Справа № 639/6941/18
Провадження № 2-а/638/161/19
17.04.2019 року Дзержинський районний суд міста Харкова
у складі: головуючого судді - Хайкіна В. М.
за участю секретаря - Жакун Н. О.
з участю судового розпорядника Зміївської О.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Дзержинського районного суду м. Харкова в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Іраку ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України, -
Позивач - громадянин Іраку ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що прибув до України 14.12.2013 з метою навчання. 18.10.2018 р., маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження через те, що він та його сім'я стали жертвами численних погроз та переслідувань через політичні переконання, звернувся із заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту до відділу по роботі з біженцями ГУ ДМС України в Харківській області, проте його заяву не прийняли. 24.10.2018 року за порушення правил перебування іноземних громадян на території України його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн., який сплачено. 05.11.2018 року позивач знову звернувся до відділу по роботі з біженцями ГУ ДМС України в Харківській області, проте його заяву не прийняли. 08.11.2018 року втретє звернувся до відділу по роботі з біженцями ГУ ДМС України в Харківській області, проте його заяву знову не прийняли, мотивуючи її тим, що Немишлянським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області по відношенню до нього було прийнято рішення про примусове повернення. 01.11.2018 року ГУ ДМС України в Харківській області було прийнято рішення про примусове повернення з України громадянина Іраку ОСОБА_2, на час прийняття якого не був з ним ознайомлений, лише 06.11.2018 року надана копія оскаржуваного рішення. Рішення про примусове повернення з України є протиправним та підлягає скасуванню. Позивач наголошує, що працював у місті Коя у лікарні на посаді оператору МРГ, у 2016 році виявив здійснення крадіжки коштів лікарнею, вони не видали чек пацієнту за медичні послуги, про що повідомив у соціальній мережі Facebook. Виявилося, що у ситуації задіяно багато людей, у тому числі на керівних посадах. Позивачу та його сім 'ї погрожували, тому він був вимушений уїхати, та проблема досі існує, йому небезпечно повертатися. Позивач побоюється повертатися на батьківщину, тому що його можуть переслідувати. Крім того, у позивача не запитували, чи збирається він оскаржувати рішення, чи потрібна йому правова допомога, не повідомили право мати перекладача, він же не розуміє української мови та не розумів, що відбувається. Просить суд позов задовольнити.
Представник позивача громадянина Іраку ОСОБА_2 - адвокат Іванов Д. А. в судове засідання не з'явився, надав до суду заяву, згідно якої не заперечує проти розгляду справи за його відсутності.
Представник відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області Кезля М. Д. в судове засідання також не з'явився, надав до суду заяву з проханням розглянути справу за його відсутності, проти задоволення позовних вимог заперечує у повному обсязі. Згідно відзиву на позовну заяву, позивач, громадянин Іраку ОСОБА_2, прибув на територію України в 2017 році з метою навчання в Медичному інституті в м. Дніпро. Був документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_1, виданою 01.02.2017 року, терміном дії до 22.01.2018 року. 28.02.2018 року був відрахований з учбового закладу за пропуски занять. Після відрахування з учбового закладу з території України не виїхав. Постановою ГУ ДМС України в Харківській області від 24.10.2018 року на позивача було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн. за порушення вимог ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Позивач знаходився на території України нелегально, з порушенням вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, не має статусу біженця відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до вимог ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та п.5 розділу першого «Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства», щодо позивача було прийнято рішення ГУ ДМС України в Харківській області від 01.11.2018 року про примусове повернення з України громадянина Іраку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вважає, що рішення ГУ ДМС України в Харківській області від 01.11.2018 року про примусове повернення з України громадянина Іраку ОСОБА_2 є правомірним та обґрунтованим, таким, що прийняте відповідно до вимог законодавства, що регулює правовідносини у сфері перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що 24.10.2018 року в приміщенні Новобаварського РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області був виявлений громадянин Іраку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживав у місті Харкові за анульованою посвідкою, про що свідчить протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МХК №123133 від 24.10.2018 р.
Відповідно до постанови про накладення адміністративного стягнення серії ПН МХК №123133 від 24.10.2018 року за порушення вимог статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» громадянина Іраку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700,00 грн. Постанова виконана 24.10.2017 року, штраф сплачено.
Згідно рішення начальника Новобаварського РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області Калини І. А., погоджене т.в.о. начальника відділу організації запобігання нелегальній міграції реадмісії та видворення Управління у справах іноземців та ОБГ ГУ ДМС України в Харківській області Донсковим А. В. та затверджене першим заступником начальника ГУ ДМС України в Харківській області Адамовим І. В. про примусове повернення з України від 01.11.2018 року, громадянина Іраку ОСОБА_2 (ОСОБА_2), ІНФОРМАЦІЯ_1, примусового повернуто до країни походження, зобов'язано його покинути територію України у термін до 10.11.2018 року.
Диспозиція частини 1 статті 26 Закону України «Про правовий захист іноземців та осіб без громадянства» визначає, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. Отже, іноземець або особа без громадянства підлягає примусовому поверненню в країну походження за рішенням уповноваженого на це органу виключно за умови наявності у їх діях ознак порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або якщо вони суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Водночас лише сам факт притягнення до адміністративної відповідальності позивача не є достатньою підставою для прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, оскільки орган, уповноважений вирішувати зазначені питання, має також враховувати вимоги статті 31 Закону «Про правовий захист іноземців та осіб без громадянства», відповідно якої іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання-біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих, побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Як встановлено в ході розгляду справи, позивач у позовній заяві наголошує на зверненні до органів міграційної служби із заявою про визнання його біженцем, мотивуючи свою заяву неможливістю виїзду на батьківщину через переслідування, які наявні через «виявлення здійснення крадіжки коштів лікарнею, у якій працював, та повідомлення у соціальній мережі Facebook про це».
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При цьому, позивачем не надано суду належних доказів, які б підтверджували наведені ним у позовній заяві факти, матеріали справи не містять жодних обґрунтованих припущень про переслідування позивача та його сім'ї у країні його походження, тобто ним не доведено існування можливої загрози його життю, його безпеці чи його свободі в країні походження в разі повернення.
Більш того, під час притягнення позивача до адміністративної відповідальності за порушенням вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, ним надано пояснення, за якими ОСОБА_2 близьких родичів в Україні не має, за статусом біженця в органи міграційної служби не звертався. Також наголошує, що зі своєю дівчиною ОСОБА_1 планував укласти шлюб, а також знайшов дівчину - ОСОБА_9, яка за винагороду пообіцяла записати у свідоцтві про народження свою дитину на нього, після чого він думав отримати вид на проживання в Україні. Тобто, ним не повідомлено жодної інформації про факт переслідування у країні походження.
Таким чином, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності, позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення. Вказане свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності, а тому твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.
Суд приходить до висновку, що надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації та уникнення обов'язку дотримуватися міграційного законодавства України.
Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території країни громадянської належності з будь-яких мотивів позивачем не наведено.
Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю, адже приймаючи оскаржуване рішення, відповідач проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем, та, як наслідок, дійшов обґрунтованого висновку про повернення його до країни походження.
З приводу порушення, на думку представника позивача, органом міграційної служби пункту 6 розділу ІІ Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства щодо незабезпечення позивача перекладачем, суд зазначає наступне.
Так, у відповідності до пункту 2 Розділу ІІ Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України 23.04.2012 № 353/271/150 (у редакції наказу Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України 22.01.2018 №38/77), рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства (додаток 3).
Натомість, як вбачається із рішення начальника Новобаварського РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області Калини І. А., погоджене т.в.о. начальника відділу організації запобігання нелегальній міграції реадмісії та видворення Управління у справах іноземців та ОБГ ГУ ДМС України в Харківській області Донсковим А. В. та затверджене першим заступником начальника ГУ ДМС України в Харківській області Адамовим І. В. про примусове повернення з України громадянина Іраку ОСОБА_2 (ОСОБА_2) від 01.11.2018 року, строка «перекладач» дійсно не заповнена та містить поясненням позивача «не нужен», на його особистих поясненнях міститься надпис «с моих слов записано верно, мною прочитано, переводчик не нужен».
Тобто, можна прийти до висновку, що ОСОБА_2 не висловлював вимогу про надання йому послуг перекладача, а тому доводи представника позивача щодо порушення органом міграційної служби вимог вищенаведеної інструкції суд відхиляє.
Відповідно до частини 2 статті 132 КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.
Судовим розглядом встановлено, що судовий збір за подання позовної заяви ОСОБА_2 не сплачено, у зв'язку з тим, що відповідно до частини 5 статті 288 КАС України, за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах, визначених цією статтею, судовий збір не сплачується. Закон України «Про судовий збір» також не містить положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання адміністративного позову з приводу примусового повернення за межі України.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Будь-які рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його постановлено або вчинено, а суд, відповідно до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Також рішення суб'єкта владних повноважень не може ґрунтуватися на припущеннях.
Між тим, оскільки відповідач на виконання свого процесуального обов'язку надав належні і неспростовні докази на підтвердження своєї позиції, зокрема щодо прийняття правомірного та обґрунтованого рішення, підставою для чого було порушення позивачем законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог, та оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволені позову за його недоведеністю.
Керуючись ст. 19 Конституції України, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст.ст. 2,-14, 19-20, 22, 26, 29, 31, 42, 44, 46, 72-77, 118, 192, 211, 227-228, 229, 241-246, 250, 288, 371 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову громадянина Іраку ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду до або через Дзержинський районний суд м. Харкова шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Головуючий суддя: