№ 755/5257/19
№ 3-в/755/81/19
"15" квітня 2019 р. суддя Дніпровського районного суду м. Києва Метелешко О.В. розглянувши подання інспектора Дніпровського районного відділу з питань пробації філії Державної установи «Центр пробації» у м. Києві та Київській області Осташко О.І. про заміну невідбутої частини адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт адміністративним штрафом ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженцю м. Києва, громадянину України, не працюючому, проживаючому за адресою: АДРЕСА_1,
15 лютого 2017 року постановою Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП та накладено на нього стягнення у вигляді 30 годин громадських робіт.
Подання мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_2. ухиляється від відбування громадських робіт, Дніпровський районний відділ з питань пробації філії Державної установи «Центр пробації» у м. Києві та Київській області з метою вирішення питання, пов'язаного із виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, звернувся до суду з даним поданням.
Представник Дніпровського районного відділу з питань пробації філії Державної установи «Центр пробації» у м. Києві та Київській області в судове засідання не з'явився, про причини неявки не повідомив.
У судове засідання ОСОБА_2. не з'явився, про час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином, причини неявки суду повідомлено не було, клопотання про відкладення розгляду справи від нього не надходило, у зв'язку з чим, вважаю можливим проводити розгляд справи без його присутності, згідно з вимогами ст. 268 КУпАП.
Крім того, повідомлення про час та місце розгляду вказаного вище подання було розміщено на офіційній веб-сторінці Дніпровського районного суду м. Києва.
Тож, розглянувши дане подання відповідно до положень Розділу V КУпАП, зокрема, дослідивши безпосередньо доводи, викладені в ньому та матеріали, приходжу до наступного.
Відповідно до ст. 321-4 КУпАП, у разі ухилення порушника від відбування громадських робіт постановою суду (судді) за поданням органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, невідбутий строк громадських робіт може бути замінено штрафом або адміністративним арештом.
Заміна громадських робіт штрафом застосовується за умови, що санкція статті, за якою на порушника накладено адміністративне стягнення, передбачає можливість застосування штрафу. Розмір штрафу в такому разі визначається із розрахунку, що чотири години невідбутих громадських робіт дорівнюють одному неоподатковуваному мінімуму доходів громадян.
Заміна громадських робіт арештом застосовується за умови, що санкція статті, за якою на порушника накладено адміністративне стягнення, не передбачає можливості застосування штрафу. Строк арешту визначається із розрахунку, що одна доба арешту дорівнює п'яти годинам невідбутих громадських робіт, але не може перевищувати п'ятнадцять діб.
Передумовою заміни, на думку заявника, є ймовірне ухилення особи.
Згідно зі ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (надалі - Закон), судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до ст. 2 КУпАП, суд враховує, що законодавство України про адміністративні правопорушення складається з цього Кодексу та інших законів України.
Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (ст. 1 КУпАП).
Відповідно до статей 1, 8 Основного Закону, Україна є правовою державою, де визнається і діє принцип верховенства права. Згідно з положеннями ст.129 Конституції України, суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Вирішуючи порушене у цій справі питання, відповідно до цього принципу, суд враховує, що згідно зі ст. 303 чинного КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення, тобто цей нормативно-правовий акт не містить положень, які б дозволяли суду звільнити від відбування покарання особу, у зв'язку із закінченням строків давності виконання цієї постанови.
За цих обставин, з першого погляду, суд мав би відмовити у задоволені подання так, як у цій справі строк звернення вказаного судового рішення відбувся у вказаний термін, не дивлячись на явно несправедливий і надмірний характер такого заходу відносно особи, так як з дня ухвалення судового рішення про накладення адміністративного стягнення минуло понад 2 роки.
Однак, у цьому контексті суд зауважує, що правові системи мають містити правові запобіжники, які би були спрямовані та допомагали б судам уникнути несправедливості, яка може виникнути при застосуванні правової норми суворо в кожному випадку, незалежно від того, наскільки незвичними є обставин тієї чи іншої справи, адже природа справедливості полягає у виправленні закону, коли він є дефектним через свою універсальність.
А тому, суд акцентує увагу на тому, що Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), надаючи автономного значення поняттям, які застосовуються в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), часто розцінює справи про адміністративні правопорушення саме як «кримінальні» у розумінні норм Конвенції.
Таким чином, суд не може не звернути увагу та те, що, у той час як КУпАП, здавалося б, повинен встановлює відповідальність за менш тяжкі правопорушення, ніж злочини, в реальності він передбачає невизначений строк давності виконання того чи іншого судового рішення, що є більш суворим заходом, на відміну, від строків встановленим Кримінальним кодексом України, адже, останній, у своїй статті 80 указує, що особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: 1) два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі; 2) три роки - у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; 3) п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин; 4) десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин; 5) п'ятнадцять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин .
Це, на думку суду, указує на те, що особи, які притягуються до адміністративної відповідальності знаходяться явно в невигідній правовій ситуації в порівнянні з тими, хто вчинив більш тяжке правопорушення (злочин) в питанні давності виконання постанов про накладення адміністративних стягнень та обвинувальних вироків.
У рішенні від № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року КСУ вказано, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті, перед усім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.
Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (частина перша статті 50 Кодексу). Суд індивідуалізує покарання, необхідне і достатнє для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (частина друга статті 50 Кодексу).
Загальні засади призначення покарання не містять винятків щодо неврахування ступеня тяжкості стосовно класифікації злочинів до злочинів невеликої тяжкості і поширюються на всі злочини незалежно від ступеня їх тяжкості.
Можливість застосування до осіб, які вчинили злочин невеликої тяжкості, інших норм, що передбачають правові підстави і порядок звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання (статті 44, 45, 46, 47, 48, 74 Кодексу), не може бути перепоною для індивідуалізації покарання, зокрема, шляхом призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.
Проте, цього способу індивідуалізації покарання для осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, статтею 69 Кодексу не передбачено, хоча в ній ідеться про особливі підстави, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину для осіб, які вчинили особливо тяжкі, тяжкі і середньої тяжкості злочини. Тим самим норми зазначеної статті суперечать основоположному принципу правової держави справедливості, оскільки особи, які вчинили злочини невеликої тяжкості, поставлені в гірші умови, ніж ті, які вчинили більш тяжкі злочини.
Закон не може ставити в більш несприятливе становище винних осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, порівняно з винними особами, які вчинили більш тяжкі злочини.
Повертаючись до обставин цієї справи, суд не може не відзначити, що в даному випадку має місце ситуація, яка цілком аналогічна тій, що була розглянута КСУ в указаній справі. У зв'язку з цим, суд має виходити з того, що відповідно до положень ст. 8 Основного Закону, Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії.
Так, згідно зі ст. 80 КК України, особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: 1) два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі.
Правопорушення у якому було визнано винуватим порушника, у цьому випадку, з огляду на характер вчиненого діяння, не може, на думку суду, містити більший строк давності виконання ніж за вчинення особою злочину невеликої тяжкості, тобто понад 2 роки.
Адже, вказане судове рішення не було виконано до цього часу, лише через неспроможність органів державної влади забезпечити таке виконання.
Судом не було встановлено з боку особи факту ухилення від відбування покарання за ці роки, а тому покладати на громадянина тягар відповідальності за неспроможність органу державної влади виконати покладені на них обов'язки є явно надмірним тягарем.
Адже, згідно з частиною другою статті 3 Основного Закону України, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що обумовлює максимально повне забезпечення юридичними засобами охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.
Такі підвалини державного ладу в Україні знайшли відображення у частинах першій, другій статті 55 Конституції України, згідно з якими кожному гарантується право на судовий захист .
Наведені конституційні норми корелюють з положеннями, які з метою захисту прав людини визначені в міжнародно-правових документах (підпункти "a", "b" пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року; пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) і вказують на зобов'язання держав-учасниць забезпечити у національному законодавстві кожному ефективний засіб правового захисту від порушення його прав особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Так як вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання державного органу у право повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі "Фрізен проти Росії" (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу законності й воно не було свавільним, а у справі «Ізмайлов проти Росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити "особистий і надмірний тягар для особи".
У цій ситуації, судом не оспорюється беззаперечна необхідність виконання судових рішень у світлі завдань КУпАП, регламентованих його статтею 1, однак, суд акцентує увагу, що у цьому винятковому випадку, на його переконання, у цей період порушується справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, бо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, який порушує обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (надалі - Закон), суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ст. 6 Закону).
З урахуванням наведеного, суд вважає за доцільне, у світлі норм ст. ст. 1-2, 300, 302-303 КУпАП, в їх системному зв'язку з нормами Конституції України та практикою ЄСПЛ на засадах верховенства права у руслі поняття справедливості, з точки зору суду, припинити виконання постанови від 15.02.2017 року за давністю її виконання, звільнивши ОСОБА_2 від відбування адміністративного стягнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання вказаного судового рішення у світлі розумних строків виконання, так як з дня ухвалення судового рішення про накладення адміністративного стягнення минуло понад 2 роки.
Адже лише, у даний спосіб, на цей час, є можливим відновити справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «П'єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував», адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення повинне, по можливості, відновити стан, який найімовірніше існував би та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію справедливого балансу (див. рішення у справах «Маестрі проти Італії» [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; «Ассанідзе проти Грузії» [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] (<…>), заява № 48787/99, п. 487, ECHR 2004-VII).
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 283, 287-289, 303, 304, 298, 321-1 - 321-4, КУпАП, суддя
У задоволенні подання інспектора Дніпровського районного відділу з питань пробації філії Державної установи «Центр пробації» у м. Києві та Київській області Осташко О.І. про заміну невідбутої частини адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт адміністративним штрафом ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити.
Припинити виконання постанови Дніпровського районного суду м. Києва від 15.02.2017 у справі 755/1838/17 відносно ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, у частині накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді 30 годин громадських робіт за давністю її виконання.
Суддя: