11 квітня 2019 року
Київ
справа №826/3789/18
провадження №К/9901/7975/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Смоковича М. І.,
суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окржуного адміністративного суду міста Києва від 17 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Міністерства юстиції України про изнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_2 звернувсь до суду з позовом до Міністерства юстиції України, в якому заявив вимогу про визнання протиправним та скасування рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України №4.7/4-2017 від 02 червня 2017 року про відмову в переведені ОСОБА_3 із Державної установи «Замкова виправна колонія (№ 58)» до Державної установи «Роменська виправна колонія (№ 56)».
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідно до вироку Апеляційного суду Чернігівської області йому призначено покарання у виді довічного позбавлення волі та визначено для відбування покарання колонію максимального рівня безпеки - Державну установу "Замкова виправна колонія (№ 58)".
Посилаючись на значну відстань Державної установи "Замкова виправна колонія (№ 58)" від місця постійного проживання матері, позивач звернувся до Міністерства юстиції України з клопотанням щодо його переведення для подальшого відбуття покарання до виправної колонії, найближчої до місця проживання його родичів - Державної установи «Роменська виправна колонія (№ 56)» чи Державної установи «Новгород-Сіверська установа виконання покарань (№ 31)». Проте, Центральною комісією Міністерства юстиції України рішенням від 02 червня 2017 року №4.7/4-2017 відмовлено у такому переведенні у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та вільних місць для тримання такої категорії осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі. Позивач вважає рішення таким, що прийнято всупереч нормам чинного законодавства, яке передбачає, що засуджений до довічного позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній або виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого, а також нормам Конвенції з прав людини і основоположних свобод, оскільки порушує його право на повагу до сімейного життя. Крім того, позивач зазначає, що його не повідомлено про місце, час та дату розгляду його клопотання про переведення, що позбавило заявника можливості бути присутнім при розгляді клопотання чи забезпечити участь представника позивача. На думку позивача, оскаржене рішення прийнято не уповноваженим складом комісії та має дискримінаційний характер..
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 17 жовтня 2018 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, в позові відмовив.
Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, позивач подала касаційну скаргу.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондують приписи статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 КАС України.
Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас пунктом 2 частини п'ятої цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Своєю чергою, за змістом пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Відповідними винятками згідно з частиною четвертою статті 257 указаного Кодексу є справи у спорах: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Дослідивши встановлені судами першої й апеляційної інстанцій обставини справи, вивчивши викладені у касаційній скарзі доводи й обґрунтування, з'ясувавши характер спірних правовідносин, предмет спору та обраний позивачем спосіб захисту, врахувавши обсяг і характер досліджених судами доказів, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що ця адміністративна справа є справою незначної складності.
Викладене також не дає підстав для висновку про наявність у даному випадку обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, а спір у цій справі не відноситься до категорії спорів, передбачених частиною четвертою статті 257 згаданого Кодексу.
Відтак, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій у цій справі касаційному оскарженню не підлягають.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_2 на рішення Окржуного адміністративного суду міста Києва від 17 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2019 року у справі № 826/3789/18 за позовом ОСОБА_2 до Міністерства юстиції України про изнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. І. Смокович
Судді В. М. Бевзенко
Н. А. Данилевич