09 квітня 2019 рокуЛьвів№ 857/2519/19
Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Ніколіна В.В.,
суддів Гінди О.М., Старунського Д.М.
за участі секретаря судового засідання Чопко Ю.Т.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року (суддя - Щербаков В.В., м. Рівне, повний текст судового рішення складено 17 січня 2019 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Виконавчого комітету Рівненської міської ради про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,-
ОСОБА_1 20 листопада 2018 року звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Виконавчого комітету Рівненської міської ради, у якому просив: визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради щодо відмови позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни; зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни; зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради подати у встановлений судом строк виконання судового рішення. В обґрунтування позовних вимог вказує, що є особою, з інвалідністю ІІІ групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС та учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і віднесений до категорії 1 осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Окрім того, участь в ліквідації аварії на ЧАЕС брав саме в складі Цивільної оборони, а тому вважає, що має право відповідно до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-XII) на встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. На підтвердження вказаних обставин позивач надав відповідні копії документів. Вважає, що виконав всі умови, необхідні для присвоєння статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, а саме надано докази, які підтверджують інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та докази залучення до складу формувань Цивільної оборони.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року у справі №460/2893/18 в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив позивач, який із покликанням на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги покликається на обставини, викладені в позовній заяві, яким суд першої інстанції не надав належної правової оцінки, а також зазначає, що при ухваленні рішення суд першої інстанції не врахував поданих позивачем доказів, які підтверджують виконання ним умов для отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, а саме: докази, які підтверджують інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС; докази залучення позивача до складу формувань Цивільної оборони, зокрема довідки та накази ВАТ «Рівнешляхбуд», в яких чітко зазначено, що ОСОБА_1 був задіяний у 1986 році на роботах по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (30-ти кілометровій зоні ЧАЕС) в складі формувань Цивільної оборони тресту «Рівнешляхбуд» на будівництві автомобільної дороги Зелений Мис - Чорнобиль, де працювали всі формування Цивільної оборони тресту «Рівнешляхбуд». Отже, суд першої інстанції при ухваленні рішення у справі неправильно застосував статті 7 Закону №3551-XII. При цьому, наголошує, що жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документа про залучення кожної конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони. З огляду на вказане, вважає підтвердженим факт участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Учасники справи, в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що надані позивачем документи не підтверджують його участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, саме у складі формувань Цивільної оборони, що є обов'язковою передумовою для встановлення статусу особи з інвалідністю та видачі відповідного посвідчення для даної категорії осіб, а тому підстави для поширення на позивача дії пункту 9 частини другої статті 7 Закону №3551-XII відсутні.
Проаналізувавши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про правильне застосування норм матеріального та процесуального права та повне з'ясування обставин справи судом першої інстанції з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІІ групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і віднесений до категорії осіб, що постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи. На підставі статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №796-XII) отримує пенсію по інвалідності та щомісячну додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров'ю на підставі статті 50 цього ж Закону №796-XII. Згідно довідки до акту огляду МСЕК позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, довічно. Також, позивач отримує щорічну допомогу на оздоровлення.
З матеріалів справи видно, що позивач працював в 30-ти кілометровій зоні Чорнобильської АЕС з 24.06.1986 по 17.07.1986 старшим інженером будівельної лабораторії тресту «Рівнешляхбуд». Дана обставини підтверджуються копією довідки ВАТ «Рівнешляхбуд» від 15.05.2018 №49 та копіями наказів від 20.06.1986 №56-к, від 23.07.1986 №132.
ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про встановлення йому правового статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни».
Листом від 12.11.2018 №К-2314 Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради відмовило позивачу у зазначеному зверненні посилаючись на те, що подані документи не містять інформації про розпорядчий документ (наказ чи розпорядження) щодо залучення позивача до формувань Цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, займану посаду та виконувану роботу.
Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту визначаються Законом №3551-ХІІ.
Відповідно до статті 1 Закону №3551-ХІІ цей Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.
Стаття 4 Закону №3551-ХІІ визначає, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 7 Закону України №3551-ХІІ до інвалідів війни належать також інваліди з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Статтею 10 Закону №796-ХІІ визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівників державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, колегія суддів визнає правильним висновок суду першої інстанції, що умовами для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ, є: 1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника Цивільної оборони СРСР від 6 червня 1975 року №90 та Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року №1111, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
Крім формувань Цивільної оборони у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно розпорядження керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Відповідно до чинного у 1986 році Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого 18.03.76 постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР №1111, цивільна оборона будувалась за територіально-виробничим принципом. Тобто в кожному міністерстві, відомстві або іншому центральному органі виконавчої влади, а також на підприємствах, в установах і організаціях створювались служби та формування цивільної оборони. Керівництво службами та формуваннями цивільної оборони в межах адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів, міст) здійснювалось відповідними місцевими органами державної влади.
Документом, який підтверджує роботу у складі невоєнізованого формування цивільної оборони, є перелік особового складу невоєнізованого формування, затверджений наказом начальника цивільної оборони, наказом начальника штабу цивільної оборони про залучення невоєнізованого формування до виконання робіт з визначенням видів робіт та місць їх виконання.
У справі, що розглядається, суд першої інстанцій правильно встановив факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також настання інвалідності у зв'язку із захворюванням, пов'язаним з участю у ліквідації цих наслідків. Ці обставини свідчать про те, що на позивача як на особу, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом №796-ХІІ.
Водночас колегія суддів зазначає, що для набуття статусу інваліда війни (з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону №3551-ХІІ окрім, як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (стосовно позивача цей факт встановлено) Закон №3552-ХІІ необхідною умовою є також та обставина, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, саме у складі формувань Цивільної оборони. Це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Таким чином, за відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивача до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС достатніх підстав для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону №3551-ХІІ, немає.
З довідки ВАТ «Рівнешляхбуд» від 15.05.2018 №49 та довідки від 03.03.1992, копії яких є в матеріалах справи, вбачається що в тресті «Рівнешляхбуд» в 1986-1987 роках функціонували формування Цивільної оборони, однак вказані документи не свідчать про те, що ОСОБА_1 брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме в складі формувань Цивільної оборони, а лише стверджують, що позивач брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (30-ти км зона ЧАЕС) в період з 24.06.1986 по 17.07.1986, працюючи старшим інженером будівельної лабораторії тресту «Рівнешляхбуд, тобто має право на отримання статусу як ліквідатор, що визначається Законом №796-ХІІ. Копія посвідчення серії А №087265 від 10.04.2001 свідчить про те, що позивач таким правом скористався.
Таким чином, належного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивач не надав.
Ця обставина є істотною, позаяк в протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (підпункт 1 частини першої статті 9 Закону №796-ХІІ).
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 21.08.2018 у справі №676/3457/17, від 27.02.2018 у справі №368/1579/14, від 10.05.2018 у справі №279/12162/15-а, від 07.06.2018 у справі №377/797/17, від 11.10.2018 у справі №674/1239/17, від 20.02.2019 у справі №817/237/18.
Доводи скаржника щодо відсутності однозначної вимоги про обов'язковість видання розпорядчого документа по підприємству про залучення конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони, є безпідставними, оскільки в межах спірних правовідносин повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами участь саме ОСОБА_1 у ліквідації наслідків аварії у складі формувань Цивільної оборони.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність належних та допустимих доказів участі позивача у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме в складі формувань Цивільної оборони не надає йому права на одержання правового статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, встановленого пунктом 9 частини другої статті 7 Закону №3551-ХІІ, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.
Згідно з частиною другою статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені відповідачем в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.
Керуючись ч.3 ст.243, 308, 310, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя В. В. Ніколін
судді О. М. Гінда
Д. М. Старунський
Повне судове рішення складено 11 квітня 2019 року.