Постанова
Іменем України
10 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 524/3979/16-ц
провадження № 61-20290св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 03 листопада 2016 року у складі судді Нестеренка С. Г. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Корнієнка В. І., Бондаревської С. М., Омельченко Л. М.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 14 червня 2013 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір (без номера), за яким позичальник отримав кредит у розмірі 4 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. ОСОБА_1 погодився з тим, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг (далі - Умови та Правила), Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, складає між ним і банком договір, про що свідчить його підпис у заяві. Позичальник не виконував взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 31 березня 2016 року в нього утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 29 876,63 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 3 961,80 грн; за процентами за користування кредитом - 21 015,94 грн; за пенею та комісією - 3 000 грн; за штрафом (фіксована частина) - 500 грн; за штрафом (процент від суми заборгованості) - 1 398,89 грн. Враховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з відповідача на свою користь зазначену заборгованість та понесені судові витрати.
ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову та пояснив, що в липні 2013 року з його квартири таємно викрали деякі речі, в тому числі неактивовану кредитну картку з відомостями про ПІН-код.
Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 03 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що банк не надав належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог. Під час розгляду справи не встановлено обставин, які б свідчили, що ОСОБА_1 своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дала змогу ініціювати платіжні операції, у зв'язку з чим неможливо дійти висновку про вину позичальника як підставу цивільно-правової відповідальності. Позивач не спростував доводів відповідача про факт його перебування за межами міста Кременчука в момент зняття грошових коштів з кредитної картки (19 та 20 липня 2013 року).
Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 03 листопада 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У січні 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 03 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2016 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що до моменту повідомлення користувачем (відповідачем) банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність за це несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк. Суди попередніх інстанцій безпідставно вважали, що ОСОБА_1вжив необхідних заходів, передбачених Умовами та Правилами у випадку викрадення картки. Наявність кримінального провадження не може свідчити про вчинення злочину стосовно відповідача до ухвалення вироку, яким такі обставини будуть встановлені.
У лютому 2017 року ОСОБА_1подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що він не сприяв своїми діями чи бездіяльністю поширенню інформації, яка б дала змогу ініціювати платіжні операції за його карткою. Він зберігав кредитну картку та ПІН-код до неї в різних місцях, однак під час пограбування квартири злочинці знайшли їх і в ніч з 18 на 19 липня 2013 року зняли грошові кошти. Про викрадення картки він дізнався лише 15 вересня 2013 року, оскільки в цей день до нього зателефонував представник банку та повідомив про наявність кредитної заборгованості.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 квітня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
08 травня 2018 року справу № 524/3979/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Судами встановлено, що 14 червня 2013 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір (без номера), оформлений заявою позичальника, за умовами якого відповідач отримав у кредит грошові кошти в сумі 4 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
Відповідач був ознайомлений з Умовами та Правилами, строк дії платіжної картки встановлено до жовтня 2016 року.
В суді першої інстанції ОСОБА_1 та допитана як свідок його дружина ОСОБА_2 пояснили, що відповідач працює на посаді сторожа у Професійно-технічному училищі № 26 міста Кременчука і в ніч з 18 на 19 липня 2013 року знаходився на роботі. Після чергування ОСОБА_1 поїхав до садівничого товариства «Маяк», де перебував по 20 липня 2013 року включно. Після повернення до свого постійного місця проживання, відповідач виявив факт таємного викрадення майна з квартири АДРЕСА_1, в якій він проживає, у зв'язку з чим його дружина викликала працівників поліції.
20 липня 2013 року заява ОСОБА_1 про таємне викрадення його майна, яке мало місце в ніч з 19 на 20 липня 2013 року, Кременчуцьким відділом поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області була внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013180100002654.
Зняття готівкових коштів у сумі 3 961,80 грн було здійснено в банкоматі по вулиці 60-річчя Жовтня, 65 в місті Кременчуці у проміжок часу з 05 год. 37 хв. до 05 год. 48 хв. 20 липня 2013 року шляхом використання належної ОСОБА_1 кредитної картки з коректним введенням ПІН-коду.
На наступний день після виявлення 15 вересня 2013 року відсутності кредитної картки та ПІН-коду до неї відповідач повідомив поліцію та банк про факт їх викрадення.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що під час розгляду справи не було встановлено обставин, які б свідчили, щоОСОБА_1 своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дала змогу ініціювати платіжні операції за його карткою.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Наведені висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до пункту 14.12 статті 14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон) користувач зобов'язаний використовувати електронний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства України та умов договору, укладеного з емітентом, і не допускати використання електронного платіжного засобу особами, які не мають на це права або повноважень. Використання електронного платіжного засобу за довіреністю не допускається, крім випадку емісії додаткового електронного платіжного засобу для довіреної особи.
Згідно з пунктом 14.16 статті 14 Закону користувач після виявлення факту втрати електронного платіжного засобу зобов'язаний негайно повідомити банк у спосіб, передбачений договором. До моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк. Втратою електронного платіжного засобу є неможливість здійснення держателем контролю (володіння) за електронним платіжним засобом, неправомірне заволодіння та/або використання електронного платіжного засобу чи його реквізитів; під час реєстрації банком повідомлення користувача щодо втрати електронного платіжного засобу банк зобов'язаний відобразити дату та час повідомлення.
Аналогічні норми містило Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затверджене постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223, яке було чинним на час подання відповідачем заяви про вчинення кримінального правопорушення. Вказаним Положенням було передбачено, що користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин.
Згідно з пунктом 1.1.2.10 Умов та Правил клієнт зобов'язаний вживати заходів із запобігання втрати (крадіжки) Карт, стікера PayPass, ПІНа (персонального ідентифікаційного номера) або інформації, нанесеної на Карту і магнітну стрічку, або їх незаконного використання.
Пунктом 1.1.2.11 Умов та Правил передбачено, що клієнт зобов'язаний інформувати банк, а також правоохоронні органи за фактом втрати карти, стікера PayPass, ПІНа, сім-карти мобільного телефону або отримання відомостей про їх незаконне використання. При настанні вищевказаних подій необхідно звернутися у відділення банку або зателефонувати за вказаними у цьому пункті номерами.
За змістом статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
З огляду на положення вищенаведених правових норм висновок судів попередніх інстанцій про те, що відповідач вжив необхідних заходів, передбачених Умовами та Правилами у випадку крадіжки картки, а саме: проінформував банк, а також правоохоронні органи про факт крадіжки його банківської карти, а тому його вини як підстави цивільної-правової відповідальності не вбачається, що виключає можливість стягнення з нього заборгованості, яка виникла, не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки ОСОБА_1 не доведено того факту, що 20 липня 2013 року саме третіми особами були зняті кредитні кошти з його карткового рахунку, враховуючи, що зняття коштів відбулося з використанням оригіналу картки та шляхом коректного введення ПІН-кода.
Крім того, до моменту повідомлення користувачем (відповідачем) банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк.
Згідно з витягом з кримінального провадження № 12013180100002654 крадіжка належного ОСОБА_1 майна мала місце в ніч з 19 на 20 липня 2013 року.
Враховуючи, що відповідач повідомив правоохоронні органи та відділення банку про викрадення у нього саме кредитної картки та зняття грошових коштів з його карткового рахунку лише 16 вересня 2013 року, банк не несе відповідальність за збитки від операцій, здійснених до цього повідомлення.
Отже, суди безпідставно вважали, що відповідач вжив необхідних заходів, передбачених Умовами та Правилами у випадку крадіжки картки, і своєчасно повідомив банк та правоохоронні органи про факт викрадення.
Наявність кримінального провадження не може свідчити, в силу презумпції невинуватості, про вчинення злочину стосовно ОСОБА_1до ухвалення вироку, яким такі обставини будуть встановлені.
Неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином та не дали правової оцінки наданим сторонами доказам, зокрема розрахунку заборгованості за кредитним договором з усіма її складовимичастинами в сукупності та взаємозв'язку з іншими встановленими обставинами справи.
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення, оскільки для його ухвалення необхідно встановлювати обставини, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, перевірити наданий позивачем розрахунок заборгованості на предмет його відповідності умовам кредитного договору, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 03 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді:С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
А. С. Олійник
С. О. Погрібний