Постанова
Іменем України
10 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 712/3915/16-ц
провадження № 61-24025св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Черкаської місцевої прокуратури,
відповідач - ОСОБА_3,
третя особа - Черкаська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2016 року у складі судді Марцішевської О. М. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 08 грудня 2016року у складі колегії суддів: Міщенка С. В., Пономаренка В. В., Сіренка Ю. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У квітні 2016 року заступник керівника Черкаської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Черкаської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Черкаської міської ради від 24 березня 2006 року № 9-279 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_5 та інші)» у власність ОСОБА_6 передана земельна ділянка 1 000,00 кв. м по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) під кадастровим номером НОМЕР_1 У подальшому власниками спірної ділянки на підставі цивільно-правових угод були ОСОБА_7, ОСОБА_8, а на момент звернення до суду із цим позовом - ОСОБА_3 є власником спірної ділянки за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 02 жовтня 2012 року. Прокуратурою м. Черкаси в 2013 році проведена перевірка дотримання Черкаською міською радою вимог земельного законодавства при виділенні та використанні земельних ділянок у кварталі АДРЕСА_3, за результатами якої з'ясувалось, що рішення Черкаської міської ради від 24 березня 2006 року № 9-279 не відповідає вимогам закону, у зв'язку з чим 06 вересня 2013 року прокурор звернувся до суду з позовом до Черкаської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_8 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, витребування майна із чужого незаконного володіння.
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року у справі № 22ц/793/759/15, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, визнано незаконним та скасовано рішення Черкаської міської ради від 24 березня 2006 року № 9-279 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_5 та ін.)» у частині безоплатної передачі громадянці ОСОБА_6 земельної ділянки, площею 1 000,00 кв. м АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та пункту 8 додатку до цього рішення в частині безоплатної передачі ОСОБА_6 земельної ділянки, площею 1 000,00 кв. м по вул. Ціолковського у м. Черкаси.
Разом із тим на стадії касаційного оскарження рішення Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року прокурору стало відомо, що спірна земельна ділянка під кадастровим номером НОМЕР_2 по вул. АДРЕСА_1 відчужена первісним відповідачем у справі - ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 02 жовтня 2012 року.
Посилаючись на викладене, позивач просив витребувати у ОСОБА_4 земельну ділянку площею 1 000,00 кв. м, вартістю 276 180,00 грн, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, під кадастровим номером НОМЕР_2, яка належить останній на підставі договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2012 року № 4040 на користь Черкаської міської ради.
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2016року у задоволенні позову заступника керівника Черкаської місцевої прокуратури відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що з моменту державної реєстрації (26 листопада 2012 року) права власності відповідача на спірну ділянку на підставі цивільно-правової угоди у Державному земельному кадастрі шляхом відкриття Поземельної книги, прокурор міг довідатись про ОСОБА_3 як добросовісного набувача спірної ділянки, проте з цим позовом прокурор звернувся до суду лише у квітні 2016 року після спливу у листопаді 2015 року трирічного строку позовної давності. При цьому доводи прокурора на отримання ним у 2013 та 2015 роках недостовірних відомостей щодо власника спірної земельної ділянки у листах посадових осіб управління Держземагентства у Черкаському районі Черкаської області, є такими, що не спростовують висновку про наявність об'єктивної можливості позивача дізнатись про придбання ділянки відповідачем із моменту державної реєстрації права власності в 2012 році, оскільки призначення Державних реєстрів полягає у інформаційному забезпеченні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб. Інформація з державних реєстрів надається органам державної влади у формі витягів у визначеному законодавством порядку.
Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 08 грудня 2016року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 здійснила придбання спірної земельної ділянки з дотриманням вимог чинного законодавства, передбачених для укладення правочинів із купівлі-продажу нерухомого майна (земельної ділянки), зареєструвала своє право власності на цю земельну ділянку, тобто діяла добросовісно і не приховувала від контролюючих органів та позивача факту набуття у власність земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, під кадастровим номером НОМЕР_1 Із позовом до ОСОБА_4 прокурор звернувся 06 квітня 2016 року, тобто більше ніж через рік після того, як прокурору стало відомо про нового власника земельної ділянки та з пропуском строку позовної давності, яку належить рахувати з дати реєстрації відповідачем договору купівлі-продажу, що, відповідно, давало можливість прокурору для звернення з позовом вже до належного відповідача ОСОБА_4, чим прокурор не скористався та позов у визначений законом строк не подав. При цьому, не зважаючи на ці обставини, з клопотанням про поновлення строку позовної давності в порядку, що передбачений статтею 267 ЦК України, прокурор не звертався, помилково зазначаючи про те, що строків позовної давності в справі за позовом до ОСОБА_4 він не пропустив.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
У січні 2017 року заступник прокурора Черкаської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справкасаційну скаргу на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2016року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 08 грудня 2016 року, в якій просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що судом відхилені посилання прокурора на отримання ним у 2013 та 2015 роках недостовірних відомостей щодо власника спірної земельної ділянки в листах посадових осіб управління Держземагентства у Черкаському районі Черкаської області. Під час пред'явлення позову у вересні 2013 року використовувались дані з управління Держземагентства у Черкаському районі від 23 серпня 2013 року, направлені листом на запит прокурора про те, що власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_8, а отже, на момент пред'явлення позову прокурор не знав та не міг знати про дійсного власника спірної земельної ділянки - ОСОБА_3 оскільки органом, який згідно з повноваженнями володіє спеціальною інформацією, прокурору була надана інформація про іншого власника.
У березні 2017 року на адресу суду надійшли заперечення Черкаської міської ради на касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області, згідно з якими рішення судів першої та апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими.
У квітні 2017 року ОСОБА_3 подала до суду заперечення на касаційну скаргу прокурора, згідно з якими суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку що з моменту реєстрації прав власності в 2012 році, прокурор мав можливість дізнатись про придбання нею спірної земельної ділянки та звернутись з відповідним позовом. За період часу між купівлею земельної ділянки та зверненням позивача до суду вона побудувала та зареєструвала відповідно до законодавства житловий будинок. Разом із нею в ньому проживає троє її неповнолітніх дітей ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_3. Цей будинок є єдиним їхнім житлом.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, що рішенням Черкаської міської ради від 24 березня 2006 року № 9-279 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_5 та інші)» у власність ОСОБА_6 надана спірна земельна ділянка 1 000,00 кв. м по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) під кадастровим номером НОМЕР_1
На підставі договору купівлі-продажу від 07 квітня 2006 року, Державного акта ЯГ від 11 квітня 2006 року № 532799 спірна ділянка набута у власність ОСОБА_7
На підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2006 року, Державного акта ЯГ від 01 червня 2006 року № 533491 спірна ділянка була набута у власність ОСОБА_8
02 жовтня 2012 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладений договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2012 року спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_14, що зареєстровано у Державному реєстрі правочинів згідно з витягом від 02 жовтня 2012 року № 11911021.
Прокуратурою м. Черкаси в 2013 році проведена перевірка дотримання Черкаською міською радою вимог земельного законодавства при виділенні та використанні земельних ділянок у кварталі АДРЕСА_3, за результатами якої з'ясувалось, що рішення Черкаської міської ради від 24 березня 2006 року № 9-279 не відповідає вимогам закону.
Відповідно до вироку від 18 лютого 2014 року, що набрав чинності 26 грудня 2014 року, ОСОБА_15 визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України. Цим вироком встановлено, що останній, будучи службовою особою Виконавчого комітету Черкаської міської ради, виконуючи обов'язки начальника управління, внаслідок неналежного виконання службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, у порушення статей 2, 3, 10, 12, 19, 23, 24, 26 Закону України «Про планування та забудову територій» та пунктів 1-3 ДБН 1.1-4-2002 за відсутності містобудівного обґрунтування та змін до Генерального плану міста Черкаси підписав та видав 18 громадянам висновки до проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема 16 березня 2006 року громадянці ОСОБА_6 висновок № 1509/14 до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, згідно із яким погоджувалось відведення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) земельна ділянка, площею 0,1 га, що розташована по вул. Грузиненка в м. Черкаси, які згідно із Генеральним планом міста Черкаси знаходяться на території зелених насаджень загального користування, а тому не підлягають відведенню у приватну власність під житлову забудову, згідно зі статтями 38, 39, 44, 51, 52, 83 Земельного Кодексу України, статтями 5, 18 Закону України «Про основи містобудування», статтями 2, 3, 7, 10, 12, 23, 24, 26 Закону України «Про планування і забудову територій».
06 вересня 2013 року прокурор звернувся до суду з позовом до Черкаської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_8 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, витребування майна із чужого незаконного володіння.
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року у справі № 22ц/793/759/15 за апеляційною скаргою заступника прокурора Черкаської області, після неодноразового розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях, яке ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року залишено без змін, апеляційну скаргу задоволено частково, рішення Соснівського районного суду від 05 травня 2014 року скасовано. Визнано незаконним та скасовано рішення Черкаської міської ради від 24 березня 2006 року № 9-279 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_5 та ін.)» у частині безоплатної передачі громадянці ОСОБА_6 земельної ділянки, площею 1 000,0 кв. м АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та пункт 8 додатку до цього рішення в частині безоплатної передачі громадянці ОСОБА_6 земельної ділянки, площею 1 000,00 кв. м по АДРЕСА_4. У задоволенні позову в частині визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_8, скасування його державної реєстрації, витребування земельної ділянки - відмовлено.
Обґрунтовуючи підстави відмови в позовних вимогах до ОСОБА_8 суд вказав, що за цими вимогами вона не є належним відповідачем, оскільки за вказаним вище договором продала спірну земельну ділянку ОСОБА_3, яка до участі в цій справі як відповідач не притягнута.
Так, із матеріалів справи убачається, що 02 жовтня 2012 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладений договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2012 року спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_14, зареєстрований у Державному реєстрі правочинів згідно з витягом від 02 жовтня 2012 року № 11911021.
Нормативно-правове обґрунтування
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
За правилом статті 387 ЦК Українивласник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 388 ЦПК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК Українивипадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК Українизастосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16. Підстав відступити від цього правового висновку Верховний Суд не встановив.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Установивши, що рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року у справі № 22ц/793/759/15, що набрало законної сили, встановлено незаконну передачу ОСОБА_6 земельної ділянки, яка знаходиться на території земельних насаджень загального користування (парки, сквери), розміщення житлових будинків на якій не передбачено здійснення будівництва, суд першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про обґрунтованість вимог прокурора про витребування цієї земельної ділянки у ОСОБА_4, яка у результаті укладення договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки є її власником.
Разом із тим суди, відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Черкаської місцевої прокуратури, виходили із того, що позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом.
Вирішуючи питання про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки та застосування заявленого стороною у спорі строку позовної давності, Верховний Суд виходить із такого.
У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).
Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Крім того, загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК Українищодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
Європейський суд з прав людини у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержуватися установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданихприватними особами чи компаніями. Це, на думку Європейського суду з прав людини, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). Європейський суд з прав людини констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були б стати остаточними, якби строк позовної давності було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).
У цивільному законодавстві закріплені об'єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17): (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.
На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб'єктів порівняно з іншими суб'єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.
Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 14-183цс18.
У справі, яка переглядається, прокурор є самостійним позивачем, оскільки Черкаська міська рада відмовилася від позову пред'явленого прокурором в її інтересах, що підтверджується ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2016 року.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, врахувавши те, що прокуратура дізналася про порушення права власності відповідної територіальної громади на спірну земельну ділянку ще у 2013 році, оскільки була порушена кримінальна справа за фактами неналежного виконання службових обов'язків службовою особою Виконавчого комітету Черкаської міської ради ОСОБА_15, який підписав та видав 18 громадянам висновки до проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема і ОСОБА_6, тобто, пропустивши позовну давність, прокурор не заявляв клопотання про поновлення позовної давності, а суд відповідно не встановлював підстав поважності пропуску такого строку. Крім того, на оригіналі Державного акта ЯГ № 533491 від 01 червня 2006 року ОСОБА_8, нотаріусом здійснена відмітка про перехід права власності на ділянку до ОСОБА_3, а 26 листопада 2012 року начальником міськрайонного управління Держкомзему в м. Черкаси вчинений та завірений печаткою напис про реєстрацію права власності у Поземельній Книзі за реєстром № НОМЕР_1.
Оскільки прокурор пред'явив позов після спливу позовної давності, про застосування якої до позовних вимог просила ОСОБА_3, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги прокурора.
Твердження заявника про те, що на момент пред'явлення позову прокурор не знав та не міг знати про дійсного власника спірної земельної ділянки - ОСОБА_3, оскільки органом, який згідно з повноваженнями володіє спеціальною інформацією, прокурору надана інформація про іншого власника, є безпідставними, оскільки з цього питання ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2016 року постановлено окрему ухвалу, якою встановлено, що внаслідок надання на запити прокурора недостовірних відомостей щодо власника спірної земельної ділянки за даними Державного земельного кадастру, документом якого є Поземельна книга, посадовими особами управління Держземагентства у Черкаському районі Черкаської області порушений встановлений законом загальнодержавний порядок забезпечення здійснення прокурором у порядку, передбаченому Законом «Про прокуратуру», функцій з метою захисту прав і свобод територіальної громади та держави, що не може бути залишено поза увагою суду.
Поряд із цим, Верховний Суд не може погодитися з доводами прокурора про поважність причин пропуску строку позовної давності, що пов'язано з наданням прокурору посадовими особами управління Держземагентства у Черкаському районі Черкаської області недостовірних відомостей щодо власника спірної земельної ділянки, оскільки порушення закону, здійснені цими особами не можуть становити втручання у захист права власності ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку шляхом пред'явлення вимоги про застосування строку позовної давності.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Аргументи касаційної скарги є ідентичними аргументам, що були викладені заявником у його апеляційній скарзі, та є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 408, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області залишити без задоволення.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 08 грудня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
С.О. Погрібний
О.В. Ступак
Г. І. Усик