Постанова
Іменем України
27 березня 2019 року
м. Київ
справа № 202/5750/15-ц
провадження № 61-35507ск18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_3,
представник відповідача - ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2016 року у складі головуючого-судді Марченко Н. Ю. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року у складі суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
На обґрунтування позовних вимог зазначало, що 22 липня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №DNU0GK00000013, відповідно до умов якого остання отримала грошові кошти в розмірі 30680,00 доларів США (на купівлю-продаж квартири - 26000,00 доларів США та сплату страхових платежів 4680,00 доларів США), зі сплатою відсотків, передбачених умовами договору, з терміном повернення до 22 липня 2025 року.
ОСОБА_3 взятих на себе кредитних зобов'язань щодо своєчасного й повного повернення суми кредиту належним чином не виконує, внаслідок чого, станом на 25 червня 2015 року, утворилась заборгованість в загальному розмірі 70835,73 доларів США.
Посилаючись на викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з ОСОБА_3 на його користь заборгованість за кредитним договором №DNU0GK00000013 від 22 липня 2005 року в розмірі 70835,73 доларів США, а також, судові витрати по справі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 22 липня 2005 року № DNU0GK00000013 в розмірі 54 269,69 доларів США, яка складається з наступного: 24 769,77 доларів США - заборгованість за тілом кредиту; 17 242,39 доларів США - заборгованість за процентами; 2761,20 доларів США - заборгованість з комісії; 9496,33 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач взятих на себе кредитних зобов'язань по поверненню коштів за кредитним договором не виконувала, доказів про погашення заборгованості та про причини несвоєчасного погашення такої заборгованості у добровільному порядку суду не надала. Строк звернення до суду з даним позовом банком не пропущено, оскільки останній платіж на погашення кредиту здійснено 27 серпня 2013 року.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2016 року залишено без змін.
Погоджуючись з рішенням районного суду, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
03 травня 2018 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою судів залишився той факт, що аналогічні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 22 липня 2005 року № DNU0GK00000013 вже були предметом судового розгляду.
Також, заборгованість позичальника за спірним кредитним договором, що складала суму в загальному розмірі 25046,69 доларів США, у тому числі нараховані відсотки та комісію, перед банком була погашена третьою особою, що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями (виписці) з особового рахунку на дату операції (зарахування коштів) 01 березня 2007 року (т. 1 а.с. 66). Зазначене погашення заборгованості відбулося на виконання умов відступлення права вимоги позивача на користь третьої особи. Тому, позичальник у період з 01 березня 2007 року по 13 жовтня 2011 року не мав зобов'язань перед позивачем по погашенню заборгованості.
Крім того, відповідно до пункту 3.6 «Правил надання банкам України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо). Однак, суди неправильно визнали належними та такими, що відповідають вимогам закону, позовну вимогу банку про стягнення з відповідача комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, оскільки такі умови є несправедливими відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
У червні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ КБ «ПриватБанк» на касаційну скаргу, в якому воно зазначало про те, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статі 400 цього Кодексу.
За правилами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційного скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій у повному обсязі не відповідають.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_4 подана в інтересах ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 22 липня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №DNU0GK00000013, відповідно до якого банк зобов'язався надати відповідачу кредит на строк до 22 липня 2025 року у вигляді непоновлювальної кредитної лінії в розмірі 30680,00 доларів США, а саме: на покупку квартири 26000,00 доларів США та сплату страхових платежів 4680,00 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісії за розрахункове-касове обслуговування у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
Позичальник зобов'язався щомісяця в період сплати надавати банку кошти у вигляді щомісячного платежу у сумі 318,60 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається з заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами банку. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання.
Згідно з пунктом 4.1 кредитного договору при порушенні позичальником зобов'язання банк має право нараховувати, а позичальник зобов'язується сплатити пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1,00 грн (або суми у валюті кредиту, еквівалентній 1 грн за курсом НБУ на день сплати) за кожен день прострочки.
У зв'язку з невиконанням ОСОБА_3 зобов'язань за вказаним кредитним договором, та наявною заборгованістю, банк у червні 2011 року звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 серпня 2011 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені боржника договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
Звертаючись до суду з новою позовною заявою у липні 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалось на те, що грошові кошти на погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем своєчасно сплачені не були і тому станом на 25 червня 2015 року сума заборгованості склала 70835,73 доларів США, що складається з заборгованості за кредитом - 24769,77 доларів США, заборгованості по процентам за користування кредитом у сумі 17242,39 доларів США, заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 2761,20 доларів США та пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором у сумі 26062,37 доларів США.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частинами першою, другою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад.» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Згідно з вимогами кредитного договору, зокрема пункту 2.3.3, за наявності порушення позичальником/іпотекодержателем будь-яких зобов'язань за цим договором, банк має право на власний розсуд змінити умови договору - використати право вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, а також сплати комісії та відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом спрямування відповідного повідомлення. Відповідно до пункту 2.3.7 банк має право стягнути кредит до настання дати повернення кредиту, у тому числі шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна.
Звернувшись в червні 2011 року до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ КБ «ПриватБанк» на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
Задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи заборгованість за кредитним договором суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідач взятих на себе кредитних зобов'язань по поверненню коштів за кредитним договором не виконувала, доказів про погашення заборгованості та про причини несвоєчасного погашення такої заборгованості у добровільному порядку суду не надала. При цьому, дійшов висновку про те, що подання позову про стягнення заборгованості з позичальника, коли вже є рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки про задоволення зобов'язань за тим самим кредитним договором, яке не виконано та кредитний борг не погашено, є правом кредитора, який може стягнути всю суму заборгованості із позичальника або задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконує належним чином, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, тому строк дії договору змінився і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі.
Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Якщо у рішенні щодо стягнення заборгованості за кредитним договором сума заборгованості вказана у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів, передбачених договором.
Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).
Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
ОСОБА_3 заперечуючи проти позову, заявила клопотання про застосування наслідків пропущення позивачем строку позовної давності.
За таких обставин суди зробили неправильний висновок про стягнення з відповідача заборгованості за період і в розмірі зазначених у заочному рішенні Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 серпня 2011 року, оскільки позивач пропустив позовну давність, про застосування якої заявив відповідач. Зміна строку виконання основного зобов'язання відбулася 04 червня 2011 року, коли банк звернувся з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки на всю суму заборгованості. До суду з позовом про стягнення заборгованості банк звернувся лише у липні 2015 року, тому в цій частині у задоволенні слід відмовити за пропуском позовної давності.
Доводи суду першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції про те, що внаслідок здійснення ОСОБА_3 27 серпня 2013 року часткового погашення заборгованості перервався строк позовної давності є безпідставними, оскільки відповідач заперечила факт внесення нею платежу 27 серпня 2013 року, а банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження цього.
Заборгованість за кредитним договором, яка виникла після пред'явлення до відповідача вимог, які частково задоволені заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 серпня 2011 року, також не підлягає стягненню у зв'язку з тим, що кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені, передбачених договором.
При цьому встановлено, що банк вимог по статті 625 ЦК України не заявляв.
За таких обставин, в цій частині в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити за безпідставністю.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, що відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові з підстав, викладених вище.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2018 року ОСОБА_3 відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі, тому, за результатами розгляду її касаційної скарги, з ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню судовий збір у сумі 7308,00 грн за подання вказаної касаційної скарги в дохід держави.
Керуючись статтею 8 Закону України «Про судовий збір», статтями 141, 400, 402, 409, 411, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2016 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
У порядку розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» судовий збір у сумі 7308,00 грн (сім тисяч триста вісім) грн 00 коп. в дохід держави.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді:С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак