08 квітня 2019 року м. Київ
Справа №761/32882/15-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/4997/2019
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: СоколовоїВ.В.
суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В.
секретар Луговий Р.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва ухваленого під головуванням судді Макаренко І.О. 19 грудня 2018 року у м. Києві, дата складання повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у праві користування і розпорядження майном шляхом виселення та вселення,
У листопаді 2015 року позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, та відповідно до заяви про зміну предмету та збільшення позовних вимог просив суд: усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 та належить на праві власності ПАТ «Державний ощадний банк України»; усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном АТ «Ощадбанк» шляхом вселення Публічного акціонерного товариство «Державний ощадний банк України» до квартири АДРЕСА_1, оскільки ПАТ «Державний ощадний банк України» є власником вказаної вище квартири. Зазначає, що відповідачі на даний час займають квартиру самоправно без будь - яких законних підстав, а отже порушують право власності АТ «Ощадбанк». Крім того вони не несуть витрат на ремонт і утримання квартири та не здійснюють інші обов'язкові платежі. Такі дії наносять Банку (як власнику житла) матеріальної шкоди, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 грудня 2018 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у праві користування і розпорядження майном шляхом виселення та вселення - відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що за рішенням суду було звернуто стягнення на предмет іпотеки, однак нерухоме майно придбане не за кредитні кошти - а тому виселення боржника без надання іншого приміщення не допускається. За таких обставинах позивач має право вимагати виселення відповідачів, а відповідачі підлягають виселенню, тільки з наданням іншого жилого приміщення.
Не погодилось із зазначеним рішенням суду ПАТ «Державний ощадний банк України», представником подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про незаконність рішення, як такого, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Представник позивача зазначає, що єдиною підставою для відмови у позові, суд визначив ч. 2 ст. 109 ЖК, при цьому, судом першої інстанції залишено поза увагою ч.3 ст. 109 ЖК України, яка передбачає можливість виселення громадян з житла, за умови, якщо таку вимогу висуває іпотекодержатель, або новий власник. Крім того, суд, в оскаржуваному рішенні не звернув увагу на те, що захист прав власника та виселення осіб, які самоправно займають жилі приміщення, передбачене рядом норм ЦК України та Житлового кодексу, відповідно до яких право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Отже з втратою права власності на житло власником, втрачають також право на користування житлом члени сім'ї колишнього власника. Натомість, суд в оскаржуваному рішенні не звернув увагу, що колишнім власником спірної квартири є тільки ОСОБА_2, а ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 є членами сім'ї колишнього власника. Таким чином, оскільки ОСОБА_2 не я власником спірної квартири, то і правові підстави для використання даного приміщення, в тому числі і для проживання колишнього власника та членів її родини відсутні. При таких обставинах Банк має право вимагати виселення відповідачів, а відповідачі підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Проживання сторонніх осіб у жилому приміщенні без будь-якої правової підстави є порушенням прав власника цього жилого приміщення, і таке право підлягає судовому захисту у спосіб, обраний позивачем, шляхом виселення відповідачів.
Враховуючи, що спір щодо користування спірною квартирою виник між власником та попереднім власником житла і зареєстрованими в квартирі особами, що втратили право користування житлом, що є наслідком виселення осіб, які проживають в квартирі без жодних правових підстав. На підставі викладеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вважали вимоги апеляційної скарги незаконними та необґрунтованими, і такими, що не підлягають задоволенню. Вказують на те що в ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР встановлено загальне право про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, як виняток допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Однак, ОСОБА_2 стала власником квартири №14, на підставі договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2004 року, таким чином придбання житла відбулося до укладення кредитного договору та договору іпотеки. За таких обставин, позивач в апеляційній скарзі неправильно застосовує положення статті 109 ЖК Української РСР у поєднання із нормами ЦК України та статтями 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Також вказують на те, що посилання позивача на те, що відповідачі не сплачують комунальні послуги та не несуть витрат на ремонт та утримання квартири та не здійснюють інші платежі, не відповідає дійсності, оскільки будь-яка заборгованість відсутня, що підтверджується квитанціями за 2018 рік, які знаходяться в матеріалах справи. Просять в задоволенні апеляційної скарги позивача відмовити.
В судовому засіданні відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх представник - адвокат Куль В.С. заперечували щодо задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просили залишити без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, повідомлялись про розгляд справи в порядку визначеному процесуальним законом, причини неявки суду не повідомили, а тому в порядку ч.2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 28 грудня 2007 року між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_3 було укладено Договір відновлювальної кредитної лінії №2449. Відповідно до умов п. 1.1 кредитного договору позивач надає, а відповідач отримує кредит в розмірі 2488000,00 грн, зі сплатою 16,5% річних за користування кредитними коштами.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 28 грудня 2007 року між позивачем та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір №5513, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А., зареєстрований в реєстрі за №734 та передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1.
У зв'язку з виникненням заборгованості у ОСОБА_3, Банк звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки до майнового поручителя - ОСОБА_2.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2011 року у справі 2-892/11 позов АТ «Ощадбанк» задоволено в повному обсязі, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на чотирьохкімнатну квартиру номер АДРЕСА_1, яка є власністю ОСОБА_2, в рахунок погашення перед АТ «Ощадбанк» заборгованості за кредитним договором, яка станом на 14 жовтня року становила 3374941,54 грн шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах в порядку виконання рішення суду у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження», Встановлено початкову вартість предмета іпотеки для подальшої реалізації з прилюдних торгів у розмірі 2380900,00 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 червня 2012 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
На виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва та від 13 липня 2011 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 21 червня 2012 року, Шевченківським судом м. Києва 26 липня 2012 року видано виконавчі листи.
Після відкриття виконавчого проводження по примусовому виконанню вищевказаного рішення від 11 серпня 2014 року проведено повторні прилюдні (електронні) торги, які за відсутності зареєстрованих учасників було визнано такими, що не відбулись (в рамках виконання рішення у справі №2-892/11). Після чого Банк придбав квартиру згідно протоколу №10 від 11 серпня 2014 року про придбання предмета іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку», який видано Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, і Актом № 473/7 від 11 вересня 2014 року про реалізацію предмета іпотеки, який видано Відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві.
На підставі виданого Акту №473/7 від 11 вересня 2014 року про реалізацію предмета іпотеки, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сидоренко A.B. було видано Свідоцтво від 16 вересня 2014 року, яке зареєстровано в реєстрі за №1386. Даним Свідоцтвом приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сидоренко A.B. посвідчив, що Публічному акціонерному товариству «Державний ощадний банк України» належить на праві власності майно, що складається з чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 79,10 (сімдесят дев'ять цілих десять сотих) кв. м. житловою площею 60,00 (шістдесят) кв.м. із всіма невід'ємними її приналежностями, вартістю 2380900,00 грн, що передано Публічному акціонерному товариству «Державний ощадний банк України», оскільки торги не відбулися і стягувач Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» виявив бажання залишити за собою непродане майно, що раніше належало ОСОБА_2.
Позивачем направлялась вимога відповідачу про звільнення житлового приміщення, яка була залишена без відповіді.
З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між новим власником жилого приміщення та колишнім власником і членами його сім'ї.
Судом також встановлено, що квартири АДРЕСА_1 та належить на праві власності ПАТ «Державний ощадний банк України», була придбана ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2004 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Решетніковою С.І., за реєстровим №5326к, тобто вказана квартира була придбана не за кредитні кошти. Даний факт не заперечувався в ході розгляду справи.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Так, статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява №26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява №44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява №21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява №38155/02.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно із якою суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
З приписами статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява №1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява №21722/11.
Законом України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Так, за змістом частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 22.06.2016 по справі №6-197цс16 та в постанові від 21 грудня 2016 року по справі №6-1731цс16.
Згідно із статтею 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо: договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку; договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
ВеликаПалата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року по справі №753/12729/15-ц погодилася з таким висновком Верховного Суду України та не знайшла підстав для відступу від такого висновку. Велика Палата Верховного Суду, зокрема вказала на те, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для виселення відповідачів із квартири, яка є предметом іпотеки, без надання іншого житла, оскільки він був придбаний не за рахунок отриманого кредиту, а відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особам одночасно з виселенням в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Судом першої інстанції при вирішенні позовних вимог банку про виселення з іпотечного житла правильно застосовано положення ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК Української РСР.
Отже, враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги позивача про виселення відповідачів з житлового будинку без надання іншого житла задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та у переважній більшості зводяться до переоцінки доказів і незгоди позивача з висновками суду щодо їх оцінки, а тому колегія суддів їх відхиляє та вважає безпідставними.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає, у зв'язку з цим рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 грудня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В.Соколова
Судді: А.М. Андрієнко
Н.В.Поліщук
Повний текст постанови складений 17 квітня 2019 року.