Справа № 522/17093/18
Провадження № 2/522/794/19
03 квітня 2019 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси, у складі :
головуючого - судді Науменко А.В.
за участю секретаря - Полегенького В.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом Заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та витребування майна,-
До суду 25 вересня 2018 року надійшов позов заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із наступними вимогами:
-Визнати недійсним договір № 3-ВБ від 03.07.2006 року на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі, укладений між ДП МОУ «Південьвійськбуд» та ОСОБА_1
-Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України нежитлові приміщення третього поверху площею 140,2 кв.м., розташовані в будівлі ДП МОУ «Південьвійськбуд» за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна: 20875969), у тому числі шляхом виселення з вказаних нежитлових приміщень.
-Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на нежитлові приміщення третього поверху площею 140,2 кв.м., розташовані в будівлі за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна: 20875969 , номер запису: 5761 в книзі: 71неж-49).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що адміністративна будівля за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 1696,7 кв.м. належала державі в особі Верховної Ради України.
03.07.2006 року ДП МОУ «Південьвійськбуд» укладено договір № 3-ВБ на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі з правом викупу паю ДП МОУ «Південьвійськбуд». Правочин має ознаки удаваного, адже по суті здійснено відчуження державної власності. Також, Міністерство оборони України, у свою чергу, не надавало своєї згоди на відчуження майна ДП «Південьвійськбуд» шляхом укладення вказаного договору. Такий договір має бути визнаний недійсним, а майно повернуто у власність держави в порядку витребування майна ( ст. 203, 216, 235, 387, 388 ЦК України).
Після отримання судом інформації щодо місця реєстрації відповідачів, ухвалою суду від 29.10.2018 року провадження у справі відкрите, справа призначена до розгляду за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 29.11.2018 року.
29.12.2018 року до суду надійшов відзив від відповідача ОСОБА_2 в якому зазначено про те що він є добросовісним набувачем нежилих приміщень третього поверху, загальною площею 140,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 . Договір купівлі продажу, на підставі якого ОСОБА_2. отримано у власність нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 є дійсним та не скасований. Право власності зареєстроване у встановленому законом порядку із дотримання процедури. Також зазначив про хибну позицію позивача щодо відсутності повноважень у директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» на проведення реконструкції будівлі за адресою: АДРЕСА_2 адже листом начальника ЦСБУ МОУ від 03.02.2006 року надано директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» повноваження на замовлення реконструкції будівлі за адресою: АДРЕСА_2 за умови наступного переходу права власності на частину збудованих приміщень, укладення договорів про пайову участь у будівництві. У якості доказу обізнаності ЦСБУ Міністерства оборони України про надання дозволу директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» відповідачем до суду одночасно із відзивом надано копію Акту № 234/43/230 від 21.11.2008 року Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України, який підтверджує обізнаність Міністерства оборони України про укладення договорів пайової участі та наслідки укладення останніх, в тому числі, маються відомості про надання відповідної згоди на відчуження та уповноваження директора на вчинення дій. Окрім того, у власному відзиві представник ОСОБА_2 звертає увагу суду на подання позивачем позову зі спливом строку позовної давності, та просить застосувати наслідки цього.
29 січня 2019 року до суду надійшла відповідь на відзив Військової прокуратури Південного регіону України, згідно якої вказано, що строк позовної давності не пропущений, адже Міністерство оборони України довідалось про порушення їх прав лише з листа Військової прокуратури Південного регіону України від 11.09.2018 року. Вказує, що акт ревізії не може бути доказом, тому як отриманий з порушенням встановленого порядку та не є допустимим. Вказано, що Міністерство оборони України надало дозвіл на реконструкцію, а ніяк на відчуження приміщень, довіреність, що була скасована вважається такою, що скасована з дня скасування останньої.
Ухвалою суду за результатами підготовчого провадження проведеного 28 лютого 2019 року, суд постановив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 03.04.2019 року.
27 лютого 2019 року до суду надійшла заява від представника Державного підприємства Міністерства України «Південьвійськбуд» згідно якої ДП визнає позов повністю.
У судовому засіданні заступник військового прокурору Південного регіону України діючий в інтересах Міністерства оборони України, представник Міністерства оборони України та представник ДП МОУ «Південьвійськбуд» підтримали заявлені позовні вимоги та просили задовольнити у повному обсязі. Пояснив, що у позові зазначена вимога про визнання недійсним договору № 3-ВБ від 03.07.2006 року на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі, який на його думку є первинним правовстановлюючим документом на майно, згідно якого умовами договору передбачене незаконне відчуження державного нерухомого майна. Вимога про витребування, відповідно до практики розгляду аналогічних справ, заявлена до останнього власника спірного майна, яке вибуло з власності держави без волі власника. За наслідком витребування та виселення, підлягає скасуванню реєстрація права власності, що є способом захисту права власності позивача.
Представник ОСОБА_2 . - адвокат Тищенко В.В. просила залишити позовну заяву без задоволення.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце судового розгляду були повідомлені належним чином.
Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що Наказом Міністра оборони України від 29.01.1998 року №27 на базі розформованих військових частин та організацій створено державне підприємство Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» та затверджено статут підприємства.
На балансовому обліку ДП МО України «Південьвійськбуд» перебувала нежитлова адміністративна будівля площею 1696,9 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_2 яка відповідно до свідоцтва про право власності від 24.07.2006 року та свідоцтва №серії НОМЕР_2 від 02.11.2007 року, належала державі в особі Верховної Ради України.
Відповідно до п. 4.2 статуту ДП МОУ «Південьвійськбуд», затвердженого 29.01.1998 року Міністром оборони України, майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству.
Згідно п. 3.7 Статуту підприємство має право укладати угоди, набувати майнові і особисті немайнові права, нести обов'язки. Відповідно п. 4.3 Джерелами формування майна підприємства є: п.4.3.7. інші джерела, незаборонені законодавчими актами України.
Пунктом 6.3. Статуту передбачене, що керівник підприємства діє без довіреності від імені підприємства, укладає договори.
01.07.2006 року в результаті приймання участі у проведенні аукціону з продажу права інвестування будівництва офісних приміщень адміністративної будівлі АДРЕСА_2 ОСОБА_1.. став переможцем аукціону. Згідно Протоколу ОСОБА_1 став переможцем аукціону по лоту № 3 на право інвестування будівництва офісних приміщень площею 146 кв.м. за ціною 401500 грн.
03.07.2006 року між Державним підприємством Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» в особі директора ОСОБА_2 як «Замовника» та громадянином ОСОБА_1 , як «Пайовиком», укладено договір №3-ВБ на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі
Так, згідно з п. 1.1 Договору на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі № 3-ВБ від 03.07.2006 року його предметом є участь «Пайовика» у фінансуванні будівництва з реконструкції 4-х поверхової адміністративної будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхового адміністративного корпусу за адресою: АДРЕСА_2 згідно рішення Одеської міської Ради за № 249 від 02.03.2006 року, та отримання у власність профінансованого паю у вигляді нежитлових офісних приміщень на умовах, що викладені у договорі.
П. 2.1. Договору на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі № 3-ВБ від 03.07.2006 року сторони визначили, що «Пайовик» ( ОСОБА_1 ) зобов'язується профінансувати, як переможець аукціонних торгів, що відбулися 01.07.2006 року по лоту № 3 «Право на інвестування будівництва офісних приміщень розташованих на ІІІ поверсі прибудованого 5 поверхового адміністративного корпусу в АДРЕСА_2, загальною площею 146 кв.м. (без перегородок, внутрішніх оздоблювальних робіт та інженерних мереж) виходячи із вартості одного м.кв. загальної площі - 2750 грн. на загальну суму 401 500 грн. , в термін згідно п.2.3 договору, а Замовник (ДП МОУ «Південьвійськбуд»)побудувати та передати у власність пайовика пакет документації в обсязі, достатньому для оформлення свідоцтва на власність встановленим порядком, згідно чинного законодавства на нежитлові приміщення загальною площею 146 кв.м. в технічному стані згідно додатку № 2 до цього договору.
01.06.2007 року між ДП МОУ «Південьвійськбуд» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до договору № 3-ВБ від 03.07.2006 року на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі відповідно до умов якої Замовник зобов'язується повернути Пайовику кошти, сплачені їм на фінансування 5,8 кв.м. із розрахунку фіксованої вартості 1 кв.м. загальної площі - 2750 грн. в сумі 15950 грн.
Таким чином, фактична (фінальна) площа об'єкту нерухомості, будівництво якого фінансується Пайовиком ОСОБА_8 склала 140,2 кв.м.
За результатами виконання сторонами укладеного договору № 3-ВБ від 03.07.2006 року на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі 01.08.2007 року складено Акт приймання-передачі площі нежитлових офісних приміщень до договору.
Із тексту Акту вбачається, що Замовник (ДП МОУ «Південьвійськбуд») передав, а Пайовик ( ОСОБА_8 .) прийняв у власність 140,2 кв.м. загальної площі адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА_2 . у свою чергу, ДП МОУ «Південьвійськбуд» підтвердив вказаним Актом фінансування ОСОБА_1 реконструкції 4-х поверхової адміністративної будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-ти поверхового адміністративного корпусу у сумі - 385550 грн. 00 коп.
Виходячи зі змісту умов спірного договору суд встановлює, що цей договір передбачає виникнення у ОСОБА_1 . ( Пайовика) майнових прав на пай у вигляді конкретно визначеної площі у новозбудованій частині будинку при реконструкції та правом на отримання паю з подальшим оформленням його у власність вже у вигляді нерухомого майна після введення будинку в експлуатацію. В свою чергу у ДП МОУ «Південьвійськбуд», як (Замовника) будівництва є обов'язок прийняти кошти пайового внеску, здійснити будівництво, ввести будинок в експлуатацію та передати пай для оформлення власності Пайовиком.
Також суд вказує, що Договір про пайову участь у будівництві цивільним законодавством України не передбачено. При розробці та укладанні такого договору його сторони керуються ст. 6 Цивільного кодексу України від 16.01.03 р. № 435-IV (далі - ЦК України), згідно з якою сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам, та ст. 627 ЦК України, яка вказує, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагентів та визначенні умов договору з урахуванням вимог діючого законодавства.
Крім того, відповідно до ч. 1. ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Тобто цивільне законодавство дозволяє існування зазначених договорів, оскільки немає прямої заборони на їх укладання, а визнання договору недійсним можливе лише щодо існуючого, цілком індивідуального договору з відповідних підстав.
У договорі про пайову участь у будівництві термін «пайова участь» розглядається як об'єднання матеріальних та нематеріальних ресурсів (коштів, майна, майнових прав тощо), заради конкретної мети щодо створення конкретного об'єкта.
Пайовий вклад в себе може включати не лише внесення певних цінностей (коштів, майна, майнових прав тощо), а й виконання певних дій (напр.: оформлення проектно-кошторисної документації, здійснення безпосередніх будівельних робіт, участь в будівництві як підрядника тощо). Пайові вклади в даному договорі носять цільовий характер, а саме безпосередньо направленість на об'єкт та процес будівництва.
Суттєвою ознакою договору про пайову участь у будівництві є те, що його основна мета - це отримання у власність об'єкту нерухомості, а саме індивідуально визначених об'єктів(квартир, приміщень) з яких складеться безпосередній об'єкт будівництва, переважно для власного користування. Тому в зазначеному договорі і використовується термін «пай», а не «інвестиція», бо першочерговою метою є задоволення власних потреб (на відміну від інвестування, де головними чинниками, як було вказано, є «прибутковість» і «найвигідніше задоволення потреб»).
Суд визнає, помилковим довід представників позивача, що спірним договором передбачене саме відчуження нерухомого майна на користь Пайовика , тому як на час укладення спірного договору такого майна не існує та передбачено його будівництво Замовником на залучені кошти пайовиків, та введення в експлуатацію.
Відповідно до ст.190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість - об'єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом цих прав не є «чуже майно», а також не вважаються правом власності, оскільки об'єкт будівництва не існує на момент укладення договору, а тому не може існувати й право власності на нього. Майнове право, що є предметом договору про пайову участь у будівництві - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Ст. 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
Отже, враховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб передбачене виникнення права власності на спірний об'єкт.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного суду України: від 02.12.2015 р. у справі №6-1732цс15, від 25.05.2016 р. у справі №6-503цс16.
Таким чином, за змістом спірного договору № 3-ВБ про пайову участь у будівництві, ОСОБА_1 набув майнові права та отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. А відповідно ДП МОУ «Південьвійськбуд», як (Замовника) будівництва згідно договору не здійснювало відчуження будь-якого нерухомого майна, а встановило з моменту отримання пайового внеску виникнення майнового права у Замовника (право під відкладальною умовою).
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Новостворене нерухоме майно стає об'єктом цивільних правовідносин з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації без врахування того, яким суб'єктом правовідносин здійснено такі дії та на якого суб'єкта цивільних правовідносин або сторону договору зареєстроване новостворене майно. Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі ст. 392 ЦК України. При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права.
Таким чином, суд встановлює, що за умовами спірного договору № 3-ВБ від 03.07.2006 року на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі не було порушено будь-яких актів цивільного законодавства, яким встановлений особливий порядок відчуження майна державних підприємств, тому як цим договором передбачене виникнення майнового права у Замовника, та спірного нерухомого майна не існувало. Виходячи з цього, суд визнає не доведеними та не обґрунтованими позивачем підстави для визнання зазначеного договору удаваним.
В процесі розгляду справи виявилось, що позивач та відповідачі по різному тлумачать зміст листа ЦСБУ МОУ за вих.№ 10/260/1 від 03.02.2006 року. На думку Позивача уповноважена особа ДП МОУ «Південьвійськбуд» не мала необхідного обсягу повноважень щодо укладення із ОСОБА_1 договору на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі.
Суд встановлює, що у вказаному листі повідомляється про розгляд звернення директора ДП МОУ «Південьвійськбуд» стосовно проведення реконструкції будинку управління (АДРЕСА_2, інв..№ 1 залишковою балансовою вартістю 376 781 грн.) за рахунок залучених коштів пайовиків за умови наступного переходу права власності на частку приміщень в рахунок погашення залучених пайових внесків третіх осіб.
У наведеному листі ЦСБУ Міністерства оборони України в особі керівника ОСОБА_11 повідомляє, що проведення заходів по реконструкції будівлі за рахунок пайових внесків третіх осіб є слушними, та такими, що підлягають реалізації шляхом укладання відповідних господарських угод (договорів).
Із цього приводу суд зазначає наступне.
Згідно зі ст. 75 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.
Як вже вище зазначено, 03.02.2006 року начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МОУ ОСОБА_11 за умови незадовільного технічного стану будівлі, не проведення протягом тривалого часу капітального та поточних ремонтів, а також відсутності у державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» достатнього обсягу власних обігових коштів для проведення реконструкції зазначеної будівлі, пропозицію провести заходу вважав слушною, тож надав дозвіл директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» залучити пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_2, за умови наступного переходу права власності на частину приміщень в рахунок погашення залучених пайових внесків третіх осіб.
Із цього приводу в матеріалах справи маються відомості про незадовільний технічний стан приміщень, по-друге, відсутність капітального та поточного ремонту, по-третє, відсутність у державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» достатнього обсягу власних обігових коштів для проведення реконструкції, шо свідчить про необхідність залучення пайовиків.
Довіреністю, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., зареєстрована в реєстрі за №2369 від 17.08.2004 року Міністр оборони України Марчук Євген Кирилович уповноважив начальника Центрального управління Міністерства оборони України ОСОБА_11 як на надання дозволу на відчуження майна державних підприємств, так і на уповноваження здійснювати функції замовника будівництва державні підприємства. Довіреність видана безстроково до припинення її дії.
Враховуючі вище викладене, ОСОБА_11 листом за вих.№ 10/260/1 від 03.02.2006 року уповноважив «Південьвійськбуд» здійснити саме функції замовника будівництва з залученням пайових внесків третіх осіб, за наслідком чого був укладений спірний договір № 3-ВБ від 03.07.2006 року, а не на відчуження майна.
Довіреність за №2369 від 17.08.2004 року, якою уповноважено ОСОБА_11 на надання дозволу на відчуження майна державних підприємств була припинена МО України розпорядженням №6828/з від 02.10.2004 року, на чому наполягали представники позивача та зазначили у відповіді на відзив по справі. Також, позивачі вказують у відзиві, що зазначена інформація про припинення довіреності була внесена в Єдиний реєстр довіреностей - 10.04.2006 року.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 статті 249 ЦК України, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.
Відповідно до п. п. 1, 2 п. 154 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004р., (яка діяла на момент скасування довіреності) особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Нотаріус, завідувач державним нотаріальним архівом при одержані заяви про скасування довіреності або передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.
Розпорядженням Міністра оборони України від 02.10.2004 року №6828/з довіреність була скасована, що вбачається з Постанови Вищого Господарського суду України від 13.07.2010 року №30/257.
Таким чином, саме факт скасування довіреності №2369 від 17.08.2004 року розпорядженням від 02.10.2004 року є преюдиційним фактом. Обставини, щоб спростували даний факт суду надані не були, відповідачі таких тверджень не спростували.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів щодо вжиття будь-яких дій Міністром оборони України відносно повідомлення начальника ЦСБУ МОУ ОСОБА_11 про скасування довіреності від 17.08.2004 року. Суд звертав увагу безпосередньо представника позивача про необхідність перевірки цих обставин, але ані письмовими доказами, ані поясненнями не було підтверджене виконання положень ст. 249 ЦК України при скасуванні зазначеної довіреності.
Враховуючи зазначені обставини, суд приходить до висновку, що на момент надіслання листа директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» щодо залучення коштів пайовиків для реконструкції будівлі за адресою: АДРЕСА_2 та укладення з ними договорів, він не був повідомлений у встановлений законом порядку про скасування довіреності, що свідчить про необізнаність останнього та порушення вимог ЦК України. У зв'язку з чим права та обов'язки, що виникли за наслідком вчинення передбачених дій за довіреністю зберігали чинність для особи, що видала довіреність.
У зв'язку з чим, суд визнає що директор ДП МОУ «Південьвійськбуд» діяв в межах повноважень наданих листом ЦСБУ МОУ за вих.№ 10/260/1 від 03.02.2006 року та Статуту, а тому встановлює недоведеними підстави для визнання недійсним спірного договору № 3-ВБ від 03.07.2006 року з підстав його укладення неуповноваженою особою від імені «Південьвійськбуд».
16.10.2007 року виконавчим комітетом Одеської міської ради ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення третього поверху загальною площею 140, 2 кв.м. (відображених у технічному паспорті) за адресою: АДРЕСА_2 .
Суд звертає увагу, що свідоцтво на ім'я ОСОБА_1 видане на підставі спірного договору № 3-ВБ від 03.07.2006 року, додаткової угоди № 1 від 01.06.2007 року, акту прийому передачі від 01.08.2007 року. В Державному реєстрі речових прав на нерухому майно, саме свідоцтво зазначене, як підстава виникнення права власності, та право за ОСОБА_1 внесене в реєстр 02.11.2007 року.
В період з 01.10.2008 року по 18.11.2008 року Міністерством оборони України проводилась контрольна - ревізійна перевірка Державного підприємства «Південьвійськбуд», зокрема, щодо укладання спірних договорів, за результатами якої був складений відповідний акт № 234/43/230 від 21.11.2008 року.
Зазначене є підтвердженням, що право власності на спірне нерухоме майно - нежитлове приміщення четвертого поверху площею 140,2 кв.м. в новозбудованому будинку при реконструкції будівлі ДП МОУ «Південьвійськбуд», виникле у ОСОБА_1 вперше в порядку реєстрації права власності на новостворене майно. Тому, саме зазначене свідоцтво є первинним правовстановлюючим документом, а не спірний договір № 3-ВБ від 03.07.2006 року. Дане свідоцтво не оскаржене позивачем, та правомірність його видачі і виникнення ( реєстрація) права власності на його підставі не входить до предмету спору та доказування по справі.
Згідно матеріалів далі ОСОБА_1 06.11.2007 року уклав із ОСОБА_2 договір купівлі-продажу зареєстрований у реєстрі та посвідчений приватним нотаріусом. Відповідно до умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 купив нежитлові приміщення третього поверху, загальною площею 140.2 кв.м., АДРЕСА_2.
Таким чином, до ОСОБА_2 як дійсного власника нежитлових приміщень станом на сьогоднішній день, заявлено вимогу щодо витребування мана з її незаконного володіння, щодо якої суд відзначає наступне.
Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірне, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Засадами ст.15 ЦК України гарантуються кожній особі право на захист її порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, а також охоронюваних законом інтересів судом.
Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірне, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно до п. 5 Постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірне, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).
Відповідно до ст. 334 ЦК України, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).
Частина перша статті 388 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
При цьому за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно поза його волею.
Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суд повинен встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.
Таким чином, наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Виходячи зі змісту пункту третього частини першої статті 388 ЦК України, власник зобов'язаний довести, що майно вибуло поза його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а набувач довести, що він придбав майно за відплатною угодою й що він не знав і не міг знати про те, що набуває майно від особи, якій не належить право його відчуження.
Якщо майно вибуло з володіння власника за його волею він не має право вимагати повернення майна від добросовісного набувача.
ОСОБА_2 є добросовісним набувачем нерухомого майна, яке він отримав в результаті укладення договору купівлі-продажу із ОСОБА_1 , тобто за цивільно-правовим договором.
09.11.2007 року на підставі вказаного Договору купівлі-продажу ОСОБА_2 зареєстрував право приватної власності на нерухоме майно за реєстраційним номером об'єкта: 20875969, номер запису 5761, в книзі 71 неж-49.
У ст. 334 ЦК України міститься імперативне нормативне правило відносно того, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).
Згідно з ч. 1-3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
У відповідності до п.5 постанови пленуму ВССУ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав», вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірне, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
На час розгляду справи свідоцтво на право власності на першого власника новоствореного нерухомого майна ОСОБА_1 не оспорено, договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є дійсним, в результаті чого підстави для скасування права власності та витребування майна у останнього власника спірного нерухомого майна на підставі ст. 388 ЦК України - відсутні.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності.
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів».
Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції.
Також, суд вказує що застосування принципу пропорційності, який є також принципом цивільного судочинства ( п. 6 ч. 3 ст. 2 ст. 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідача та загальними ( суспільними) інтересами.
Позивачем та відповідачем ДП МОУ «Південьвійськбуд» з 2007 року по 2018 рік не оспорювалось легітимність знаходження спірного нерухомого майна у власності відповідачів фізичних осіб, хоча матеріалами справи підтверджене, що позивач дізнався про порушене право, на яке посилається в позові, саме з часу видачі свідоцтва на право власності від 28.08.2007 року та оформлення технічного паспорту від 19.03.2007 року, та потім з видачою свідоцтва на право власності від 02.11. 2007 року та оформлення технічного паспорту від 18.09.2007 року. Також, про обізнаність позивача підтверджується Актом документальної ревізії від 21.11.2008 року, проведеної Контрольно-ревізійним департаментом МО України.
Суд звертає увагу, на доводи відповідачів що реконструйована будівля літ. «А» за адресою АДРЕСА_2, знаходиться у власності держави в особі Міністерства оборони та в повному господарському віданні ДП МОУ «Південьвійськбуд», що зазначене в свідоцтві на право власності від 02.11.2007 року. ДП МОУ «Південьвійськбуд» безпосередньо розташоване в цьому будинку, як до реконструкції так і після неї.
Разом с тим, порушення стабільності та прогнозованості у суспільних відносинах, в тому числі щодо прав власності осіб на нерухоме майно, яке первинно виникле у власників майнового права на пай участі у будівництві, не може бути порушено з метою захисту прав позивача. Крім того, позивачем не доведене, яким чином саме відповідачі фізичні особи порушили права позивача, коли реконструкція з будівництвом нової п'ятиповерхової частини будинку проведене за рахунок пайових внесків.
Таким чином, суд зазначає, що вимоги позивача викладені у позовній заяві не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідачі ОСОБА_2 від якого надходив відзив на позов заступника військового прокурора Південного регіону України вказував на пропуск позивачем строку позовної давності. З приводу такого суд відзначає наступе.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Такий правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 року № 6-68цс15.
Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
З огляду на положення статті 261 ЦК України суди повинні з'ясовувати, з якого моменту у прокурора виникле право на звернення до суду в інтересах держави з позовом про визнання недійсним державного акту на право власності на нежитлове приміщення. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.
Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Як вбачається з матеріалів справи позов до суду був поданий позивачем лише 25 вересня 2018 року.
Тож, позовну заяву подано через 10 років після проведення перевірки, в результаті якої позивач, а саме Міністерство оборони України, в чиїх інтересах діє заступник військового прокурора Південного регіону України, повинен був дізнатися про порушення його прав. Жодних поважних причини пропуску строку позовної давності не наведено.
За змістом пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
У справі Волков проти України (Oleksandr Volkov v. Ukraine № 21722/11, параграф 137, від 9 січня 2013 року) Європейський суд з прав людини зазначає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень.
Таким чином, враховуючи наведені обставини суд вважає за доцільне відмовити у задоволенні позовної заяви заступника військового прокурора Південного регіону України діючого в інтересах Міністерства оборони України з підстав недоведеності суду обставин неправомірного набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності у різні періоди часу на спірний об'єкт нерухомості, а не з підстав пропущення строку звернення до суду.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 12, 30, 43, 76, 81, 84, 89, 95, 223, 235, 241, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог Заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та витребування майна - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Повний текст рішення виготовлений 15 квітня 2019 року.
Суддя А.В. Науменко
03.04.19