у нього не було, на теперішній час він працює вантажником на промтоварному ринку « 7км» в м. Одесі, працює неофіційно починаючи з жовтня 2016 року, проживає в орендованому приміщенні в м.Одесі. /т.1 а.с.126/
Отже, повідомлені позивачем відомості та обставини, якими він обґрунтовував свою заяву-анкету про надання статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, не підтверджують факту його переслідування або побоювань стати жертвою переслідувань чи імовірності того, що останньому буде заподіяно шкоду у разі повернення до країни громадянської належності.
В матеріалах справи також відсутні факти, які б підтверджували можливість застосування до заявника смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
Крім того, згідно з постановою про накладення адміністративного стягнення від 31.10.2016р. серії ПН МОД № 068929 ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме порушення правил перебування іноземців в Україні./т.1 а.с.103-104/
При прийнятті оскаржуваного рішення, міграційним органом встановлено, що надана позивачем інформація при викладені причини виїзду з країни є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернень позивач не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Також, позивач не надав переконливих доказів щодо особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину.
Відповідно до вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач надав суперечливі твердження стосовно обставин, які змусили його покинути країну громадянського походження (не дають змоги повернутися на теперішній час), та які ним покладено в основу отримання захисту в Україні. Покладені в основу позову обставини, з огляду на суперечливість повідомлених фактів, неузгодженість пояснень позивача, свідчать про неправдивий характер пояснень, які використані для отримання притулку в Україні.
Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач за жодною із конвенційних ознак на Батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Афганістану добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.
За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги є безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, оскільки суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального закону та вирішив справу по суті правильно, тому рішення суду першої інстанції в порядку ст.316 КАС України підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - залишенню без задоволення.
Керуючись ст.ст. 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 24.04.2019р.
Головуючий суддя Крусян А.В.
Судді Градовський Ю.М. Яковлєв О.В.